Українська армія переживає глибокі трансформації — не лише структурні чи тактичні, але й соціальні. Зі зростанням числа жінок у війську постає питання: чи змінюється разом із цим уявлення про роль жінки на війні? Попри те що тисячі українок виконують бойові завдання на передовій, вони досі стикаються з дискримінацією, гендерними стереотипами та відсутністю належного визнання. У цьому контексті феміністична адвокація в армії не просто правозахисна діяльність. Це необхідна відповідь на структурні проблеми, які заважають реалізації рівності, безпеки та гідності для всіх військовослужбовиць.

Станом на 2025 рік у Збройних силах України служать понад 70 тисяч жінок, з них понад 5500 безпосередньо на передових позиціях. 

Проте, навіть попри стрімке зростання кількості жінок в армії, їхня робота і загальний образ у суспільстві досі оповитий величезною кількістю гендерних стереотипів та знецінення. 

Ігноруючи той факт, що жінки працюють на посадах снайперок, танкісток, саперок, операторок гармат та бойових медикинь, їх «відправляють на кухню». Раніше бійці 3-ї ОШБР поділились своїм баченням жінок в армії та з усіх військових професій перерахували діловодські, адміністративні та «на складах» як ті, якими можуть займатись дівчата на війні. 

Це скандальне висловлювання лише один випадок з безлічі, коли багаторічний бойовий досвід жінок повністю ігнорується. 

Тим часом існує Закон України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок та чоловіків», а забезпечувати рівність прав жінок та чоловіків у службовій діяльності безпосередній обов’язок командира. 

Зауважимо, що Закон України про рівні права жінок і чоловіків під час служби в ЗСУ та інших військових формуваннях забезпечує рівні можливості чоловікам та жінкам для укладання контракту на військову службу, рівний доступ до військових звань, посад, рівний обсяг відповідальності під час служби.

До того ж Міністерство оборони України підкреслює: дискримінація за статтю, сексуальні домагання та насилля є неприпустимим, і виконання цього — також обов’язок усіх військовослужбовців.  

Проблему сексуальних домагань висвітлили у дослідженні, яке провів Інститут гендерних програм на замовлення «Невидимого батальйону». 

Так, 23% респондентів відповіли, що сексуальні домагання в армії — це проблема, яку ігнорує керівництво ЗСУ. Інші 24% опитаних розповіли, що виносити тему домагань у публічний простір часто є єдиним способом для постраждалих добитися справедливості, ще 8% кажуть, що дискримінація в ЗСУ існує і про неї необхідно говорити. 

Коренем дискримінації та сексуальних домагань загалом, не лише в армії, є об’єктивізація жінок протягом століть та зображення жінки як ресурсу, яким чоловік може користуватись. На це накладається гіпермаскулінність та ментальність «хочу і беру», а також «право сильнішого», начебто хто сильніший, той і правий. 

Так, безпека жінок в армії та визнання їх внеску у спільну справу боротьби з окупантами є одним з основних напрямів феміністської адвокації в армії. Рівність жінок і чоловіків записана на папері, тож необхідно створити дієві механізми її забезпечення у житті. 

Попри формальну рівність у Збройних силах України, жінки у війську часто залишаються невидимими та мають відповідати нормам того, що “можна”, а що “не для них”. Про це розповідає Вікторія Зубкова, ветеранка, очільниця військового напряму у Марші Жінок, яка служила у зоні бойових дій на посаді начальниці медичного пункту. Її досвід — приклад того, як роль жінки у війську визнається лише за певних умов.

«Я не відчувала дискримінації, бо моя посада медикині — одна з тих, які «дозволені жінкам» у військах. Але це не означає, що сексизму не існує».

Хоча ветеранка не зазнавала прямої дискримінації через посаду, прихований сексизм відчувався постійно:

«Я стикалася з мізогінними і сексистськими коментарями протягом всіх років служби. Але майже завжди тільки за своєю спиною. Бо, обіймаючи посаду начальниці медичного пункту або будучи єдиною медикинею у підрозділі, ти маєш достатню кількість влади навіть без офіцерського звання, щоб людям було лячно з тобою конфліктувати».

Вікторія наголошує, що не користувалася посадовими повноваженнями задля особистих переваг, однак зауважує: жінки у “традиційно жіночих” ролях мають більший захист від прямого приниження. Це не скасовує упереджень і глузування, але створює певний “барʼєр поваги”:

«Без медика ти не поїдеш у лікарню, тобі не дадуть таблетку, не дозволять не йти в наряд з температурою, не відправлять на лікування чи до стоматолога. Тому з медиками/медикинями намагаються зайвий раз не заїдатися».

Водночас вона визнає: обравши іншу роль, наприклад, командирки бойового підрозділу, дискримінація була б значно відчутнішою:

«Думаю, якби я хотіла бути командиркою якогось піхотного відділення, то було б значно важче».

Якщо ви або ваші знайомі стикнулися з дискримінацією у війську, потребуєте юридичної чи психологічної допомоги, відвідайте соціальні мережі Марш Жінок, Юрфем, Адвокати ЗСУ, Жіночий ветеранський рух та Сильні, які зможуть вас підтримати та надати якісну допомогу. Також на сайті «Невидимого батальйону» є чат, який може автоматично дати контакти інших організацій, які можуть допомогти, або ж у чаті можна залишити повідомлення зі своєю проблемою і вам надійде відповідь з рекомендаціями її вирішення. 

Захист прав жінок у війську — це не окрема тема, а невіддільна частина національної безпеки та демократичного розвитку держави. Бо коли жінки воюють на рівних, вони мають право на рівне ставлення, повагу до свого досвіду й захист від насильства. Феміністична адвокація в армії сьогодні — це не про «особливі умови», а про базові речі: право бути почутими, право на гідність, право не мовчати. 

Матеріал підготовлений командою Маршу Жінок. Якщо ви стали свідками або постраждали від дискримінації в армії, зверніться до нас. Ми не залишимо вас наодинці.