Книга «Проявляйся» — це серія авторських дебютів від видавництва Creative Women Publishing. Вона була анонсована ще наприкінці 2021 року, а перші книжки з цієї серії мали б з’явитися на поличках книгарень у травні 2022 року.
Щодня ми працюємо на інфофронті, виствілюючи подвиги українських жінок та впливаючи на світову спільноту інформаційно.
Ми просимо нас підтримати, аби ми й надалі могли виконувати нашу місію на шляху до української перемоги
Підтримати womo.ua
«Коли ми отримали на пошту листа від Марини, то не збиралися розглядати рукопис через перезавантаженість портфелю, і власне тематику — фентезі (ми були впевнені, що не видаватимемо фентезі!). Але прочитавши листа, а тоді синопсис і уривок тексту, ми були заінтриговані, тож коли отримали увесь рукопис, видавнича рада одноголосно проголосувала «за». Ми захотіли, щоб цей голос зазвучав! «- розповідає на своїй сторінці одна із засновниць CWP, Слава Світова.
Про що книжка?
Чи рівну оплату праці мають зубні феї? Що відчуває шістнадцятирічна дівчина, яку віддають в жертву дракону? Чому жительки Гарпійська мають крила, але не літають? Де плавають космічні кити? І чи правдива легенда про невидимих жінок, які буквально тримають землю, якою ходять майбутні покоління?
«У скляному лісі» — збірка з 13 фантастичних оповідань про жіночий досвід, що віддзеркалюють нашу реальність. Оповідання Марини об’єднані присутністю скла як метафори жіночого досвіду й гендерних упереджень, пов’язаних із ним. Скло може бути несподівано міцним, як і вкорінені стереотипи, а також болючим, адже може глибоко порізати. А ще скло прозоре — так само, як жіночий досвід, який досі часто залишається непоміченим. Але буває воно і крихким і делікатним, як сама жіночність.
Про авторку
Марина Пономарьова/Фото: Оксана Боровець
Марина Пономарьова мешкає в Києві. За спеціальністю сходознавиця, вивчала китайську та японську мову, працює копірайтеркою. За покликанням письменниця: сама каже, що це передалось з генами, адже у її сім’ї двоє письменників, що мають опубліковані книжки. Марина любить читати (прочитує близько 100 книг на рік!), спостерігати за птахами і доглядати за своєю черепашкою Матильдою.
Уривок з оповідання “Скляні зуби”
Еля летить далі. Тут можна було б і пройтися, але це вважається моветоном. Не тоді, коли у тебе є крила, ти можеш швиденько пролетіти і всім виглядом показати, як стараєшся. Дарма що всю зміну до цього ти гарувала.
Над нею — сортувальний відділ. Доволі складно приховати бодай щось у наскрізь скляному замку: все-таки «прозорість» — одна з цінностей компанії. Але поверхи сягають високо вгору, і вже за третім не дуже можна щось розгледіти. Перше, що може впасти в око: більшість фей у сортувальному відділі — чоловіки. Порозсідалися в своїх офісних кріслах і витріщаються у магічні скельця. Якби хтось не знав, чим вони насправді займаються, — вирішив би, що вони неймовірно зайняті.
Еля теж так вважала. Спочатку. Вони швидко оминали її в їдальні, завжди були надто заклопотані, щоб привітатися, й часто дивилися крізь неї. Безперестанку говорили про якісь свої важливі справи, в яких вона мало що тямила. Раніше вона захоплено проводжала їх поглядом, гадаючи: ось на кому справді тримається весь замок. Але нині, маючи за плечима п’ять років роботи феєю-збиральницею, Еля розуміє, як тут насправді все влаштовано…
На шляху до роздягалень і душових вона полюбляє пролетіти трохи вище, зробити пару піруетів під своїми старшими за званням колегами й ніби ненароком підгледіти, як один за одним вони клацають на інші зображення на своїх кулях, перемикаючись із соціальних мереж та ігор на якісь таблиці й графіки. Понад усе їй хотілося б хоч на день помінятися з кимось із них місцями. Дізнатися, як це — вдавати, що виконуєш таку відповідальну роботу, але при тому бити байдики в комфортних бульбашках та отримувати втричі більше грошей. Але що вище вгору, до відділу збуту, то менше можна побачити феєчок у збиральницьких платтячках. І так до найвищої вежі замку — кабінету пані Фіалки. Туди Еля навряд чи колись потрапить, навіть якщо назбирає одним махом двісті зубів у якомусь дитячому таборі.
Еля стрімко взяла курс вниз, до підземель. Втім, технічно це «підхмари» замку. Тут розташовані душові, їдальня, кімнати для відпочинку. Від блиску вищих рівнів не залишається і сліду.
У душі не було гарячої води. Елі довелося витратити трохи власного білого порошку, щоб змусити воду нагрітися. Знову.
Коли вона вийшла з кабінки і затріпотіла крилами, щоб вони швиденько висохли, почулося якесь схлипування. Еля хутко вдягнулась і вийшла до дерев’яних лав.
Незнайома феєчка сиділа віддалік і тихо плакала.
— Що сталося?
Незнайомка лишень поспіхом витерла очі.
— Нічого! Все добре! — відповіла надто швидко — певно, побоюючись, що хтось зі старших колег міг застати її в такому стані. Феєчка силувалась посміхнутися, і це виглядало жалюгідно.
— Але ти щойно плакала.
— Ні, ні, що ти. Я просто з душу, розпарилась… — вона відвернулася.
— Слухай, розслабся. Я знаю, що вода там крижана, — Еля всміхнулась якомога тепліше, попри морозний холод навколо.
— Як скажеш… — феєчка шморгнула носом. — Мене звати Фабіана.
Еля й собі назвалася і простягнула руку. Їй важливо було показати, що вони з Фабіаною — по один бік барикад. Ніхто з феїв або фей поверхом вище ніколи не потискав їй руки. Вона навіть не бачила, щоб вони потискали руку Луї, хоча заходили до замку та проходили повз його стіл кожен день на початку робочого дня. Єдине, що Еля отримала від одного з них за ці п’ять років, — ляскання по дупі, яке завершилось вдареною рукою, скандалом і несправедливим штрафом.
— Так, звісно, я знаю, хто ти! Ти легенда! — Фабіана захоплено витріщилась на Елю.
— Скільки часу ти тут? — перевела розмову Еля, хоча визнання втішило її.
— Три місяці.
— І як тобі збиральництво?
— Я… Мені здається, я зовсім не маю хисту до цієї роботи. Хоча кажуть, що феєчки легко можуть впоратися з цим, бо у нас є природні жіночі здібності. Але я незграбна. Ледь не попалась уже кілька разів. Сьогодні вночі одна мала бестія надірвала мені край сукні. Ще одна залишила під подушкою бабусині вставні щелепи — таку собі пастку. На тому тижні один хлопчик вирішив підпалити мене нічником. Це якесь божевілля! Невже ви всі працюєте в таких умовах?
Еля згадала себе кілька років тому. Тоді вона теж плакала в душових. І картала себе за незграбність. І почувалась неповноцінною жінкою. Потім якось звикла. Тоді почала розмірковувати, як може працювати в таких умовах. Свіжий погляд змусив її замислитися.
— Але я не можу нічого сказати, — вела далі Фабіана, — я на випробувальному терміні й мені потрібна ця робота.
— Я була точнісінько як ти.
«Здається, я й досі така», — подумала Еля.
— Серйозно? Та ти найкраща збирачка. Кажуть, тебе переведуть у сортувальний.
Еля відчула гіркий присмак у роті.
— Уже кілька років так кажуть. Лишень обіцяють. Але нічого. Сподіваюсь, уже зовсім скоро я їм покажу.
Вона не знала, що ще сказати новенькій. Стане краще? Навряд.
Треба пройти крізь пекло, щоб стало краще
Інші тобі допоможуть, оцінять, чи не так? Не так. Аж поки не втнеш щось надзвичайне, на тебе і не глянуть.
Новенька дивилася на неї заплаканими очима. Еля пробурмотіла щось до себе. Нечасто вона потрапляла у такі ніякові ситуації. Потім поплескала по кишеньках жилетки, аж поки не намацала блискучий диск розміром із блюдечко.
— На тобі цю монету — на щастя.
— Ого! Але я не можу її прийняти. Це фунт. Я поки маю лише єни, — очі Фабіани округлились.
Еля ледь не луснула себе по лобі. Ну звісно: коли ти новенька, ці пихаті сортувальники генерують тобі всякий непотріб.
— Не дивно, що тобі так не щастить. В Японії діти не вірять у нас. Візьми цю монету, вона приведе тебе до Великої Британії. Там є більше шансів швидко знайти дитину, яка вірить.
— Дякую, — сказала новенька, щиро вражена, наче Еля поділилась із нею якимось могутнім артефактом.
І за цілу добу з жахливою зміною, з усією слиною та втомою, які ніяк не вдавалося з себе змити, лише очі новенької змусили Елю глибоко засумувати.
