Наталія Довгопол — українська письменниця й співавторка проєкту «Фантастичні talk(s)» народилася у Броварах і почала писати змалечку. Коли здобувала освіту за обміном у Штатах, дівчині радили надіслати оповідання до New Yorker, але публікації не сталось. П’ять років навчалася у НАУ, а згодом вивчала теорію та історію мистецтв на аспірантурі Національної академії керівних кадрів культури та мистецтва. Бажання творити було завжди, але на кар’єру письменниці дівчина ніяк не наважувалась.

Дві книги Наталії Довгопол побачили світ 2019 року: свій перший виданий роман «Шпигунки з притулку “Артеміда”» авторка написала за місяць й подала на конкурс «Коронація слова». Доробок здобув декілька престижних літературних нагород.

Довгопол продовжила писати, щороку публікує один, а то й два романи. З 2018-го мешкає у Греції, де є учасницею товариства «Трембіта». В інфоцентрі Об’єднаної української діаспори вона активно займається громадською діяльністю з питань підтримки та розвитку культурної спадщини.

Про книжку «Шляхи Еврідіки»

Книга «Шляхи Еврідіки» — це пригодницький роман з елементами містики від сучасної української письменниці Наталії Довгопол. Костас Іпсіландіс, грецький історик і відомий письменник, привласнив авторство рукопису киянки Віри-Ніки Щербини, або просто Віро. Тепер дівчина прагне відновити справедливість і довести світові: цей чоловік — шахрай, а його книжка «Наша остання жертва» є плагіатом.

Химерні сни, закарбовані у викраденому рукописі

У книзі «Шляхи Еврідіки» Наталія Довгопол знайомить із СММницею Вірою-Нікою. Віро — тривожна героїня. Їй лише 21, але вона вже відвідала всі можливі гуртки, курси й програми, принаймні один раз. Віро робить усе можливе, щоб вгамувати надокучливі голоси у своїй голові. Терапевтичним було й писання роману про сестер-близнючок Мію та Рію, які підпали під вплив таємничої секти в Афінах 1930-х років. Роману, який у неї вкрали.

Віро черпала натхнення для твору з чудернацьких снів, що тривалий час не давали їй спокою. Сцени, діалоги, романтика декорацій та постаті з марень стали частиною її рукопису. Невдовзі незакінчена історія перетворилася на повноцінну книжку, видану під чужим іменем…

Загадкове пророцтво ворожки щодо долі головної героїні

Героїня наважується на подорож до Греції, де відбудеться презентація книжки Костаса Іпсіландіса. Вона планувала лишень викрити підступного письменника, а натомість опинилася в епіцентрі власних страхів і небезпек орфічного культу. Химерні сни, закарбовані у викраденому рукописі, виявляються чимось більшим і моторошнішим. 

Віро раптово опиняється у самісінькому вирі подій, загадково пов’язаному з давньогрецькою легендою про Орфея та Еврідіку, яку Іпсіландіс вплів у розповідь про сестер-близнючок. Здавалося б, справжнє і вигадане не перетинається у людській реальності, але таємнича ворожка, що її зустрічає Віро, вважає інакше…

Довгий шлях історії про рішучу Віро

Наталія Довгопол почала працювати над книжкою ще 2022 року, але повсякчас відкладала роботу над рукописом. Деякі труднощі творчого процесу авторка розкрила в книжці, відбиваючи особисті переживання у постаті головної героїні, яка передчасно поставила крапку у своєму романі, але згодом почала за нього боротися. З’являється тут і українська діаспора, і медіаманіпуляції, і відсилання до історії Греції.

Це не просто пригодницька історія, а калейдоскоп халеп і відкриттів, містичних збігів і зустрічей з особливими людьми. Історія про марнославство і владу, а ще про родину, дружбу й справжнє кохання. І, звісно, про Орфея та Еврідіку з геть нової перспективи. Радимо купити «Шляхи Еврідіки» й дізнатися, чим закінчиться історія Віро.

Уривок книжки «Шляхи Еврідіки»

Розділ 2

Вона стояла посеред терміналу в Жулянах і нервово сіпала себе за дреди. Знічев’я дивилася то на вітрину, заставлену дрібними сувенірами з тризубами й петриківським розписом, то на своє відображення в каламутному склі. Шорти з обрізаних джинсів відкривали татуювання на пів ноги. Бодипозитивна фігура, саме в тренді. Зверху на обтислу майку накинута сорочка оверсайз із динозаврами й рожевим морозивом. Сонячні окуляри з оливковими скельцями — під колір очей. У рюкзаку кілька футболок, легка сукня і змінна білизна. Головне, що взяла паспорт, телефон із посадковим талоном і спеціальний гаманець для закордонних поїздок, де завжди залишалося кілька євро. А ще завантажену на Kindle «Нашу останню жертву» в англійському перекладі.

Книжку вона придбала одразу після розмови з Лізкою, але довго не наважувалася її розгорнути. Повернувшись від сусідки, вона зробила кілька робочих дописів, вимучила рекламний текст про актуальність французького манікюру під час ковіду та обробила десяток учорашніх фото морквяного пирога. Навіть зняла розмовне сториз про канікули студентки-маркетологині — усе, щоби чимдалі відсунути Костаса Іпсіландіса з його останніми жертвами.

Руки пріли, тягнулися поскролити тикток чи підрахувати кількість реакцій під останнім фото. Віро подумки насварила себе за слабкодухість. Заварила міцного чаю, дістала читалку й усадила себе на диван. Повільно, спотикаючись на незнайомих англійських словах, узялася читати.

Від моря війнуло надвечірньою прохолодою. Небо стало загадково-рожевим, а тіні від пальм і кущів олеандра видовжилися на випаленій сонцем землі. Чоловік перевірив час за наручним годинником — недешевим, у срібній оправі з коштовним камінням — і закрокував садовою доріжкою. Перед ним височів дивовижний будинок з баштою та широкими сходами, схожий чи то на неприступний середньовічний замок, чи то на урочистий палац епохи Ренесансу. Збудована в модному віянні еклектизму будівля досі пахла свіжим бетоном і фарбами. Вікна її вітальні дивилися на море, а з круглої башти було видно гору Іммітос, що бовваніла вдалині.

Чулися настирне дзижчання цикад і хлюпіт хвиль, але більше — ані звуку. Поодаль розкинувся сосновий лісочок, понад морем пролягла дорога, проте автівки й упряжі в такий час їздили рідко.

Чоловік посміхнувся собі у вуса. Він відчував, що сьогодні далеко не останній його візит у це відлюдне місце. Прибулий узявся за дверний молоточок і ввічливо постукав двічі.

Усередині будинок був схожий на музей. Навіть старий камердинер видавався прадавнім експонатом, вивезеним із Єгипту, звідки й прибула вся родина Адамантісів.

Запах гіркої помаранчі та гвоздики, відполіровані до блиску дерев’яні сходи, балкони-галереї в турецькому стилі, облицьований іранськими кахлями камін, килими, вітражі з окультними символами, оленячі роги, надщерблений бюст мармурової німфи, обладунок лицаря-тамплієра, люстра з венеційського скла, що ловила сонячних зайчиків і розпорошувала багряні відблиски всією вітальнею. Чоловік аж плямкнув — так йому сподобалася безладна розкіш цього будинку. Господарі таких осель були найлегшою здобиччю.

Гість зняв капелюха, оголивши ранні залисини, і ґречно вклонився господареві, що зустрічав його посеред просторої зали.

Пан Ангелос Адамантіс з вигляду був зразковий аристократ, із охайно підстриженою бородою, м’ясистим орлиним носом і стриманими манерами. Та в його очах новоприбулий розпізнав отой вогник, що виказує дослідників гробниць і міських божевільних.

Попри пана Адамантіса постали дві високі напівпрозорі дівчини, що мов дві краплі води були схожі одна на одну. Вік іще не позначився на їхніх фігурах, у стегнах не додалося типового середземноморського погладшання, гострі ключиці випиналися, а руки безвольно-ніжно звисали вздовж тулуба. Темні очі-мигдалики виблискували в мерехтінні свічок, сторожко позираючи на гостя.

Вони були красиві. «Ні, вони прекрасні!» — подумав візитер. Але краси своєї дівчата не усвідомлювали. Поки що не усвідомлювали.

— Вітаю, пане Влагосе. Ми з нетерпінням на вас чекали!

Ангелос Адамантіс потиснув гостеві руку, а тоді кивнув у бік дівчат.

— Це мої дочки: Мія та Рія.

— Страшенно радий знайомству! — сказав Креон Влагос, і крапельки поту виступили на його лобі. Він зачепився за панянок поглядом і утримував його довше, ніж належало. Одна зашарілася, друга з викликом задерла підборіддя.

— Як же ви розрізняєте своїх прекрасних доньок, любий Ангелосе?

— За характером, — усміхнувся той.

Дівчата відповіли на усмішку батька. Сріблясто-білі сукні зашелестіли, сестри мінялися місцями дорогою до столу, і далі — хоч як намагався — Влагос так і не міг відрізнити їх за зростом, висотою гострих вилиць чи мімікою тонких губ. Поспішно відвів погляд і перемінив тему розмови:

— Отже, ви готові відкривати таємниці Акрополя, любий пане Адамантісе!

— Із вашої легкої руки найбільша мрія мого життя стає реальністю. — Господар гаряче поплескав гостя по плечу. — Прошу, прошу до вечері! У нас сьогодні фаршировані артишоки під сиром.

Влагоса не довелося просити двічі. Лише на мить він зупинився біля дівчат, галантно підсовуючи їм стільці.

— Погода сьогодні чудова, — сказав він.

— Так, заходи сонця в Гліфаді просто неймовірні, — хором відповіли вони.

Віро різко відкинула книжку, аж та злетіла з дивана. У шлунку закрутило, закололо, мов від зіпсутої їжі. Стало душно. Вона відчинила кватирку й залізла під холодний душ.

Нехай її роман і не був написаний такими доладними реченнями, нехай він не починався приходом таємничого незнайомця, але Віро точно знала, до чого ця зустріч призведе. Вона знала навіть розташування кімнат в особняку. Знала, який краєвид розгортається з його башти. Знала перелік страв, які кухарка подавала не лише на вечерю, але й на сніданок. Це була її історія! І нехай написаний чужим красивим текстом, але це однозначно був її власний роман.