Син став призером турніру «Містер Всесвіт», а я менше була здатна підтримати розмову з ним про бодибілдинг, ніж про війну: Анна Варіч про 10 років волонтерства

09.02.2024

Десятирічна волонтерська робота не викликає у голови столичного осередку ГО «Долоні дотик» Анни Варіч вигорання, тому що вона розуміє, навіщо працює. Перемога стала її метою ще у 2014-му, коли «зелені чоловічки» окупували Крим. На шляху до неї жінка регулярно впродовж кількох років проводила вихідні на «нулі», даючи військовослужбовцям знання з тактичної медицини. Далі вона вела вже свій власний бій, бо боролась з онкологічним захворюванням. А паралельно шукала просторами Інтернету тих, хто може допомогти рятувати життя наших захисників. З 24 лютого 2022 року Анна Варіч чекає з війни сина, який служить у «Вовках Да Вінчі», та чоловіка. Чого це їй коштує та звідки беруться сили — у відвертій розмові у межах проєкту «Чекаю на тебе».

Страшно стало, коли я зрозуміла, що повернулись часи, коли кийками вбивають людей прямо на центральній площі — на Майдані

Цією світлиною на своїй сторінці у ФБ Анна Варіч ілюструвала події на Майдані

Коли війна увірвалась у ваше життя?

Якщо говорити про емоційне розуміння початку війни, то для мене це сталося у ніч на 1 грудня 2013 року, коли під приводом встановлення ялинки «Беркут» бив студентів на Майдані. Я тоді спостерігала стрими і відбулось усвідомлення, що я не просто людина, а особистість, яка має громадянські права. І ще стало зрозуміло, що у моїй країні повернулись часи, коли кийками вбивають людей прямо на центральній площі — на Майдані. До цього я ставилась байдуже до початку Євромайдану. Будучи юристом за другою освітою, я читала угоду, бачила квоти для наших виробників і розуміла, що у тому їх вигляді Україні не так і вигідна така Асоціація. Тому, попри те що Янукович відмовився підписувати документ зі своїх проросійських причин, його позиція для мене була прийнятною. Але нелюдське побиття цих студентів, які лише мали іншу думку, мене так перевернуло, що я дивилась та не вірила власним очам, що таке може бути у моїй країні!

Першого грудня, уже вдень, було протистояння на Банковій, то мій син перебував із друзями на Майдані. І я бачила у стримі, як люди стікали кров’ю, а силовики їх свідомо вбивали. Мені було страшно, і я зателефонувала синові та сказала: «Я тебе благаю: тільки не йдіть на Банкову!» А він перепитав: «У нас концерт! А там що?» — «А там людей вбивають!» Потім він мені сказав, що помітив, як за деякий час звідти на Майдан  прибігали закривавлені люди.

Після того 1 грудня я, як і багато українців, почала підтримувати Майдан. Ми їздила на барикади, допомагали, чим хлопці просили. Я пам’ятаю, якою була зворушливою реакція, коли ми купили коробку шоколадних батончиків та привезли хлопцям на барикаду. Вони були настільки задоволені та вдячні за увагу до їхніх потреб, бо тоді стояли морози, вже був вечір і тривало протистояння біля стадіону, і ці батончики були на часі.  А через протистояння з «Беркутом» хлопцям проблематично було кудись збігати та щось перекусити.

Коли Янукович утік, то здалось на кілька днів, що  ситуація вже розв’язана, але неспокій не полишав… І коли росіяни увійшли до Криму як “зелені чоловічки”, а 1 березня російський парламент ухвалив закон, який легалізував вторгнення орків до нашої країни, тоді стало зрозуміло, що від війни нас відділяє лише один крок. Я зателефонувала своїй рідній тітці до Москви та кажу: «Чого це ваша армія на нас напала? Чого це ваша ота дума це дозволила?». Вона мені не повірила та сказала, що такого не може бути. А я відповіла, що їхня армія вже захопила наш Крим. А 8 березня вона замість привітання сказала, що якщо почнуть бомбити, то вона приїде до нас у Київ. А я відповіла, що якщо почнуть бомбити, то вже ніхто нікуди не приїде, бо не буде чим. А потім вона розповіла про свою розмову зі своїм керівником, що був депутатом якогось рівня. Вона прямо спитала, чи правда, що їхня армія напала на Україну. І той спокійно відповів, що правда. І для неї, українки, яка жила у Москві багато років, це стало шоком.

Перша партія шкарпеток для ЗСУ у 2014 році

Системна робота почалась із шкарпеток

Коли волонтерство стало складовою щоденного життя?

Раніше я активно займалася кінологією. Мої друзі по цій справі почали волонтерити та збирати кошти вже у березні 2014 року.

З кінології почалось волонтерство Анни Варіч

Особливо було важливо тоді, по холоду, одягнути  хлопців. І на житомирській фабриці, яка виготовляла натуральні шкарпетки, працювала моя родичка, яка детально знала цей ринок. Вона пояснила, що багато виробників працюють на синтетиці або на відновлюваній бавовняній сировині, яка має синтетичні домішки. А на етикетках пишуть просто «бавовна». Люди бачать, що бавовна, отже натуральне. Коли хлопці будуть у таких шкарпетках перебувати цілодобово, то вони не лише змерзнуть, а ще й потерпатимуть від захворювань ніг. Я просто написала пост, виклавши всю цю інформацію розлого. Волонтери збагнули цю ситуацію та почали запитувати, чи можна купувати великі партії напряму на фабриці та отримати знижки за великі обсяги для ЗСУ? Всі ж розуміли, що прати в окопах немає де. Усі шкарпетки є фактично одноразовими, тому їх потрібно забагато. Так почалася системна робота: збір коштів — купівля — відправлення.

Навчання навичок з тактичної медицини з 2014 до 2017 року

 

Анна Варіч під час збору аптечок. 2014 рік

За першою освітою я медик, тож коли побачила хлопців без аптечок, до шкарпеток долучився і медичний напрям. Ми почали з вересня 2014 року завозити із США великі обсяги складових з тактичної медицини, тому що у цій країні багато років живе моя подруга Лариса. Тоді її сім’я вклала велику суму у закупівлі. Ми збирали сотнями ті аптечки сучасного зразка — з турнікетами та іншими складовими — та надсилали на передову. Крім тактмеду, нам надіслали і дуже потужний  тепловізор. З вежі Донецького аеропорту наші хлопці з ним працювали, тож їм добре все було видно на відстані понад кілометр.

Курси з тактичної медицини. Фото з архіву Анни Варіч

А у 2015 році ми з Наталією Маховою, моєю подругою по медичному центру, де я працювала за своєю другою, юридичною, освітою, начальником юридичного відділу, пішли на курси  інструкторів з тактичної медицини. Після цього до мене звернулися знайомі з питанням, чи може хтось провести тренінг на полігоні. Я звернулась до інструкторів, щоб потрібно провести тренінг, але ніхто не відгукнувся. Ми з Наталією вирішили провести навчання самі. У будь-якому разі у нас більше знань, ніж у них — звичайних хлопців-добровольців. Зібрали аптечки та поїхали на полігон 44-ї бригади. Так почалась моя діяльність як медичного інструктора.

Інструктори Анна Варіч та Наталія Махова під час навчань

Відтоді до 2017 року ми регулярно їздили різним складом інструкторів на «передок», щоб хлопців навчати. Об’їздили всю лінію фронту. Не всі інструктори погоджувались їздити на «нуль», бо було страшно, але ми їхали. Такі якісь були трошки безшабашні. Ми думали не про страх, а про те, що це треба було робити. Хоча це не дуже добре, коли немає цього страху. У 2015-му виїжджали майже щотижня на фронт із тренінгами.

Анна Варіч під час тренінгу з тактичної медицини

Гумор на фронті дуже рятував. Тоді армія була вдягнута в усе, що волонтери змогли знайти на складах різних країн, на стокових залишках. Хлопці мені розповіли анекдот із життя. «Під час дії заборони на відкриття  вогню орки продовжували по нам стріляти, тому хлопці змушені були відповідати. І тут їде моніторингова місія ОБСЄ та питає: «А чого це ви порушуєте режим припинення вогню?». А командир і каже: «Так ЗСУ нічого не порушують! Це не наша форма. Дивіться, он мультікам, а он бундес, а он пустеля. Це хлопці з країн НАТО, але ж на них мораторій не поширюється». А після Мінських угод вже почалось певне затишшя. І після 2017 року на передову ми вже не їздили.

Анна Варіч: «Один рюкзак рятує до 20 життів»

Ми закуповуємо складники тактичної медицини, збираємо та відправляємо на фронт медичні рюкзаки для бойових медиків

На якому етапі ви вирішили оформити ГО «Долоні дотик»?

Спочатку з дівчатами ми відкрили сторінку у Фейсбуці «Народна ініціатива допомоги українській армії «Долоні дотик». А через деякий час колега по ініціативі Наталка Сонечко мене спитала: «Ти не проти, якщо я зареєструю громадську організацію «Долоні дотик»?  Тоді Наталка розвивала новий проєкт — простір у Прибірську для  реабілітації поранених з метою відновлення і табори для дітей військових. Зелений туризм, коні, лабрадори — все це було основою психологічного перезавантаження та відновлення. Цей простір діє і зараз, але від лютого 2022 року вже у Карпатах.

Після повномасштабного вторгнення  я стала головою київського осередку. Ми з моєю колегою Оксаною Ковтун закуповуємо складові тактичної медицини, збираємо та відправляємо на фронт медичні рюкзаки для бойових медиків. Це досить коштовний проєкт, бо вартість кожного може становити від тисячі до двох тисяч доларів.

Але один рюкзак може врятувати життя 10-20 бійців. Проблема полягає у тому, що більшості складових цього рюкзака немає в Україні, щоб поповнювати те, що вже використано. Все треба закуповувати за кордоном. І хоча є ще кілька волонтерських організацій, які спеціалізуються на цьому виді допомоги, її все ще катастрофічно не вистачає.

І кава зі смаколиками до рюкзаків

У нас є кілька партнерів — компанії «Rehau Україна» та «Авантаж-7». Перша зазначена компанія  купує щомісяця  та передає нам від 10 до 20 рюкзаків, ліхтарики, термогрілки, оклюзивки, турнікети, потужні павербанки, зимове взуття, термобілизну, спальники. Я вже не кажу про «десерт»: каву, чай та шоколадні батончики, які ми вкладаємо у кожний рюкзак. «Авантаж-7» нещодавно придбав нам 200 турнікетів, забезпечив комплектацію 15 рюкзаків та 20 fpv дронів, більша частина яких вже поїхала до «Вовків Да Вінчі».

А коли війна так втрутилась у ваше життя, що з передової вже чекали не вас, а ви?

Для мого сина війна почалася у 2022 році. Зараз він командує артилерією у батальйоні «Вовки да Вінчі». Його позивний «Тренер». У його підпорядкуванні зараз 15 гармат різного калібру. Спочатку він вирішив йти на війну в 2014-му році. Тоді він був 19-річним студентом та навчався у виші на фахівця з ІТ-галузі.  І коли він сказав про це, то я його спитала: «Ти розумієш, що нічого не вмієш, для того щоб захищати країну ефективно? Ти не вмієш керувати транспортним засобом, ти необізнаний у питаннях тактичної медицини, ти не вмієш стріляти, у тебе немає знань із тактики ведення бою, ти не маєш навичок розвідника чи танкіста. Країну треба захищати фахово, а не лише на голому патріотизмі. І необізнані патріоти тому й гинуть першими, бо нічого не вміють».

Я запропонувала йому отримати ті знання та навички, які перетворять його на  ефективну бойову одиницю, щоб не підставити ані себе, ані своїх друзів. Він почав із фізичної підготовки. Але друзі, до яких він збирався приєднатися, з різних причин повернулися з фронту додому. Тому син залишився вдома. Продовжив займатися спортом, захопився бодибілдингом. Почав тренувати та працювати суддею Федерації бодибілдингу України. Його прогрес був досить суттєвим. Він був чемпіоном України, його підопічні ставали в різні роки чемпіонами та призерами змагань. А напередодні 2022 року син став призером турніру «Містер Всесвіт», далі був у світі спорту до 24 лютого 2022 року.

Микита — син Анни Варіч

 

Під час захисту Києва. Березень 2022 року

У перший день повномасштабного вторгнення Микита приєднався до групи «Гонор», у складі якої допомагав 72-й бригаді звільняти Бучу, Гостомель, Ірпінь та решту Київщини. І, коли столичний регіон звільнили, «Гонор» поїхав на донецький напрямок. Там вони зустрілися з Дмитром Коцюбайлом і доєдналися до його батальйону «Вовки да Вінчі». Пізніше син перейшов зі штурмовиків на міномети, на яких активно працював в Авдіївці. Потім перейшов в артилерію. Воював у Серебрянському лісі, на сватівському напрямку, у Бахмуті, Кліщіївці, тривалий час воює біля Куп’янська. Спочатку був командиром гармати.

Спекотні бої «Вовків Да Вінчі»

За Бахмутську компанію нещодавно його нагородили Золотим хрестом. Я ним безмежно пишаюсь! Він у мене найкращий! Мене вразила інтенсивність боїв, яка там тривала. За підрахунками батальйону, їхня гармата завдала 2% від загальних втрат ворога.

На той момент ворог втратив 200 тисяч своїх військовослужбовців. П’ять українських бійців на одній гарматі зупинили чотири тисячі окупантів. Вдень інколи доводилось вистрілювати по 250-270 снарядів. Уявіть, скільки нам треба снарядів вздовж усієї лінії фронту, аби звільнити всю державу!

Коли ви побачили сина вперше після 24 лютого?

Ми періодично з ним бачилися, поки тривала Київська кампанія, бо я дуже активно їм допомагала амуніцією, взуттям, аптечками, обладнанням (прицілами, тепловізорами). Але коли навесні Микита поїхав на донецький напрямок, то вперше я його побачила вже восени. Ми зустрілися на тренінгу з тактичної медицини у Львові, куди поїхала я і запросила хлопців.

Це важко чути, коли син каже, що гине щоразу разом із своїми хлопцями біля монітора

Як він змінився за цей час?

Я дуже турбувалась за його психологічний стан, але не можу сказати, що син дуже змінився. Я розумію усі медичні нюанси, бо бачу військових в умовах війни вже 10 років. Саме тому я дуже задоволена, що він зміг зберегти свій психологічний стан. Коли він приїжджає, то я відчуваю, що він себе контролює та перебуває у рівновазі. Хоча він каже, що дуже багато хлопців, на жаль, не витримують. Але у житті Микити був один момент, який дуже на нього вплинув і, напевно, не відпустить його ніколи. У Бахмуті він втратив свого найкращого друга. Вони служили разом. Коли прилетів танковий снаряд, то він нікого не зачепив, а Серьога загинув від уламка.

Син Анни Варіч із загиблим другом Сергієм

Зараз синові теж дуже важко, бо він у прямому ефірі, на стримах, бачить, як гинуть наші хлопці. Він так і каже: «На це неможливо дивитись! І я гину разом з ними біля монітора, коли не можу нічим їм допомогти». Але він не втратив людяності, любові до життя і навіть ще уважніше почав ставитися до родини.

Зустріч з сином у Костянтинівці. 2023 рік

Чим здивував?

Останнє, що в умовах запеклих боїв я чекала, то це букет квітів у свій день народження. Тут бодай «плюсик» від нього отримати, а він попросив свого двоюрідного брата, який теж волонтер, привітати мене. І племінник заїхав з квітами та подарунками.

На День матері Анна Варіч зі своєю мамою отримали букети від Микити, який вітав їх прямо з окопу

На День матері я сама поїхала вітати свою маму. І знову племінник приїхав привітати з двома букетами від Микити — для мене і для бабусі… Разючою стала поява мого сина у лікарні у 2023 році. У 2020 році у мене виявили онкологію, яку я тоді поборола, а у 2023-му, на жаль, стався рецидив. Була призначена хімія і складна операція. У день операції відчинились двері у палаті, і я побачила сина. Напередодні в душі вирувала тривога. А тут син заходить зі словами: «Мамо, я вже тут, тому все буде добре!». Мені ще у 2020 році не давали жодного шансу, кажучи про це прямим текстом. Але я тоді вийшла з важкого стану через вісім місяців.

У 2020 році Анна Варіч оприлюднила свою світлину у ФБ після лікування, аби підбадьорити інших жінок

Щоб сплатити моє лікування у приватній клініці, син працював зранку до ночі. І тут знову — у 2023 році… Ніхто ніколи не може передбачити результат операції, тому для мене було дуже важливо, що я його побачила.

Валерій Залужний прощається з Дмитром Коцюбайлом

Після загибелі Дмитра Коцюбайла його хлопці з «Вовків» хоч трохи оговтались?

Кажуть, що незамінних немає, але я думаю, що такі люди все ж таки є. Та харизма, яка була у Дмитра, від природи має одна людина на мільйон. Тому хлопцям не вистачає Да Вінчі — його командирських якостей і людських, це однозначно.

Після загибелі Дмитра Коцюбайла Анна Варіч написала дуже правдивий пост

Поява чоловіків у формі ЗСУ у лікарняному відділенні мала лікувальний ефект не лише для хворих, а й для медперсоналу

Але син не єдиний чоловік, якого ви чекаєте живого та неушкодженого з війни…

У ЗСУ ще служить мій чоловік. У день операції він також приїхав з фронту. До них приєднався і мій брат. Поява трьох кремезних чоловіків у лікарняному відділенні, двоє з яких були у формі, мала лікувальний ефект не лише для хворих, але й для медперсоналу. Коли вони йшли коридором, це було щось надзвичайне для купи втомлених та виснажених війною та хворобами жінок. Мій чоловік був зі мною у лікарні — його командування відпустило. Його приїзд був дуже неочікуваним…

У 2022 році, протягом моєї боротьби з онкологією, він постійно був поруч зі мною. Було важко. Він розумів мої погляди без слів. Іноді я не могла і звуку вимовити, настільки була знесиленою. Коли я непритомніла, він мене ловив: у такому стані я перебувала під час важкого лікування. Він також заробляв на моє лікування. Він мій герой! Коли торік стався рецидив, я йому казала: «Боже! Що ж я робитиму без тебе?». Я й досі усвідомлюю, що жодна людина так, як він, мені не допоможе. Але не бути на фронті він не міг. Він воював ще у 2014-2015 роках. Я про нього тоді знала та чула, проте особисто ми познайомились після його демобілізації. А у лютому 2022-го він знову пішов захищати Україну.

Анна Варіч занурена у допомогу ЗСУ 10 років

Зараз багато хто скаржиться, що війна ускладнила родинне спілкування  з військовослужбовцями – з сином, донькою, татом чи чоловіком.

Дійсно, з непідготовленою людиною, яка не занурена у війну,  військові можуть не бажати говорити під час коротких приїздів. Когось вони бережуть через стан здоров’я. Наприклад, у мами  слабке серце. Навіщо її ще лякати? Хіба мало відео у соцмережах чи у марафоні? Я живу потребами сина  та чоловіка, тому мені спілкуватись не важко, адже зрозуміло, що у них на душі. Наприклад, я менше була здатна підтримати розмову з сином про бодибілдинг, ніж про війну, бо я у волонтерському русі з 2014 року. Оскільки я допомагаю їм, чим просять, то відчуваю себе негласним членом їхньої команди.

Допомога волонтерок не припиняється

Якщо волонтери не будуть відпочивати, то це призведе до вигорання. І що ЗСУ робитимуть без їхньої підтримки?

Наскільки штучною ви вважаєте суспільну дискусію щодо закладів харчування чи розважальних установ, які нібито дратують військових?

Волонтери мають відпочивати після важкої роботи

Нещодавно на Фейсбуці хтось із бійців запитав про це. Я йому відповіла, що волонтери вже працюють 10 років, бо у більшості з них війна почалась у 2014-му, а не у 2022-му.  І, якщо волонтери не будуть відпочивати, хоча б маючи можливість під час короткої зустрічі з друзями випити кави та скуштувати тістечко, то це призведе до вигорання. Та й самі бійці, перебуваючи у відпустці чи проїздом, інколи заходять посидіти з друзями, знайомими або родинами та поїсти щось смачненьке. Вигораючи, люди покидатимуть волонтерство або працюватимуть неефективно. І що ЗСУ робитимуть без волонтерської підтримки? Не треба плутати столик, за яким сидять люди, що працюють на перемогу, з тими, для кого війни не існує та кому байдуже, чи є Україна, чи її немає.

Скажу більше, така людина має право на відпочинок і на морі, бо вона повинна мати сили їздити на передову, сприяти лікуванню та відновленню поранених тощо. Щодо розваг. Будь-який військовий з радістю дивитиметься, як щасливий малюк гуляє з мамою у парку чи отримує задоволення на атракціонах, бо вони і воюють за те, щоб наші діти в Україні мали дитинство. Питання в іншому —  у соцмережах почався масовий ексгібіціонізм, де дорослі люди виставляють світлини з відпочинку: що вони їли та як танцювали. Інколи ці фотозвіти не мають меж.

Окрема тема —”чоловіки” у соцмережах… Ютубери, які просто кажуть: «А я хочу жити тут і зараз, хочу насолоджуватись життям. А чому я повинен це робити?». Такі для мене втратили статус цивілізованої людини та перетворились на манкуртів. Вони для мене не існують, я не спілкуюсь з такими.

Ви вступаєте у дискусії у соцмережах?

Іноді вступаю, хоча намагаюсь не витрачати на це сили і час. Якось я виклала допис з порівнянням вартості дрона з  поїздкою на виставку собак у Молдову, яка по суті не дуже статусна. Вартість участі становила 500 доларів. Я написала, що може варто подумати і замість виставки купити дрон і передати на фронт? Але у діскусію вступили ті, хто був не згоден і хто виїхав за кордон. Я взагалі не зверталася до них, допис був адресованим тим, хто їхав на виставку з України. Але ці пані вирішили мені відписатися. Думки були такі: так можна сказати “не купуйте дорогий одяг”. Я їм відповіла: «Знайшли, що порівняти: дорогий одяг з життям бійця!».

Ви з багаторічним досвідом спілкування з військовослужбовцями можете дати практичні рекомендації, як врятувати стосунки на відстані?

Чим би родини не керувались, де б не перебували — по цей бік кордону, чи по той, якщо ви хочете бути разом, то намагайтеся якомога частіше спілкуватись — відеозв’язком, аудіозаписом, світлинами, повідомленнями. Нехай вам поки що не відповідають, а ви все одно надсилайте. Після бою передивиться, послухає. Так захисник буде постійно залучений у ваше життя. Я чоловікові надсилаю свої світлини тортів, з ким я побачилась, щось придбала. Він дуже емоційно реагує, розповідаючи, яка я молодець… Оскільки вантажі на фронт їдуть по дві доби, до сина у «Вовки да Вінчі» напередодні Різдва та Нового року, по холоду, я ризикнула надіслати свої штолени, бо торти б не доїхали. І це було чудово! Хлопцям було дуже приємно і смачно.

Анна Варіч на свята надіслала штолен

Люди розлучалися і без війни. Скажемо відверто, не кожний шлюб варто зберігати. У когось війна стала лакмусом, який показав, чи варті ці стосунки того, щоб їх підтримувати. Тому не дивно, що є варіанти, коли і чоловік, і жінка починають нову сторінку в особистому житті. Досвід з 2014 року свідчить: ситуація у багатьох родинах залежить від того, що кожен у цьому подружжі пережив, яким був стан психіки до війни. Неврівноважена та вибухова людина за два роки війни не стане більш врівноваженою, як і людина зі слабкою психікою не стане сильнішою.

Відстань не завжди відіграє важливу роль. І не лише в інших країнах, але і в Україні, є дружини, які живуть своїм мирним життям і не прагнуть шукати точки перетину з власним чоловіком. Такими є не лише дружини, але й чоловіки наших військовослужбовиць, які також свідомо самоусуваються від життя власної країни. А є ті чудові люди, яким і океан не є перепоною, настільки глибоко вони занурені у підтримку України та ЗСУ, перебуваючи, наприклад, у США та Канаді.

Чи навчилися ви передчувати та долати синдром вигорання?

Волонтерська робота не викликає у мене вигорання, тому що я розумію, для чого це роблю: моя мета — це Перемога. Аби відновитися від втоми через поїздки на передову під час АТО, я  знаходила розраду в кінології, бо собаки — найкращі терапевти, займалася творчістю — плетінням красивих повідків для собак.

Коли я закінчила лікування  у 2020 році від онкологічної недуги, у мене почалась депресія. Я перебувала у такому стані кілька місяців, бо шукала відповідь на питання: «Я боролася 8 місяців. Ось я вижила. А що далі? Хіба ми живемо лише для того, щоб вранці піти на роботу, заробити якісь кошти, щоб купити поїсти, щоб були сили знов піти на роботу і так по колу?».

Анна Варіч опановує кондитерське мистецтво

І я вирішила, що треба мені зайнятися абсолютно новою справою, якою я до цього не цікавилась, щоб всі думки і час спрямувати туди. Якось у Фейсбуці я побачила такі красиві рекламні ролики та світлини про виготовлення кондитерських виробів: креми, дизайн… Я придбала собі обладнання, почала вчитись — так у моє життя увійшло мистецтво кондитера з його красою та смачними ароматами. Зараз я активно розвиваю свою солодку сторінку в Інстаграмі @svit.nasolody. Запрошую ваших читачів на смачненьке!

Великих грошей це мені поки що не приносить. Хіба що напередодні Різдва та Нового року було багатенько замовлень від друзів та знайомих. Жити тільки на зароблені кошти неможливо. Зараз мене утримують чоловік і син, поки я лікуюсь і займаюся волонтерством. Але світлини та мої відео з тортами, які я надсилаю і сину, і чоловікові, дуже для них важливі: кондитерські вироби є яскравим проявом того щасливого, радісного, мирного життя, якого вони прагнуть і заради якого вони воюють — дні народження, весілля, річниці, сім’я… Коли всі збираються за столом та насолоджуються і смаколиками, і тим, що є один в одного. Кондитерка зараз витягує і мене. Творчість — потужне психологічне розвантаження.

Анна Варіч має власний секрет подолання депресії

Додатково до кондитерської справи я залучила серіалотерапію: коли у серпні 2023 року мене трохи накрило, я знайшла якийсь турецький серіал. Усі 200 серій я дивилась нон-стоп цілими днями. Завдяки цьому у мене не було часу занурюватись у власні почуття, тож я досить успішно вийшла з пригніченого стану. Відтоді, коли “все погано, все пропало”, я відволікаюсь серіалами.

Але якщо ви не можете самостійно знайти такої натхненої справи і відчуваєте, що час іде, а вам не стає легше, то раджу звернутись до психолога, аби вберегти своє життя та здоров’я заради тих, хто вас любить та потребує вашої підтримки.

Тетяна Марінова

 

Новини партнерів