Сирени не чути, у тебе з дітьми на руках стріляють, а ти лише бачиш, як кулі пролітають поруч: перекладач жестової мови Катерина Михалюк про страждання людей з вадами слуху

Перекладачка жестової мови та волонтерка ГО «Жест допомоги» Катерина  Михалюк сама виховує вісьмох дітей. Від 24 лютого 2022 року вся її сім’я залучена до евакуації родин, де є люди з вадами слуху, з усіх куточків України. Але годуванням, оформленням документів, лікуванням та перетином кордону діяльність Катерини не завершується. З усіх континентів вдень та вночі їй телефонують, бо потребують допомоги з української жестової навіть під час заокеанських пологів та весіль. Дбають у ГО «Жест допомоги» і про тих, хто залишається в Україні: організовують відпочинок у інклюзивних таборах, а для працівників соціальних установ, рятувальників, поліцейських та психологів, які надають послуги переселенцям, проводять тренінги з базової жестової. 

Переселенці з вадами слуху почали тікати за кордон лише у 2022 році

Чому ви почали вивчати жестову мову?

З людьми з вадами слуху я займаюся вже 24 роки. Брат та сестра моєї бабусі не мали від народження слух. Я бачила, як вони спілкувались мовою жестів між собою, з моєю бабцею, і я хотіла також знати цю мову. У 14 років я пішла на спеціальні курси, які відкрили для усіх охочих знати жестову мову. А пізніше закінчила університет та отримала диплом за спеціальністю «Перекладач жестової мови».

Чи були переселенці з вадами слуху у 2014 році, коли окупували Крим та Донбас?

У 2014 році з Донбасу та Криму до нас на Волинь, щоб перетнути кордон, не доїхали нечуючі переселенці, тому перша хвиля роботи та допомоги переселенцям почалась 24 лютого 2022 року.

Товариство глухих припинило своє існування, тому подбати про нечуючих можуть лише волонтери

 Де ви зустріли 24 лютого?

Вдома. У мене велика родина. У мене своїх 4 дітей та 4 дітей – моєї померлої сестри. Офіційно опікуном є моя мама, яка живе з нами, але усіма дітьми переважно опікуюсь я.

Того дня я прокинулась на роботу та почала збирати дітей до школи. Глянула в телефон за звичкою, а там повідомлення про початок війни та бомбардування наших міст. А потім вчителі почали писати, щоб дітей у школу того дня батьки не пускали.

Перші три доби було дуже лячно, бо від розгубленості, як діяти із 8 дітьми на руках, я не могла зібрати мізки до купи. І коли директор школи запросила через соцмережі батьків допомогти із плетіння сіток для ЗСУ, а в школі потім повідомили, що будуть оселяти переселенців, — я вирішила відгукнутись на цей заклик про допомогу. Бо вдома сидіти було дуже важко і страшно. Треба було себе та дітей чимось зайняти. У мене є машина, тому я могла людей зустрічати з потягів і возити до школи, а потім перевозити  через кордон. Паралельно ще одним приймальним пунктом у Ковелі став дім молитви, який став місцем зустрічі та спілкування після закриття осередка товариства глухих для багатьох нечуючих людей. Серед них багато хто мають активну позицію щодо благодійності. І саме туди було вирішено  направляли нечуючих переселенців, бо товариство глухих вже припинило своє існування і подбати про них немає кому.

І вже 25 лютого 2022 року ми, активісти та волонтери ГО «Жест допомоги», почали приймати перших переселенців. Я, як фаховий перекладач жестової мови, одразу сфокусувала увагу на переселенцях з вадами слуху. Люди приїздили без документів, без одягу та взуття. У багатьох руки та волосся були у будівельному пилку від бомбардувань будинків.

Ми спочатку привозили людей, годували, одягали, взували, розбирались з документами, а потім возили людей на автівках через кордон та передавали там закордонним волонтерам. І польська приватна компанія, яка надає послуги з польської жестової, запропонувала мені роботу, бо до Польщі поїхало багато українців з вадами слуху.

В Україні вони могли хоч на аркуші написати, чого хочуть, а в Польщі і це не є порятунком. І польська жестова — інша. Таким чином, компанія відкрила додаткову лінію перекладачів української жестової. Потім наші переселенці роз’їхалися по країнах ЄС, тож і там вже були подвійні перекладачі, наприклад, їх зустрічали у Копенгагені данські волонтери разом з українцями, які багато років там мешкають. Українські волонтери звідти мені перекладають, що там кажуть данці, а я вже перекладаю жестовою.

Якщо я не була зайнята з людьми з вадами слуху, то я була у школі, щоб о 2-3 ночі возити людей на вокзал, коли потяги чи автобуси відправлялися за кордон. Возили приватними автівками та передавали із рук у руки іноземним волонтерам. Дуже багато бабусь вивозили малюків із вадами слуху. Дивитись без сліз, як вони виходили до нас у капцях на босу ногу з замотаними у кофтинки дітьми на руках, було неможливо. Ми їх вимивали, одягали і одразу вивозили за кордон автівками.

Які рішення було на межі фолу?

Коли чоловікам заборонили виїзд за кордон, то у нечуючих людей виникли додаткові проблеми, бо вони виїздили родинами. Без своїх чоловіків та синів родини відмовлялись їхати, бо боялись залишити одного, щоб не загубитись у Європі.

Аби таких хлопців почали випускати, я з ними їздила на медичну комісію до військкомату, щоб їм давали дозволи на виїзд за кордон. І я їх вивозила потім за кордон. А наступного дня знову приїздили нові родини глухих. І це було шалене цілодобове колесо.

Чи виникли проблеми з оформленням документів у ваших підопічних?

Виникли, і чималі. У Гостомелі, наприклад, працював спеціалізований професійно-технічний заклад, в якому навчалась ціла група студентів з вадами слуху. І коли почалось бомбардування, дехто зміг поїхати до батьків, а решта залишилась у Гостомелі та два тижні сиділа у підвалі. Потім їх привезли до Ковеля потягом, без заходу до гуртожитку чи додому. І вже на Волині з’ясувалось, що у когось був учнівський, у когось паспорт. Їх вдалось вивезти за кордон. Один хлопчина взагалі був без документів. Почали шукати можливості їх відновити. Ми телефонували до мерії. А ще з’ясувалось, що в його свідоцтві про народження  була помилка з правописом  прізвища, і за законом цього хлопця нібито не існувало. Він хвилюється, плаче. Всі його друзі поїхали, а він застряг. Родина без зв’язку. Ми хвилюємося, всі у розпачі. Додому його повернути неможливо, бо місто зруйноване. Він розшукав якесь посвідчення для проїзду. Ми два тижні висіли на телефонах з Києвом, аби йому дали дозвіл на перетин кордону з цим посвідченням. І сталось диво: знайшлись люди, які тиснули на прикордонну службу. І мені вдалось цього юнака вивезти за кордон, бо печатку поставили фактично на посвідчення для глухих.

Глухі батьки боялись, що, не чуючи автоматних черг, наражатимуть на небезпеку дітей, коли вийдуть з підвалів

Що вам розповідали люди, які рятувались, про своє життя під час окупації чи обстрілів?

Вражає історія молодого подружжя з Харківщини. У них троє діток від одного до чотирьох років, які не мають вад із слухом. Вони тиждень ховались у підвалі під завалами зруйнованої багатоповерхівки. Діти плакали. Батьки не розуміли, чи є окупанти у місті, чи вже немає. З ризиком для життя вони, не чуючи сирен і обстрілів, вилізали, щоб з’ясувати ситуацію, знайти їжу та виїхати з міста. Я таких переляканих очей у дорослих людей в житті не бачила. Вони боялись, що, не чуючи автоматних черг, наражатимуть на небезпеку дітей, коли вийдуть на поверхню. Вони розуміли, що скоро не буде їжі і малеча голодуватиме.

Зараз я отримую купу фотографій, відео. У мене аж на душі спокійно, що малеча весела, рухлива, активна, що вони відчувають себе щасливими. Бо те, як виглядали ці діти, серце розривалось.

Один чоловік з Маріуполя  розповів, що бачив, що у перші дні війни люди метушаться, бігають, виїжджають. Він їх зупиняв, питав, що сталось. Ніхто навіть на аркуші не написав слова «війна». Він не чув сирени, а все зрозумів, коли побачив вибухи. Місяць він один ховався у підвалі заваленого будинку від окупантів. Коли він пішов шукати їжу до крамниці, то окупанти по ньому стріляли. А він свисту куль не чув, а просто бачив, що кулі повз нього пролітають та потрапляють у стіни. Він йшов та тільки молився, щоб не зрикошетило в нього. Взяв якісь продукти у розбитій вітрині та пішов назад до підвалу. Пізніше він побачив, як людей почали розстрілювати цілими будинками. І він виїхав, бо побачив колонну і просто вибіг до людей.

Хтось залишається з вами на Волині?

Люди похилого віку, яким за 80 років, залишаються на Волині. Спочатку вони у церкві жили, потім у студентському гуртожитку. Тепер ми знайшли їм квартири за доступною ціною. Тепер вони під нашою опікою і багато в чому допомагають.

Люди приїздили до нас хвилями – Київщина, Чернігівщина, Луганщина, Херсонщина, Одещина, пізніше – Дніпропетровщина, Харківщина, Запоріжжя. Зараз навіть глухі  волиняни почали їхати за кордон, бо відбуваються обстріли, а люди не чують сирени.

Чи вивозили волонтери з вадами слуху один одного?

Так. Ті, хто мав власний транспорт, створили власну мережу та гуртувались. Дуже важко було вивезти до матері в Італію із Запоріжжя дорослого сина, який мав шизофренію. Його треба було забрати та передати з рук в руки. Супроводжуючий теж був нечуючою людиною, а у хлопця відбулось загострення. Коли ми стояли в довжелезні черзі на кордоні  він постійно намагався вийти з машини і дуже нервував. Його пігулками прагнули заспокоїти. Він влаштовував істерики. Ледь довезли до матері.

З тими, хто за кордоном, ми працюємо через двох-трьох перекладачів усіма видами відеозв’язку

Чи є труднощі з розумінням жестової мови за кордоном?

Базова жестова мова в колишньому Радянському Союзі майже однакова. Винятками є лише окремі діалектні слова. А вже інші жестові мови – чеська, німецька та навіть польська – геть інша. Бо жестова мова – це розмова малюнками і образами. Ми працюємо через два-три перекладача усіма видами відеозв’язку, які є. Глухі українці за кордоном не розуміють, куди їм йти, які документи потрібні. Вони телефонують, а там українка-волонтерка з французької перекладає українською, а я вже — жестовою пояснюю, що їм треба зробити.

Наші переселенці розповідають, що вони фактично вивчають жестову заново. Зараз коли ми спілкуємось, вони починають навіть плутати жести, і я перепитую: а що це за слово? І вони виправляються: ой, тож німецькою.

Уявіть, як всі зраділи, коли дізналися, що дитина цілком здорова у родині, де успадковувалась глухота!

Якої ще допомоги потребували ваші підопічні?

Вони потребують супроводу у медичних закладах. Дуже багато людей мають загострення свого стану через стрес, застуди, бо приїздили голі та босі, і ми їх вкладаємо до лікарень, лікуємо, обстежуємо. Був один випадок, коли у родині було 4 нечуючі дорослі людини — батьки та бабуся з дідусем. Вони вивозили за кордон 4-річного хлопчика. І вони не розуміли: чи він чує, чи ні. Виявляється, дитина, яка з ними жила постійно, так звикла, спілкуватись жестовою, що не розмовляла, маючи стовідсотковий слух. Уявіть, як всі зраділи, коли дізнались, що дитина цілком здорова у родині, де успадковувалась глухота! Зараз хлопчик відвідує дитсадочок, а там багато дітей – наш малюк вже говорить, як соловейко, і українською, і іноземною!

Як розвиватиметься ваш волонтерський проєкт у межах ГО «Жест допомоги»?

Оскільки глухих людей приїхало на Волинь дуже багато, то кожного важко супроводжувати. Так, нечуючі дуже прагнуть допомогти. Ті, хто відвідали той же ЦНАП, починали допомагати новоприбулим, але ж люди виїжджали за кордон. І тому ми запропонували у Ковелі для працівників соціальних установ та психологам, які надають послуги переселенцям,  провести тренінг з базової жестової.

А після пожежі у Луцьку, коли рятувальникам важко було спілкуватись з глухими людьми, які опинились у вогняній пастці, повстала потреба провести такі курси ще і для рятувальників. До них доєднались медпрацівники із «швидкої», поліцейські  – тобто те коло фахівців, до яких ми звертаємось у екстремальних випадках.

І вже є успіхи.  Тепер наші нечуючі можуть іти до ЦНАПу і без перекладача. І уявіть їх подив, коли їх зустрічає фахівець, який володіє жестовою мовою.

Ще одним напрямком є транспортування прикутих до ліжка людей за кордон. У нас такі перевезення були з Харкова до Німеччини. І зрозуміло, що серед членів родин багатьох наших підопічних є військовослужбовці, то ми ще збираємо пакунки з найнеобхіднішим не лише для військовослужбовців, але і для мешканців деокупованих територій. Автівки з вантажем ми відправляється постійно.

Ми принципово не заморожували жодного проєкту

Є проєкти, які ви заморозили через війну?

Немає. У нас до війни був такий формат, як 7-10денні табори для людей з обмеженими можливостями  з різними діагнозами, бо для них важливим є спілкування на природі. Незрячі, на візочках… Така традиція в нас існувала вже багато років. Ми сумнівались влітку у 2022 року, чи варто зараз, під час активних обстрілів, але люди просять, тому ми від нього не відмовились.  І приїхали стільки молоді – ми були вражені. Лише глухих було 70 осіб!  То було щось надзвичайно.

Ми також беремо участь в одноденних  заходах, які відбуваються двічі на рік, куди приїздять люди з вадами слуху з різних міст нашої країни, щоб поспілкуватись, знайти утіху і підтримку. І наша волонтерка- нечуюча поїхала до Естонії на з’їзд людей з вадами слуху для спілкування. Від України загалом дві машини їхало.

Які здорові люди вразили найбільше — як позитивно, так і негативно?

Я до війни лише працювала перекладачем жестової мови, а по державних установах не ходила. І коли вперше прийшла з глухими хлопцями до військкомату на медкомісію, щоб отримати дозвіл на перетин кордону, то стояла там купа чоловіків у чергах. Я одна жінка. Люди приходили по два-три дні. Всі на нервах, сваряться. Адже комісія працювала лише 3-4 години. Я шокована: як мені пройти ту медкомісію із своїми глухими, щоб їх випустили за кордон? І перший раз я  постояла у черзі, а потім у комісії мене з нечуючими всі вже знали та пропускали. І ми за пів дня встигали всіх пройти. І уявіть, здорові чоловіки сваряться у черзі один з одним, а мене пропускають з нашими підопічними з вадами слуху без коментарів взагалі.

До мерії, ЦНАПів, соцзабезпечення такі шалені напливи людей, бо є проблеми з документами. Я привозила своїх людей – і жодних питань.

Негативно вражали на кордоні. Щодня щось видумують нове для виїзду. Одного разу вимагали від глухого чоловіка довідку, яку надають за місцем проживання. Я вже не витримала: «Шановний, ви знущаєтесь? Він втікав з Маріуполя!» І мене прикордонник тоді так дістав з тою довідкою, що я повезла пасажирів через інший пункт перетину кордону. Уявіть моє здивування, коли ми там спокійно перетнули кордон. А на польській стороні вже волонтери нас зустрічали дуже привітно. Я, коли назад вже поверталась в Україну, щоразу поляки в руки давали пакунки з їжею. Я відмовляюсь, пояснювала, що їду в Україну, а вони мені кажуть: «Бери, не з’їж сама, комусь віддай, хто потребуватиме!» І так було щоразу.

Історія кожної людини є настільки щемливою, що мені не до депресії

Чи відчули ви депресію, синдром вигорання або наслідки стресу?

Процес спілкування з людьми, які не мають слуху, є дуже важким. Нечуючі люди є надзвичайно емоційними! Заводяться з півоберта, руками розмахують, мене не чують. Особливо після підвалів, перебування під окупантами емоції аж зашкалюють. Але історія кожної людини є настільки щемливою, що скільки б я не втомлювалась, але вони телефонують, розповідають – і все! Мене відпускає. Я інколи думаю, відправивши одних: треба вимкнути телефон, хоч поспати. І тут дзвінок: нові приїхали — приїжджай. І їду. Інколи телефонують з-за кордону серед ночі, бо йому немає з ким поговорити. На свята я отримую багато фото, малюнків, світлин на подарованих роліках та велосипедах для малечі, з якихось свят в дитсадочках. Їх батьки знімають відео на новій роботі, у наданій оселі – все показують, розповідають. Вже і там волонтерством самі потроху займаються.

Ви вже виробили власну систему підтримки психологічної рівноваги?

Так! Ми маємо регулярні приводи для свят: одружуються волонтери, народжуються діти і у тих, хто залишився в Україні, і ті, хто виїхав. Я спостерігала і за пологами, які відбувались у різних країнах світу. І бачила одразу після народження малюків, бо напочатку дуже багато було вагітних жінок.

Допомоги влада ніколи не пропонувала, тільки ставила перед фактом: шукай квартиру!

А вам телефонують центральні органи товариства глухих чи питають, якої допомоги ви потребуєте?

Телефонували. «Катю, у нас все забито!» Надсилаємо тобі 5 осіб глухих. Шукай квартиру. Ми вже квитки на потяг купили!» І Катя шукає. А так, щоб запропонувати допомогу, такого не було жодного разу. Але у мене є дуже круті помічники — це мої діти та племінники. Вони мені допомагають, підтримують. Я жартую, що мої діти зросли серед нечуючих людей, і вони дуже мріють їм допомагати, жестову вивчають.

Закриття УТОГ — це катастрофа для людей з вадами слуху, бо серце болить за моїх підопічних. По всій Україні купа нечуючих людей залишились беззахисними. На жаль, я багато разів чую про випадки, що ті, хто з осередків товариства залишились з перекладачів жестової дуже часто вимагають кошти за свої послуги. Серед останніх цифр – 300 гривень за візит до лікаря. Тому я вважаю, що  на державному рівні треба вводити в систему підвищення кваліфікації навчальні семінари з базової жестової мови для медпрацівників, рятувальників та поліції. Адже при їх роботі на кону життя людини, яка не здатна мовою пояснити свій стан або почути голос рятувальника, що треба відійти від дверей. І вони є такими ж українцями, які і решта.

Тетяна Марінова 

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.