Синдром Єнтл: Чому жінкам ставлять неправильний діагноз і призначають неправильне лікування

Уявіть собі світ, де лікар, сам того не знаючи, виписує препарат, який для вас шкідливий; де ймовірність отримання серйозних каліцтв у разі автомобільної аварії на 47% вища, ніж в іншої половини людства; де вашу домашню працю після напруженого робочого дня мало хто помічає і цінує. Знайома картина? Значить ви, швидше за все, жінка.

Британська феміністка, активістка і журналістка Керолайн Кріадо Перес провела першу кампанію «Жіноча кімната» (англ. Women’s Room), яка була спрямована на розширення представництва жінок-експертів в засобах масової інформації, а потім здійснила успішну кампанію проти видалення єдиного на той момент зображення жінки з британських банкнот, в результаті чого Банк Англії помістив зображення Джейн Остін на банкноті в 10 фунтів. Крім того, вона домоглася установки на площі Парламенту в Лондоні статуї Міллісент Фосетт — відомої суфражистки.

Керолайн Кріадо Перес є авторкою книги «Невидимі жінки. Чому ми живемо в світі, зручному тільки для чоловіків. Нерівноправність, заснована на даних», у якій розкриває серйозну проблему, що безпосередньо впливає на здоров’я і благополуччя жінок: розробники різних продуктів і технологій спираються на дані, зібрані про людину, де «людина» за замовчуванням «чоловік». Жінки ж з їх особливостями і потребами залишаються непоміченими.

Автор уникає глибоких дебатів про природу сучасного фемінізму, але представляє безперечні факти дефіциту гендерних даних у найрізноманітніших галузях: від політики і медичних досліджень до технологій, трудових відносин, планування міського простору і медіа.

Книжка стала бестселером Sunday Times ще у 2019 році, а зараз виходить українською мовою у видавництві Vivat. Публікуємо уривок.

 

СИНДРОМ ЄНТЛ

У фільмі «Єнтл» 1983 року Барбара Стрейзанд грає роль єврейської дівчини з Польщі, якій, щоб здобути освіту, доводиться видавати себе за молодого чоловіка. Посил фільму знайшов своє відображення в медичному жаргоні, збагативши його поняттям «синдром Єнтл». Цей синдром заважає ставити жінкам правильний діагноз і призначати правильне лікування, якщо симптоми їхніх захворювань відрізняються від типових чоловічих. В окремих випадках синдром Єнтл загрожує смертю.

Якщо я попрошу вас описати людину, у якої стався інфаркт, ви, швидше за все, намалюєте у своїй уяві похилого повненького чоловіка, який хапається за серце й корчиться від болю в грудях. Саме таку картинку видасть вам і пошукова система Google. Навряд чи ви подумаєте про жінку, адже серцеві захворювання — доля чоловіків. Але це стереотипне уявлення не відповідає дійсності. Проведений нещодавно аналіз даних щодо 22 млн людей, які проживають у Північній Америці, Європі, Азії та Австралії, показав, що жінки, які належать до найбідніших верств населення, страждають серцевими захворюваннями на 25 % частіше, ніж чоловіки з таким же рівнем доходу.

З 1989 року серцево-судинні захворювання вважаються головною причиною смертності жінок у США. Крім того, смертність від інфаркту міокарда в них вища, ніж у чоловіків.

Ця розбіжність спостерігається з 1984 року, причому найвразливішу групу населення, судячи з усього, складають молоді жінки. З 2016 року British Medical Journal повідомив, що вони майже вдвічі частіше, ніж чоловіки вмирають після госпіталізації з інфарктом. Частково це пояснюється тим, що лікарі не виявляють жінок, які входять до групи ризику. Із 2016 року Американська кардіологічна асоціація також висловила стурбованість у зв’язку з тим, що багато стандартних підходів до прогнозування ризику, широко використовувані в роботі з пацієнтами з гострим коронарним синдромом, розроблялися під час досліджень, щонайменше дві третини учасників яких становили чоловіки. Відповідно, ці стандарти далеко не завжди дають змогу прогнозувати ризик для жінок.

Загальноприйняті методи профілактики інфаркту міокарда в жінок також не завжди ефективні. Так, вважається, що ацетилсаліцилова кислота (аспірин) сприяє запобіганню першого інфаркту в чоловіків. Але у статті 2005 року показано, що жінкам у віці від 45 до 65 років цей препарат майже не допомагає. Автори статті зазначають, що до проведеного ними дослідження було мало відповідних даних по жінках. Пізніше експеримент 2011 року показав, що аспірин не тільки не допомагає жінкам, а й потенційно шкідливий для більшості пацієнток. Аналогічним чином під час дослідження 2015 року було встановлено, що прийом аспірину в малих дозах через день для первинної профілактики онкологічних і серцевих захворювань більшості жінок не тільки не допомагає, але й шкодить їхньому здоров’ю.

Можливо, головна причина високої смертності жінок від інфаркту міокарда полягає в тому, що лікарі часто пропускають захворювання. Дослідження у Великій Британії свідчать про те, що ймовірність неправильного визначення діагнозу жінкам з інфарктом на 50 % вища, ніж чоловікам (для деяких видів інфаркту міокарда цей показник сягає майже 60%).

Частково це пов’язано з тим, що симптоми інфаркту у жінок часто не збігаються з тими, які медики називають «голлівудськими» (біль у грудях і лівому передпліччі). Жінки (особливо молоді) за інфаркту, як правило, взагалі не відчувають болю в грудях — частіше вони страждають від болю в шлунку, ускладненого дихання, нудоти й слабкості. Ці симптоми називають нетиповими — визначення, проти якого заперечують автори статті в British Medical Journal, опублікованої у 2016 році, підкреслюючи, що воно може стати причиною недооцінки ризику. Припускають, що недооцінка ризику є й наслідком того, що, як показало дослідження 2005 року в США, лише один з п’яти лікарів різних спеціальностей знав про те, що щороку від серцево-судинних захворювань помирає більше жінок, ніж чоловіків, і більшість лікарів не вважали себе компетентними в лікуванні серцево-судинних захворювань з урахуванням статевих відмінностей.

Чи є вищеописані симптоми нетиповими, чи ні, за деяких видів інфаркту міокарда ризик летального кінця в жінок (і знову-таки насамперед молодих), що не відчувають болю в грудях, дуже високий. Тому особливу тривогу викликає параграф чинних рекомендацій Національної служби охорони здоров’я Англії, відповідно до якого саме гострий біль у грудях в ділянці серця вважається підставою для направлення пацієнта на первинне черезшкірне коронарне втручання (ЧКВ) в один із цілодобових національних спеціалізованих центрів лікування інфарктів. Первинне ЧКВ — метод екстреного втручання для відновлення кровотоку після інфаркту. За словами одного лікаря, з яким я говорила, воно значно підвищує шанси пацієнта на виживання й успішне одужання. Але ЧКВ виконується лише в цілодобових спеціалізованих центрах, і, можливо, саме тому 75% пацієнтів, яких направляють на ЧКВ, становлять чоловіки.

Вищі показники смертності жінок за інфаркту міокарда, мабуть, пояснюються й методами діагностики. Стандартні обстеження, такі як електрокардіограма і стрес-тест, були визнані менш показовими для жінок, ніж для чоловіків. Автори статті, опублікованої у British Medical Journal у 2016 році, посилаються на недавнє дослідження в Единбурзі, яке показало, що пороговий показник вмісту в крові тропонінів (білків серцевого м’яза, які надходять у кров після інфаркту), який дає змогу діагностувати інфаркт, для жінок, можливо, нижчий, ніж для чоловіків. І йдеться не лише про те, що стандартні біомаркери непридатні для діагностики захворювань у жінок; головне, що необхідно визначити нові, специфічно жіночі біомаркери. Біомаркери — це характеристики (біологічні ознаки, наприклад, зміст тропонінів у крові), що виступають як діагностичні критерії конкретного захворювання. Огляд літератури, присвяченої розгляду статевих відмінностей, представлений у статті 2014 року, показує, що вивчення біомаркерів може виявитися вельми плідною сферою роботи. На жаль, автори статті констатують, що дотепер експериментів у цій  сфері проводилося недостатньо та їх результати не дозволяють зрозуміти, чи будуть знайдені специфічні жіночі біомаркери.

Оскільки інфаркт міокарда в жінок може не лише проявлятися, але й мати інший перебіг, ніж у чоловіків, діагностичні технології теж не завжди придатні для визначення стану їхнього серця. Так, для діагностики інфаркту міокарда традиційно використовують ангіографію — дослідження кровоносних судин з допомогою контрастної речовини, яка дозволяє виявляти порушення прохідності артерій. Але в жінок ураження артерій у разі інфаркту спостерігається далеко не завжди. У таких випадках ангіографія не показує жодних аномалій, і жінок, що надійшли в лікарню зі скаргами на біль у грудях, виписують з діагнозом «неспецифічний біль у грудях», пояснюючи, що в них немає серйозних захворювань. Ось тільки незабаром після виписки в жінок з «нормальною» ангіограмою може статися інфаркт або інсульт.

Якщо жінці пощастить і в неї правильно діагностують серцеве захворювання, їй доведеться пройти через ще одне випробування — курс лікування, у якому теж, швидше за все, буде проявлятися перевага на користь чоловіків, адже статеві відмінності, як правило, не вкладаються у традиційні уявлення медиків і не враховуються в клінічних посібниках. Наведемо приклад. Припустімо, у чоловіка та жінки діагностували аневризму аорти (аорта — головна кровоносна судина, якою кров надходить від серця вниз у груди та живіт). Хоча потовщення аорти в обох пацієнтів однакове, вони зазнають різного ризику: у жінки ризик розриву аорти (який у 65 % випадків призводить до летального кінця) вищий, ніж у чоловіка. Однак у нідерландських клінічних посібниках показання до хірургічного втручання однакові для обох статей.

Обстеження, розраховані на чоловічий організм, створюють проблеми й під час діагностики інших захворювань, зокрема можуть призвести до великого ризику для жінок. Так, імовірність розвитку правостороннього раку товстої кишки в жінок вища, ніж у чоловіків, і він часто має агресивніший перебіг, однак аналіз фекальної крові, яка часто використовується для ставлення діагнозу, менш показовий для жінок, ніж для чоловіків. Крім того, оскільки в жінок товста кишка довша й вужча, ніж у чоловіків, колоноскопія теж не завжди допомагає поставити правильний діагноз. Нарешті, відіграє свою роль і те, що ВООЗ називає поширеною діагностичною помилкою, а саме недооцінка важливості симптомів, характерних для представників конкретної статі, — наприклад, вагінальної кровотечі під час лихоманки денге. Якщо симптоми захворювання перераховані в порядку частоти виникнення у хворих обох статей, а не лише однієї, специфічні жіночі симптоми сприймаються як менш значущі, ніж насправді.

Проблеми, викликані цими інформаційними прогалинами, ростуть як лавина. Узяти, наприклад, туберкульоз. Ігнорування соціальних чинників, які підвищують ризик розвитку захворювання в жінок, у поєднанні з відсутністю даних у розподілі за статевою ознакою може призвести до фатальних наслідків. Якщо в чоловіків захворювання часто має латентну форму, то в жінок це активний процес. Дослідження показують, що в країнах, що розвиваються, у жінок, які готують їжу на вогнищах у погано провітрюваних приміщеннях і використовують біопаливо (а, як ми знаємо, таких жінок мільйони), порушується робота імунної системи, знижується опірність організму й підвищується сприйнятливість до інфекції. У результаті у світі туберкульоз убиває більше жінок, ніж будь-яке інше інфекційне захворювання. Щороку від нього вмирає більше породіль, ніж від усіх інших причин материнської смертності, разом узятих. А проте це захворювання все ще часто вважається чоловічим, через що жінок рідше направляють на діагностичні обстеження.

Утім, скринінг не завжди дозволяє виявити захворювання в жінок. Жіноча імунна реакція може відрізнятися від чоловічої, як і симптоми захворювання. Дослідження, яке виявляє причини неправильної діагностики туберкульозу в жінок, показало, що часткові ураження легень у них не так помітні, як у чоловіків. Є також свідчення різної чутливості чоловіків та жінок до найпоширеніших тестів. Так, у бідних країнах, де бракує коштів на проведення дорогих тестів, пацієнтів зазвичай просять покашляти, а їхню мокроту вивчають під мікроскопом. Але жінки з туберкульозом рідше страждають від мокрого кашлю, ніж чоловіки, а якщо й страждають, то аналіз харкотиння рідше дає позитивний результат. Крім того, цей тест не дуже ефективний і з соціальних причин. Експеримент у Пакистані показав, що жінки соромляться викашлювати необхідні для аналізу згустки слизу, тим паче медичні працівники не пояснюють, навіщо це потрібно. Тому жінки цього не роблять.

Практика охорони здоров’я, яка не враховує соціальних умов, у яких живуть жінки, зводить нанівець багато зусиль у сфері профілактики захворювань. Традиційної рекомендації використовувати презервативи для запобігання заражен-ням ВІЛ багато жінок навряд чи будуть дотримуватися, адже їхнє принижене становище в суспільстві не дозволяє наполягати на використанні засобів захисту під час статевого акту. Це стосується й профілактики лихоманки Ебола, збудники якої можуть зберігатися в спермі до пів року. Для розв’язання цієї проблеми розроблено спеціальний гель, але його застосуванню перешкоджають традиції сухого сексу, поширені в низці регіонів Африки, розташованих на південь від Сахари. Гель, який також слугує лубрикантом, не знаходить застосування там, де жінки перед статевим актом спеціально осушують вагіну травами, щоби продемонструвати свою невинність.

Ігнорування соціальних умов, у яких живуть жінки, ускладнює й діагностику порушень поведінки. Багато років уважалося, що хлопчики страждають від аутизму в чотири рази частіше, ніж дівчата, і що в останніх він проявляється в серйознішій формі. Проте новітні дослідження показують, що насправді соціальні умови маскують симптоми захворювання в дівчат успішніше, ніж у хлопчиків. Відповідно, виявилося, що аутизмом страждають набагато більше дівчат, ніж ми думали. Традиційна омана частково пояснювалася діагностичними критеріями аутизму, розробленими на основі випробувань, які проводилися майже суто на хлопцях. У 2016 році дослідження на Мальті показало, що однією з головних причин неправильної діагностики захворювання в дівчат була загальна перевага на користь чоловіків у методах діагностики та клінічних очікуваннях. З’являються й свідчення того, що в деяких дівчат, які страждають на анорексію, насправді може бути аутизм. Оскільки анорексія — симптом, нетиповий для чоловіків, лікарі часто не брали його до уваги. Сара Вайльд, голова Limpsfield Grange — єдиної в Сполученому Королівстві школи-інтернату для дівчат з особливими потребами, яка фінансується державою, в інтерв’ю газеті The Guardian сказала, що «стандартні переліки симптомів і тести розраховані на хлопців і чоловіків, а у дівчат і жінок захворювання проявляється зовсім по-іншому». У той же час у недавно опублікованому проєкті нових рекомендацій британської Національної служби охорони здоров’я, які стосуються діагностики та лікування аутизму, про особливі потреби жінок немає жодного слова. 

Ті ж проблеми існують і в діагностиці синдрому дефіциту уваги та гіперактивності (СДУГ), а також синдрому Асперґера. Обстеження, що провело в 2012 році Національне товариство аутизму Великої Британії, показало, що лише 8 % дівчат, які страждають синдромом Асперґера, діагноз був поставлений у віці до шести років, тоді як для хлопчиків цей показник становив 25 %; у віці до одинадцяти років захворювання було діагностовано, відповідно, у 21 % дівчат і 52 % хлопців. Частка дівчат з СДУГ, яким діагноз не був поставлений вчасно, може становити до трьох чвертей. Докторка наук Еллен Літтман, авторка книжки Understanding Girls with ADHD 1, уважає, що причина пізньої діагностики в тому, що раніше клінічні дослідження СДУГ проводилися на хлопцях білої раси, які вирізняються вираженою гіперактивністю. Для дівчат, як правило, характерна не стільки гіперактивність, скільки неорганізованість, неуважність та інтроверсія.

У цілому вчені стверджують, що, оскільки суспільство вимагає від жінок, щоб у розмові вони не перебивали промовця й поводили себе просто, скромно та привітно, традиційне опитування пацієнток зазвичай не дозволяє здобути інформацію, необхідну для постановки правильного діагнозу. Але іноді (і навіть часто) жінки надають лікарям потрібну інформацію про свій стан. Але, на жаль, їм не вірять. 

Американський новинний сайт ThinkProgress опублікував історію Кеті, яка страждала такими рясними менструаціями, що в критичні дні буквально падала без сил. Звернувшись до лікаря, вона стикнулася з тією ж проблемою, що й Мішель у попередньому розділі. Кеті довго не могли поставити діагноз. Четверо різних медиків говорили, що хвороба існує тільки в її голові, що в неї просто підвищена тривожність і, можливо, навіть серйозний психічний розлад. А лікар-педіатр додумався до того, щоб сказати дівчинці, що всі її симптоми уявні.

Але хвороба Кеті не була уявною. Насправді, як виявилося, у Кеті був потенційно небезпечний для життя матковий фіброїд, який вимагав хірургічного втручання. Але це було виявлено лише після того, як вона попросила, щоб їй зробили УЗД. Дівчинка зовсім не страждала підвищеною тривожністю (хоча після дев’яти місяців, протягом яких її переконували, що вона божевільна, це було б не дивно) — у неї просто була анемія.

Рейчел теж говорили, що її хвороба уявна. Десять років вона намагалася впоратися із сильними болями та рясними кровотечами під час менструації з допомогою таблеток, поки одного разу не знепритомніла прямо на концерті. Її виписали з лікарні, призначивши знеболювальне, з діагнозом «стрес». Наступного разу, коли вона знепритомніла й потрапила в лікарню, її помістили у відділення гастроентерології. «Шість діб я пролежала там під крапельницею. — Розповідає Рейчел. — Навпроти мене лежала жінка, яка помирала від раку кишечника. Це було жахливо». Лікарі запідозрили каміння в нирках, провели кілька урологічних обстежень, але нічого не знайшли. Аналіз крові теж нічого не показав. Що довше дівчину обстежували, то виразніше вона відчувала, що ставлення до неї змінюється. «Я почала розуміти, що лікарі мені не вірять. Вони вважали, що я все вигадую», — підсумовує дівчина. Нарешті, коли Рейчел укотре поскаржилася лікарю-консультанту на сильний біль, той похитав головою й сказав: «Доведеться відправити тебе додому. Ти повністю здорова».

Але Рейчел не була здоровою. Зрештою в неї виявили ендометріоз — захворювання, за якого клітини ендометрію (внутрішньої слизової поверхні матки) починають поширюватися за межі матки, в інші органи, спричиняючи сильний біль, а в окремих випадках — безпліддя. Для діагностики цього захворювання у Великій Британії в середньому потрібно близько восьми років, у США — близько десяти років, і наразі воно не лікується. І хоча вважається, що хвороба вражає кожну десяту жінку (в усьому світі на неї хворіють 176 млн осіб), в Англії Національний інститут охорони здоров’я та вдосконалення медичної допомоги лише у 2017 році вперше випустив рекомендації для лікарів, які стосуються лікування ендометріозу. Яка ж головна рекомендація? Вислухайте жінку.

Але простіше сказати, ніж зробити, адже небажання прислухатися до скарг жінок давно й глибоко вкоренилося в медичній практиці. Під час експерименту, проведеного в 2016 році в Сассекському університеті, учасникам (батькам, зокрема 25 татам і 27 мамам) запропонували прослухати кілька записів плачу тримісячних дітей. Виявилося, що, хоча за плачем неможливо визначити стать немовлят (статеві відмінності не виявляються до пубертатного періоду), звук нижчого тембру сприймався як плач хлопчика, а вищого — як плач дівчинки. Експеримент також показав, що, коли батькам говорили, що плач більш низького тембру — це плач хлопчика, ті оцінювали дискомфорт, який відчуває дитина, як більш серйозний, ніж дискомфорт, що його відчувала дівчинка, яка плакала. 

Замість того щоб вірити жінкам, які скаржаться на біль, ми часто називаємо їх божевільними. Та й що з них узяти? Сучки шалені, як колись сказав Платон. Жінки — істерички (hystera (грец.) — матка), божевільні (якби я отримувала фунт кожен раз, коли чоловіки, які читають мої феміністські пости у твітері, висловлюють сумнів у моїй нормальності, мені не потрібні були б інші джерела заробітку), ірраціональні та неврівноважені істоти. Вираз «ненормальна колишня» настільки поширений, що його навіть висміяла Тейлор Свіфт у своїй знаменитій пісні Blank Space 1 і Рейчел Блум, яка зіграла головну роль в серіалі Netflix Crazy Ex-Girlfriend 2. Знаменитий фізик Стівен Гокінг назвав жінку загадкою, а Зіґмунд Фройд, який прославився і розбагатів на діагнозі «істерія», який він ставив жінкам, в 1933 році пояснював в одній з лекцій, що протягом усієї історії люди ламали голову, намагаючись розгадати таємницю жіночності.

За свою загадковість жінкам завжди доводилося розплачуватися. За вчинки, які виходять за рамки дозволеного (наприклад, за демонстрацію лібідо), їх на роки запроторювали в божевільню. Їх піддавали гістероектомії та кліторідектомії — видаляли матку й клітор. Їх відправляли у психлікарні навіть з проявами легкої післяпологової депресії: бабуся одного мого друга, яка насмілилася запустити у свою свекруху мочалкою для миття посуду, усе життя провела в психіатричній лікарні. Щонайменше один американський підручник з психіатрії, який широко застосовувався ще в 1970-ті роки, рекомендував лоботомію для жінок, які проявляли жорстокість. 

Зрозуміло, сьогодні ми вже не поводимося з жінками так само. Ми більше не запроторюємо їх у божевільню й не вирізаємо їм частину мозку. Замість цього ми даємо їм ліки: жінкам у два з половиною рази частіше виписують антидепресанти, ніж чоловікам. Я не маю нічого проти антидепресантів: людям, що страждають на психічні розлади, вони потрібні як повітря. Але все-таки хотілося б зрозуміти, чому жінок саджають на них настільки частіше, ніж чоловіків, — уже, певно, не тому, що вони частіше за чоловіків звертаються за медичною допомогою. Дослідження у Швеції в 2017 році показало, що насправді саме чоловіки охочіше звертаються до лікарів зі скаргами на депресію. То чому ж антидепресанти частіше прописують жінкам? Тому що в них слабка психіка? А може, в усьому винне життя в цьому недосконалому світі, що зводить нас з розуму? Або антидепресанти — нова (і, безсумнівно, гуманніша) лоботомія для жінок із травмованою психікою?

Свого часу Фройд уважав, що істерія може бути наслідком пережитого в дитинстві сексуального насильства. Пізніше він відмовився від цієї теорії, оскільки занадто багато чоловіків мали би бути насильниками, щоб вона була правдоподібною. Однак одне недавнє дослідження дозволяє припустити, що деякі види болю, якими страждають жінки, дійсно можуть бути викликані пережитим у минулому насильством, — і в світлі глобального скандалу #MeToo це здається не таким уже неймовірним.

Вичерпні відповіді на ці питання виходять за рамки тематики цієї книжки. Але одне з пояснень «пристрасті» жінок до антидепресантів може полягати в тому, що ці препарати прописують жінкам, у яких немає депресії. Фізичний біль у жінок часто не сприймають усерйоз, пояснюючи його емоційним або психосоматичним розладом. Згадане вище шведське дослідження 2017 року, яке показало, що чоловіки частіше за жінок звертаються до лікарів зі скаргами на депресію, виявило також, що жінкам, які не скаржаться на депресію, призначають антидепресанти вдвічі частіше, ніж чоловікам. Висновки шведських учених перегукуються з дослідженнями 1980—1990-х років, під час яких виявилося, що пацієнтам-чоловікам зі скаргами на біль, як правило, прописують знеболювальне, а жінкам — седативні препарати або антидепресанти. А 2014 року була опублікована стаття, яка закликала медиків розробити рекомендації з лікування болю в попереку, і в ній також указувалося, що жінкам призначають антидепресанти значно частіше, ніж чоловікам.

Мабуть, тут теж проявляється синдром Єнтл: уражає, як часто жінки, які скаржаться на біль, не дістають діагнозу й лікування, допоки не виявляється, що біль має фізичні причини, тобто спричиняється або суто жіночими захворюваннями, або захворюваннями, якими жінки страждають частіше за чоловіків. До числа таких захворювань належить і синдром роздратованого кишечника (у жінок він трапляється майже вдвічі частіше, ніж у чоловіків), і мігрень (від якої жінки страждають утричі частіше). Тим часом про мігрені ми знаємо дуже мало, попри хронічний характер цього захворювання, яке шкодить здоров’ю 37 млн американців та кожного восьмого жителя Великої Британії. Насправді чимало захворювань, які пов’язані з болем, значно частіше трапляються в жінок, ніж у чоловіків, а низка досліджень останніх десятиліть показує, що жінки набагато чутливіші до болю, ніж чоловіки (відкриття, що жінки рідше за чоловіків отримують знеболювальні препарати, свідчать про особливу жорстокість). 

Ми також бачимо все більше свідчень того, що чоловіки й жінки відчувають біль по-різному. У жінок чутливість до  болю змінюється протягом менструального циклу, оскільки шкіра, підшкірні тканини й м’язи по-різному реагують на зміни гормонального фону. Дослідження на тваринах показало, що в самців і самок передача больових сигналів відбувається з допомогою різних типів імунних клітин. Це спостереження, можливо, указує шлях до відповіді на питання про причини зміни чутливості до болю в жінок — але вказує лише тому, що статеві відмінності в механізмі больових відчуттів досі недостатньо вивчені, і навіть ті знання, які у нас є, не набули широкого поширення. Докторка наук Беверлі Коллетт, яка до виходу на пенсію у 2015 році працювала консультантом у службі боротьби з болем Лестерської міської лікарні та головою Коаліції з боротьби з хронічним болем, в інтерв’ю газеті The Independent розповіла: «Пересічний терапевт уявлення не має, що такі ліки, як парацетамол і морфін, по-різному діють на жінок і чоловіків.

Навіть якщо жінкам знімають біль, їм, як правило, доводиться чекати на знеболювання довше, ніж чоловікам. Аналіз 92 тис. звернень до відділень екстреної медичної допомоги в США в період з 1997-го по 2004 рік показав, що жінкам доводилося чекати допомоги довше, ніж чоловікам, а опитування дорослих пацієнтів, які звернулися до відділень екстреної медичної допомоги американських міських лікарень у період з квітня 2004-го по січень 2005 року, — що жінки, які відчували біль тієї ж інтенсивності, що й чоловіки, рідше отримували знеболювальні препарати, а ті, які їх отримували, чекали на знеболювання довше. Одна з публікацій американського Інституту медицини за 2011 рік, присвячена хронічним болям, указує, що ситуація майже не змінилася: жінкам, які страждають від болю, як і раніше, довше доводиться чекати правильного діагнозу, а для лікування часто використовуються неправильні або сумнівні методи. Крім того, вони страждають від зневажливого ставленням з боку медперсоналу, що приділяє їм недостатньо уваги, а також зазнають дискримінації. У Швеції жінкам з інфарктом міокарда від початку нападу болю до прибуття в лікарню доводиться чекати допомоги на годину довше, ніж чоловікам; швидка допомога їде до них довше; а первинний огляд у лікарні на 20 хвилин триваліший, ніж огляд чоловіків.

Той факт, що медики не приділяють жіночому тілу такої уваги, як чоловічому, часто ігнорують на тій підставі, що в середньому жінки живуть довше за чоловіків. Однак, хоча очікувана тривалість життя жінок на кілька років більше очікуваної тривалості життя чоловіків (утім, цей розрив скорочується в міру того, як побут жінок перестає регулюватися звичаями, а вимоги виробничої безпеки на підприємствах, де працюють переважно чоловіки, стають усе суворішими), деякі дані свідчать про те, що перевага жінок у цій сфері не надто стійка.

Автори статті, опублікованої в 2013 році та присвяченої динаміці смертності в 3140 округах США в період з 1992-го по 2006 рік, пишуть, що, хоча в більшості округів смертність у цілому знижувалася, жіноча смертність у 42,8 % округів зростала. У той же час за показниками зростання тривалості життя й тривалості здорового життя жінки серйозно відставали від чоловіків: дані про стан здоров’я населення США за 30 років свідчать: хоча в цій країні жінки живуть у середньому на п’ять років довше за чоловіків (в Європі — на 3,5 року довше), ці роки не можна назвати роками здорового та активного життя. 

Як наслідок, жінки в США, як і раніше, живуть довше за чоловіків, проте більше не випереджають їх тривалістю активного життя. Частка жінок у чисельності населення США у віці старше 65 років становить 57 %, а в загальній чисельності тих, які потребують щоденної допомоги — 68 %. У 1982 році як чоловіки, так і жінки, які дожили до 85-ти, могли розраховувати ще на два з половиною роки активного та здорового життя. Відтоді для жінок цей показник не змінився, у той час як 85-річний чоловік зараз може розраховувати на активне та здорове життя до 89 років. Зростання довголіття та тривалості здорового життя чоловіків спостерігається і в Бельгії, і в Японії. У матеріалі ВООЗ, присвяченому стану здоров’я жінок в ЄС, указується, що 2013 року навіть у країнах з найвищою в ЄС загальною очікуваною тривалістю життя жінки майже 12 років проводять у хворобах. І знову ж таки було б непогано мати дані в розподілі за статевою ознакою, які дають змогу зрозуміти причини такої динаміки.

Одним з особливо неприємних наслідків синдрому Єнтл є те, що, коли йдеться про суто жіночі медичні проблеми, годі й думати про додавання жінок до числа учасників клінічних випробувань, і тому такі дослідження часто взагалі не проводяться.