Вікторія Амеліна — сучасна українська письменниця та громадська діячка, яка здобула визнання своїм дебютним романом «Синдром листопада, або Homo Compatiens», опублікованим у 2014 році. Її творчість, відзначена глибокими психологічними портретами та актуальністю тем, потрапляла до коротких списків різних національних та міжнародних літературних премій. Вікторія була лауреаткою престижної літературної Премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського (2021) і засновницею Нью-Йоркського літературного фестивалю у Бахмутському районі Донецької області. На жаль, життя нашої талановитої сучасниці обірвалося у липні 2023 року.
- Коли одне покоління мовчить, наступне врешті буде вигадувати.
- Письменники вигадали подорожі у часі, та, виявляється, можна просто дозволити часу йти та помахати йому рукою.
- Все починалося наново. Тільки всередині все, мабуть, було в людей старе.
- Цей Бог любить тих, хто спершу обов’язково схибить.
Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій
- Вічно, з початку часів, скільки не спускайся із неба на землю, скільки не задумуй народних революцій, скільки не роби перебудов, знаходяться ті, що розуміють не так, книжки перетворюють на збірки «панятій», закони на універсальні вироки суду, будують храми, в які ніколи не ступить Пророк — хіба що аби вигнати з храму торговців, і королівські палаци, у які соромно зайти королю, і народні ради, щоб принизити народ. А чи рубатимуть вони ліси і калічитимуть душі, як русла річок, чи палитимуть відьом, і книжки, і нових людей — це, зрештою, лише прояв… Ті, що жадібні й лицемірні, не найгірші: потворять прояви життя, та хоча б не поганять основ.
- Я приношу їм все, що просять. Я все повертаю, хоч воно аніскілечки їм не потрібне. Так і життя іноді повертає те, що ти просиш. Теж, із жалю, як я повертаю людям сухі гілки. Просто думаю, ну нехай порадіють хоч трохи.
- Культура — це завжди про пошук істини та контакту, способу комунікації.
- Жодна з моїх книжок не є автобіографічною, але в кожній — багато мене.
- Має бути саме внутрішня готовність жити текстами, перетворювати себе на тексти, писати навіть тоді, коли ніхто не читатиме. У цьому не може відмовити жоден видавець. Якщо література — ваш спосіб взаємодії зі світом, то ставатимуться дива.
- Яка це велика відповідальність — говорити з чужими дітьми про важливе та ще й голосами їхніх батьків, усе крутиться в голові.
- Напевно, треба вчитися наново золотого правила: говори з дитиною так, як хотів би, щоб колись говорили з тобою. І писати треба теж так — ніби для далекого малого себе. І навіть попри свій вік сподіватися обережно на ефект Пітера Пена, який виправить щось там, далеко, у маленькій тобі. А що як він подорослішає нарешті, твій власний, такий легковажний і дуже самотній Пітер?
- Література має показувати, а не судити. Вона завжди залишає простір — для сумнівів, власних спогадів, злості й любові. Далі я покладаюся на свого читача. Якщо він і любить героїв, то не за безпам’ятство та пристосуванство.
- Мені здається, у такі часи, як тепер, письменники — трохи як лікарі, у тому сенсі, що їм теж важливо керуватися правилом «не нашкодь». Але це обмеження, яке я виставляю сама собі, — ніби вводжу сама для себе воєнний стан. Бо вибираю бути разом із тими, хто на війні, — теж на війні.
- Ми стаємо порожніми, і порожнечу заповнюють чужі сенси. Ми втрачаємо себе — ось і все. Культура — це дзеркало. Знаєте, який вигляд мають люди, які роками не дивляться в дзеркало взагалі?
- Зараз писати художню прозу взагалі неможливо. Немає сенсу щось вигадувати, коли реальність у своїй насиченості перевищує літературу. Усі слова змінили свої значення. Тому у тих кількох віршах, які я написала з початку вторгнення, особливо немає метафор, якоїсь вигадливості, спроб вразити. Є прямота, голі сенси, біти інформації. Я це називаю «Очевидні речі, записані у стовпчик під час війни».
- Якщо ми переможемо, але не зможемо довести воєнні злочини і покарати винних, ця історія не буде завершеною. Є люди, які працюють на оцю віддалену в часі справедливість. З іншого боку, для того щоб правосуддя взагалі стало можливим, інші люди воюють у цю мить на передовій. І якщо ці люди на передовій програють, ніякої віддаленої справедливості не буде. Але вони переможуть, вже перемагають. Ціна майбутньої перемоги вже така висока, що ми маємо якось дати собі раду і з судами, і з суспільною думкою (public opinion) про сутність російської імперії.
- Щоби впоратися із привидами, потрібно ввімкнути світло. Потрібно, щоб була зрозуміла правда, винні покарані або хоча б названі вголос, жертви — вшановані, а їхня пам’ять увічнена. Це дуже важлива робота, яку в нас довго не було можливості проробити щодо попередніх наших трагедій.
- Попри всі наші зусилля, забагато історій ніколи не стануть відомими. Як правозахисник я документую воєнні злочини та виступаю за справедливість. Проте як письменник я знаю, що є рани, які можуть залікувати лише історії.
