Розмова з жінкою, яка має досвід війни, майже ніколи не буває «звичайною». Навіть якщо зовні людина спокійна, усміхається й підтримує побутову розмову, за цим можуть стояти втрати, постійне напруження, виснаження або досвід, про який вона поки що не готова говорити. Як спілкуватися з військовослужбовцями та ветеранами так, щоб не ретравматизувати їх, розповідає методистка Центру «Незламна» від «Фонду Маша» Олена Запольська, психологиня.

Багато незручних або болісних запитань люди ставлять не через байдужість, а, навпаки, через бажання підтримати чи проявити інтерес. Але добрі наміри не завжди означають, що людина почуватиметься в безпеці. Важливішим тут є те, що відбувається з іншою людиною під час начебто невинної розмови.

– Запитання на кшталт «що ти там пережила?», «було страшно?», «ти бачила загиблих?» часто звучать як спроба зрозуміти. Але для людини з досвідом війни вони можуть раптово відкрити доступ до дуже важких спогадів, до яких вона не була готова саме зараз, — пояснює психологиня Центру ментального відновлення «Незламна» від ГО «Фонд Маша» Олена Запольська. 

Найчастіші помилки

Психологиня наголошує: травматичний досвід — це не історія для чужої цікавості. І людина, яка його пережила чи переживає, не зобов’язана пояснювати іншим, як це і що це. Важливо, щоб саме вона вирішувала, коли, як і чи взагалі хоче про це говорити.

Тому навіть м’які, на перший погляд, запитання можуть сприйматися як порушення кордонів. Особливо якщо людина не була готова до обговорення такої теми. Людині з досвідом травми важливо самій визначати межу: що вона готова розповідати, а що ні. Якщо цю межу порушити, навіть добре й м’яко поставлене запитання може виявитися болісним.

– Чутлива комунікація починається не з «правильних слів», а з визнання права іншої людини не відповідати. Іноді достатньо змінити логіку розмови і перед тим, як заходити у тригерну тему, просто запитати: «Чи тобі ок про це говорити?» Навіть якщо відповідь буде «ні», це нормально. Це і є безпечний контакт, — каже психологиня Олена Запольська.

Ще одна поширена помилка — бачити у ветеранці чи військовослужбовиці лише її досвід війни. Ніби війна стерла всі інші ролі, які вона проживає. Навіть компліменти на кшталт «ти така сильна», «ти героїня» або «я б так не змогла» можуть тиснути, бо ніби залишають людині лише одну роль — бути сильною завжди. А в цій ролі «геройки» мало місця для вразливості, сумнівів, втоми або просто буденності.

– За досвідом війни завжди стоїть жива людина. З гумором, професією, втомою, друзями, звичайними бажаннями і потребою у простому житті. Іноді найбільш чутливо — це не говорити про війну взагалі, — пояснює психологиня.

Про чутливу комунікацію

Підтримка — це не набір технік і не правильний сценарій розмови. Це радше наша внутрішня позиція, в якій ми постійно перевіряємо: чи є зараз місце для цієї теми, чи не проштовхуємо ми розмову туди, де іншій людині може бути некомфортно, боляче, чи залишаємо ми їй право зупинити контакт у будь-який момент.

– Можливо, найважливіше тут уміння промовчати й витримати те, що не сказано. Бо іноді найкраща підтримка проявляється не у запитанні, а в присутності. Без тиску, без очікування відповіді, без спроб заповнити тишу, — підсумовує методистка Центру ментального відновлення «Незламна» Олена Запольська. — Бо повага — це не доступ до чужої історії. Це визнання права людини цю історію не розповідати.

Проєкт «Розширення доступу до психологічної підтримки жінок, постраждалих від війни» реалізує ГО «Фонд Маша» у межах проєкту «Гендерно чутливі підходи до ментального здоров’я та психосоціальної підтримки в Україні», що впроваджується GIZ Ukraine за фінансування уряду Німеччини.