Анастасія Ніколаєнко
50 інтерв’ю з неетнічними українцями увійдуть до книги Аліси Журавель “Тожсамість” про пошуки ідентичності. Соціальна дослідниця народилася у Харкові, її батько з Нігерії, а мати — українка. Серед героїв – харків’яни Толу та Дженіфер, батьки яких родом із Нігерії, і “казах із Києва Алан”, американська театральна режисерка Вірляна Ткач, дизайнерка Едіє, яка є кримською татаркою, учасниці українського гурту Fo Sho, батьки яких з Ефіопії. Поговорили з Алісою Журавель про почуття приналежності та соціальну згуртованість серед українців, перформативний расизм і майбутні проблеми нашої діаспори.
Як ви обираєте героїв для ваших інтерв’ю?
Дуже багато людей, про яких хотілося б написати. Ми хочемо зробити книгу, яка буде розповсюджуватись в аудиторіях різних країн. У підборі героїв немає шаблонів. Частина з них були моїми знайомими або знайомими моїх друзів. З Толу, наприклад, ми до інтерв’ю обговорювали теми расизму, людей африканського походження, які живуть в Україні, нігерійську, тому що в нього теж коріння звідти. Потім ми зробили нашу розмову публічною. Хтось був незнайомий і мені їх рекомендували колеги-журналісти, автори або активісти. Деякі люди самі написали мені. Наприклад, Діана та Дінара — сестри дагестанського походження, яким стало цікаво поділитися своєю історією. Усіх їх об’єднує рефлексія про ідентичність. Писали навіть люди, що все життя прожили за кордоном, але відчувають себе українцями, бо у їхніх родинах емігрантів постійно культивувалася українська мова і культура. Національна ідентичність має більш цікаве і нетривіальне відображення, коли людина має різне походження. У тих, хто складається з різних рас або етносів, постійно постає запитання «хто я?». Пошуки відповіді є їхнім досвідом, що єднає.
З чим здебільшого стикається людина, коли починає рефлексувати на тему, хто я і яка моя ідентичність?
Це, напевно, те, що людина не може себе знайти або там, або тут. Здається, що чим більше опцій, тим більше можливостей, але це не завжди так. Вони зовнішньо відрізняються від етнічних українців, що спрямовує їхні погляди в інший бік. Проте вони також не можуть ідентифікувати себе представниками іншої національності, бо часто не знають мови, звичаїв і традицій, не розуміють гумору. Іноді важко знайти себе, відчути себе вдома.
Стосовно питання ідентичності. Коли ви самі вперше з ним зіткнулися? Чи ви досі до нього повертаєтеся і як для себе відповідаєте?
У мене ніколи не було внутрішнього розриву між Україною та Нігерією. По крові я наполовину нігерійка, але духовно цього ніколи не відчувала. У мене було тільки розуміння того, що я інша українка. На це впливав не так колір шкіри, як волосся. Воно було геть не таке, як у моєї мами. Це надто вплинуло на моє відчуття себе у соціумі.
Існують два типи ідентичності: зовнішня — це як ти себе позиціонуєш, та внутрішня — ким по-справжньому себе відчуваєш.
Самоідентифікація проходить через культуру. Що більше ти занурений у неї, то більше можливостей відчути свою приналежність. Мене у 6 місяців вперше привезли в село в Сумській області. Відтоді я проводила там кожне літо, де мене оточували наші пісні та традиції. Я пізнавала цих людей, чула мову, мала можливість відчути весь колорит. Тому в мене ніколи не було питань до себе всередині. Були питання тільки, чим я відрізняюсь. Зараз я прийняла, що я все ж таки й африканка, і мені не треба цього собі забороняти. У мене є зовнішня характеристика і генетичний зв’язок з Нігерією, але це не духовна ідентичність. Я поважаю це і зараз люблю своє волосся, навіть пишаюся ним.
Звідки у людей за кордоном, які не жили в Україні, з’являється потяг самоідентифікувати себе як українця?
Наша діаспора теж тримається на культурі. У Нью-Йорку, наприклад, я бачила багато людей, які не були в Україні фізично, або були один раз в дитинстві. Вони носії англійської, але вільно спілкуються українською з незначним акцентом. Діаспорна мова — законсервована, та, що була у нас століття чи навіть півтора тому. Там дуже мало слів, схожих на російську. Збереглися польські, угорські слова, які також виїхали разом з цими людьми. Їхні нащадки використовують діалектизми не тому, що їх знайшли у словниках, а тому, що їх вживала мама і бабуся. Вони добре знають історію розстріляного відродження і напам’ять декламують вірші. Оксана Забужко дуже багато про це каже, тому що працювала в Америці й спілкувалася з Юрієм Шевельовим. А він якраз і був емігрантом, який багато всього з собою вивіз, зберіг і працював над цим. Завдяки діаспорі ми у 1990-х багато чого змогли досягти, наприклад, відновили українськомовне книговидання. Так українська ідентичність проявляється, коли має культурну базу.
З України через повномасштабне вторгнення виїхали мільйони людей. Як ви вважаєте, вони швидше асимілюються у нових суспільствах чи все-таки будуть тримати вже набуту ідентичність?
Сучасні емігранти дійсно асимілюються краще, ніж їхні попередники. Багато з них не мали заощаджень чи великих капіталів, тому швидке вивчення мови, працевлаштування, занурення у місцеве середовище і контекст — основа для виживання й особистого зростання.
Я працювала майже півтора року в міжнародній гуманітарній організації Impact Initiatives, що вивчає досвід українських громадян та інших людей, які виїхали за кордон після початку повномасштабної війни. Ми проводили довгострокове дослідження, що дало динамічний показник. Щомісяця ми опитували близько півтори тисячі респондентів. З них мало хто казав, що взагалі не повернеться в Україну. Дуже багато людей ділилися, що чекають на перемогу і хочуть повернутись. Часто я телефонувала, а вони вже повернулись у Харків або Дніпро. Зараз помічаю у ЗМІ тези про те, що всі виїхали і вже не повернуться. Треба уникати таких наративів, тим паче без даних досліджень. Мало того, що це неправда, так ще й грає на руку ворогу, демотивуючи тих, хто залишився. Натомість є такі програми, як Vidnova Fellowship Ukraine (програма, що реалізується “Іншою Освітою” у партнерстві з Сommit by MitOst gGmbH та за підтримки Фонду «Памʼять, відповідальність та майбутнє» (EVZ)). Вона для людей, які повернулися в Україну, тому що вірять у її майбутнє. Спілкувалася з багатьма, хто повернувся і кажуть, що просто хотіли додому. Хоча ця людина могла бути в якійсь суперкомфортній країні, де гарні вулиці, дуже смачно пахне кавою і над головою не літають шахеди. Та все ж у місці, де провів дитинство, почуваєшся щасливішим.
Як ви покинули Україну і чому вирішили повернутися?
Я виїхала не одразу. Півтора року проводила дослідження, а потім у мене закінчився робочий контракт. Здавалося, поїхати у США — найкращий варіант випробувати себе. Якщо емігрувати, то не туди, де все більш-менш схоже, а в ті країни, де постаєш перед серйозними викликами. Попрощалась з мамою, з друзями. Думала, що їду надовго, але в мене не було плану. Так у червні 2023-го я опинилася у Нью-Йорку. Це ідеальне місто для навчання. Але я не підготувалась і нікуди не вступила. Тому у вересні поїхала назад. Зрозуміла, що я все ж таки європоцентрична людина. У штатах дуже багато соціальних проблем, які не вирішуються і дуже дорого жити. Ці гроші можна витрачати на себе, на проєкт, донатити. Якраз тоді мені запропонували побути в резиденції у Німеччині. Відразу після я поїхала до Львова, а потім Харкова.
У вас є європейський і американський досвід, гарна англійська. Коли ви кажете, що ви українка, чи це дивує іноземців?
У Німеччині — ні. А от в Америці люди дивувалися. Хтось навіть не знав, де ця Україна розташована. Я думала, що це жарт такий, коли кажуть, що люди не знали, що Україна існує до повномасштабної війни. Виявляється, ні. Але це дуже маргінальна історія. З когорти тих людей, хто навіть власного прем’єр-міністра не назвуть. Тому я не ображалась на них. Дехто думав, що я місцева. Хто встиг помітити акцент, питали, чи не з Франції.
Як люди, що мають різноманітне походження, відчувають себе в Україні?
Є думка, що в Україні расизм, але це вже пережита історія і відлуння Союзу. Ми Європа. Просто ми така Європа, яка постраждала, притрусилася радянським пилом. І тепер повинна відновлюватись багато років. Я вивела власний термін для цього явища в Україні — перформативний расизм. Це расизм через відсутність досвіду співіснування. Якщо у село у Вінницькій чи Черкаській області приїде африканець, люди, можливо, вперше в житті його побачать. Тому здивовано на нього дивитимуться, запитуватимуть щось дивне і намагатимуться доторкнутися до волосся. Так виражають своє невігластво, при цьому не маючи в голові ніякого негативу, концепції, що ця людина нижчої раси. На відміну від США, де до 1970-х їх вважали рабами, могли бити й різати. Темношкіра бабуся в Брукліні й зараз це пам’ятає. Так само як і біла на Манхеттені. Є історична база для ненависті. Я відчула, що таке справжній расизм, коли була у Нью-Йорку. Людина могла мені посміхатися у черзі в Starbucks, але я все бачила по її очах. Насправді вона вважала мене другим сортом. Толерантність теж не має нічого спільного із правами людей, коли нею маскується ненависть.
Якщо у нас звучать расистські гасла й наративи — це бездумне повторювання, з повною відсутністю якоїсь навіть злоякісної, але бази. Стереотипи про те, що темношкірі гангстери, крадії або торгують наркотиками у нас геть не релевантні. При чому тут африканські студенти, які живуть в Україні, до продажу наркотиків, який відбувався у Чикаго у 70-х якимись бандами? Такі індивіди просто повторюють те, що десь почули. Неосвічені як люди і як расисти.
У нас немає історично зумовлених чинників, які будуть впливати на майбутнє покоління. Тому в Україні є потенціал бути не просто толерантними, а бути насправді шанобливими одне до одного. Для цього треба працювати над собою, розширювати світогляд. Це лише питання масової освіченості.
Катерина Лук’яшко