Леся СайкоЖіноче сорокаріччя досі залишається дивною сірою зоною масової культури. Молодість продають як головний жіночий капітал, старість інколи романтизують через образ «мудрої жінки», а от жінка посередині — ще не «леді у віці», але вже й не героїня ромкому — часто стає невидимою. Саме тому романи Александри Поттер «F#ck-апи сорокарічної» та «Ще більше f#ck-апів сорокарічної» так боляче й точно влучили у досвід цілого покоління жінок. Про страх старіння, розлучення, відсутність дітей, невдалу кар’єру, тиск соцмереж, відчуття, що «всі навколо вже розібралися з життям», а ти — ні. Але головне — про право сміятися з усього цього вголос. Бо речі, над якими ми можемо жартувати й говорити чесно, поступово перестають над нами владарювати.
Головна героїня Нелл веде подкаст про факапи сорокарічної — і це дуже симптоматично для нашого часу. Жінки дедалі менше хочуть удавати, що живуть ідеальне життя з Pinterest-картинки, де є правильний шлюб, правильне тіло, правильна кар’єра й правильне старіння. Натомість вони починають говорити про втому, самотність, страх бути «не такою», про терапію, пременопаузу, токсичні стандарти й дивне відчуття, коли всередині тобі досі двадцять п’ять, але світ раптом починає ставитися до тебе інакше. І саме в цьому — величезна сила книжок Поттер: вони не висміюють жінок за сорок, а повертають їм видимість, голос і право бути недосконалими. Ми зібрали десять цитат із «Факапів сорокарічної», які стали для багатьох читачок майже терапевтичними.
Лузерки чи ні?
Почуватися лузеркою — це не бути невдахою, а бути тою, кого змусили так думати. Це тиск і панічне бажання встигнути все й поставити всі галочки… і міркування про те, що станеться, якщо не вийде, якщо залишишся за бортом. Бо на якомусь рівні, в якихось аспектах життя, простіше відчути, неначе ти невдаха, коли всі навколо процвітають.
Про те, як дивно дивитися на однолітків
Едвард на вигляд був старшим за мене, мав темне хвилясте волосся, яке сивіло на скронях, і окуляри у квадратній оправі, але в мене закралася підозра, що він приблизно мого віку. Зі мною постійно таке трапляється. Це якась дивина. Читаю статті про людей середнього віку і думаю: ну це ж про наших батьків. А потім раптом доходить: стоп, так це ж про мене! Але як таке може бути? Я ж зовсім не така на вигляд.
Принаймні я на це сподіваюся.
Не така ж?
Про сорок з ГАКОМ
Усі тільки й торочать про страшний сорокет, але насправді сорок років — це нічого. Це не страшно. Сорок — це гучна вечірка й нова сукня. У сорок ти буквально на крок відійшла від «тридцять з чимось», не маєш інакший вигляд, не почуваєшся інакше. Але потім за одну ніч щось трапляється — і от тобі вже сорок з гаком, і тоді вже… якими б словами це описати?
Про тіло
Одне слово — «провисання», інше — «зморшки». Зморшки й провисання. Звучить як назва нового смаку чипсів або улюбленого паба, тільки це не вони. Це оті дивні зміни тіла, які тобі не до снаги.
Про батьків
Звісно, я не могла вимкнути телефон, бо як щось дійсно станеться. І це теж змінюється, коли досягаєш певного віку. Неначе зміна магнітних полюсів: роками твої батьки хвилювалися за тебе, а тепер ти хвилюєшся за них. Це як мати дітей, тільки пропустивши етап милих немовлят — моїм «діточкам» уже сімдесят і сімдесят два.
Про подвійні стандарти з чоловіками
Річард — мій молодший брат, і він завжди для них кращий. Він живе у Манчестері і разом із друзями керує стартапом з виробництва крафтового пива. Кожні два тижні він приїжджає до моїх батьків з мішками брудної білизни та новою подружкою. Річу тридцять дев’ять, він каже, що не готовий до сімейного життя, проте ніхто не хвилюється. Особливо Річ. Він же чоловік. Це інше. У нього ж усе попереду.
Про знайомства
Вперше з часів Нареченого-Американця я звернула увагу на чоловіка — і, ба більше, він здався мені привабливим. І далі — знайоме вже почуття: розчарування. Він, звісно ж, одружений. А оце, на жаль, зненацька мене не заскочило — у нашому віці всі достойні варіанти давно розібрані.
Проте десь там, у глибині моєї змученої душі, також запалився промінчик надії: а як раптом… раптом не все для мене скінчено?
Про стиль і одяг
Люблю цей серіал. У дитинстві я була одержима принцесою Діаною і її блузками з комірцями, тепер я захоплююся принцесою Маргарет. Увесь цей театральний драматизм, випивка, куріння та романтичні пригоди з недостойними чоловіками — це я в молодості. Хоча тепер, здається, я більше схожа на королеву. Ось вона я: у кардигані й зручному взутті стою, схрестивши руки, засуджую одним поглядом.
Про тиск соцмереж і глянцевих фото
І раптом щось у мені вибухає. Ой, до біса дизайнерські картини на стінах, гарне вбрання та розкішні будинки з пінтересту. Нахрін усі ці пляжі з білим піском, пози з йоги та прогулянки на заході сонця з красенем-чоловіком. Вибачте, але з мене досить.
Мої навушники заплутались, і, поки я їх розплутую, увесь мій смуток перетворюється на розчарування. Хтось має зробити антидот. Хтось має розповісти, яке життя насправді, коли все летить шкереберть і складається не так, як ти очікувала. Коли твоє життя зовсім не схоже на оці от картинки. Я перестаю розплутувати навушники та просто вставляю один у вухо. Відкриваю на телефоні додаток подкастів. Серйозно, хтось має зробити подкаст про те, як це — почуватися сорокарічною лузеркою.
Про те, як ми дивимось на себе юних
Я дивлюся на себе вісімнадцятирічну й неначе бачу іншу людину. Вона зухвало дивиться і в об’єктив, і в майбутнє, яке чекає на неї, думає, що знає все на світі, хоча насправді вона нічого не знає. Я відчуваю до неї прихильність і непереборне бажання захистити.