Йому було тридцять дев’ять, їй двадцять три. У театрі Михайла Старицького й Миколи Лисенка все відбувалося як завжди: прем’єри, хор, репетиції, залаштунковий гамір. Серед молодих артистів була дівчина з чистим голосом і рішучим характером, яка згодом стане відомою як Софія Тобілевич.

Саме тут вона вперше побачила Івана Тобілевича — драматурга, актора й людину, яка пережила надто багато втрат. Нещодавно він поховав дружину, залишившись із чотирма дітьми на руках, і втратив посаду через «неблагонадійність». А тепер жив театром і писав під псевдонімом Карпенко-Карий.

Софія згадувала ту першу зустріч:

«Сірі, розумні очі вміли дуже уважно й привітно дивитись… Він виглядав трохи втомленим і зажуреним».

Тоді вона ще не знала, що це був погляд майбутнього чоловіка, а їхнє кохання визначить все подальше життя.

Любов, вистраждана і заслужена

Він сподобався їй від першої розмови серйозністю, спокоєм, уважністю. Не тринькав зароблене, власноруч зводив дім, дбав про дітей. Але коли Софія зізналася у своїх почуттях, він лише похитав головою:

«Ти молода, тобі треба йти у життя, я ж своє вже віджив».

Він не хотів більше втрачати. А вона не хотіла відмовлятися від почуттів. І зрештою перемогла не впертість, а любов. Софія зуміла розтопити його стриманість, і через кілька років вони стали подружжям не лише за документами, а й за духом. Вона стала його другим диханням, його опорою й музою.

Разом вони гастролювали, виховували дітей, долали злидні й заборони. Разом шукали місце, де можна було б просто жити і творити.

Хутір Надія: місце любові, театру і пам’яті

У 1890-х Іван Тобілевич придбав клаптик землі неподалік Єлисаветграда. Тут він посадив фруктовий сад, викопав ставок, звів будинок і сцену просто неба. І назвав хутір Надія.

Ця назва не була випадковою: вона походила від імені першої й коханої дружини Надії Тобілевич. Вона рано пішла з життя, але її ім’я згодом стало метафорою всього, що тримало його при житті. Надія на свободу, на творчість, на любов, на Україну.

На хуторі народжувалися найкращі його п’єси — «Сто тисяч», «Хазяїн», «Суєта». Тут він писав ночами, коли засинали діти, а Софія читала перші рукописи, радила, редагувала, допомагала ставити вистави для гостей і сусідів.

Після смерті Карпенка-Карого у 1907 році хутір міг зникнути. Землю хотіли продати, будинок розвалювався. Але Софія залишилася. Саме вона перетворила Надію на домівку пам’яті, куди приїздили актори, письменники й учні корифеїв. Завдяки їй у ХХ столітті хутір став музеєм українського театру. Щороку тут проходять свята, театральні фестивалі, а сад, посаджений руками Софії й Івана, і досі квітне.

Спадщина любові

Софія Тобілевич прожила довге життя, вірне тому самому почуттю, яке колись відмовило їй, а потім прийшло назавжди. Вона не писала п’єси, але її життєвий сценарій став готовою драмою про любов, вірність і працю. Якби не вона, хутір Надія лишився б спогадом. А з ним — і пам’ять про Карпенка-Карого, і про тих, хто створював український театр.

Сьогодні, прогулюючись алеями Надії, можна відчути, що кожне дерево, кожен камінь і кожна лавка досі залишаються історією двох людей, які вірили одне в одного, у силу відданості й кохання.