Соціологиня Оксана Дутчак: Дуже важливо, ким українки за кордоном зрештою будуть працювати і в яких умовах

Українська соціологиня Оксана Дутчак багато років активно досліджує тему низькооплачуваності жіночої праці. У її фокусі перебували умови роботи та заробітна плата працівниць дошкільної освіти та експортноорієнтованої швейної індустрії. Напередодні повномасштабної війни в Україні соціологиня почала працювати над проєктом про українок, які виїжджають до Європи працювати в секторі доглядової праці. На жаль, тепер вона одна із тих, хто поїхав за кордон: після 24 лютого разом із двома синами Оксана тимчасово проживає у Німеччині, а її чоловік став до лав Збройних сил України. 

Науковиця розповідає, що впродовж довгого часу після початку великої війни дослідницькі питання у неї інтересу не викликали. Проте з часом вона не тільки почала працювати в Goethe Universität — University of Frankfurt, але й спостерігати за тими процесами, які відбуваються у спільнотах українців за кордоном. 

Ми попросили розповісти соціологиню Оксану Дутчак, що цікавого вона змогла розгледіти в українському «біженстві» за минулий рік повномасштабної війни. Далі пряма мова. 

Втрата «своїх»

Ми часто вибудовуємо навколо себе мережі, певні зв’язки між двома і більше людьми. Існує окремий підхід у соціології, який займається таким мережевим аналізом. Ці мережі можуть мати різні функції, але часто вони про підтримку. Дуже різну: емоційну, інструментальну, фінансову тощо. 

Коли ми говоримо про такі мережі емоційні та інструментальні, то це переважно про жінок. Цей досвід знайомий багатьом із тих, у кого є діти. Це про те, що бабуся приїжджає допомогти, чи дітей відвозять на канікули до неї, чи до тітки-сестри. Чи якась інша мама живе поблизу і якщо якісь форс-мажори, то можна попросити, щоб вона підстрахувала, забрала і вашу дитину зі школи чи посиділа з нею кілька годин. 

Звісно, є родини, де чоловіки також доволі активно залучені у догляд за дітьми, але зазвичай це саме жінки, бо відбувається прив’язка до традиційних гендерних ролей. 

З попереднього умовно мирного життя ми не бачимо у цьому нічого незвичного. Просто це так працює. Навіть коли дитину віддають до школи чи садок, то завжди зазначають додаткові контакти і дані якоїсь людини на випадок форс-мажору. 

Жінки, які поїхали за кордон від війни, здебільшого втратили ці мережі. Є випадки, коли виїжджали з бабусею чи сестрою, наприклад, особливо якщо дуже складні обставини, більше однієї дитини чи дитина дуже маленька. Були випадки, коли виїжджали жінки групою — дві подруги з дітьми, разом їм так було спокійніше. Але дуже часто виїжджали у складних умовах, без нікого та ні до кого, тож ці мережі втрачались і жінки були змушені вибудовувати їх наново. 

Деякі українки, з якими я записувала інтерв’ю, казали, що не справляються, і одним із чинників називали те, що їм не вдається вибудувати нові мережі. Були випадки, коли жінки, власне через оце відчуття, що в них немає нікого, хто би міг їх підстрахувати, поверталися в Україну.

Встановлення нових зв’язків

У контексті біженства найцікавіші саме інструментальні мережі, тобто такі, де жінки можуть фізично одна одну підтримати. Адже відбувся феномен вимушеного, дуже раптового, самотнього материнства жінок, тож тут йдеться про підтримку саме в догляді за дітьми.

Я переважно все-таки спостерігаю реальність Німеччини, а вона тут специфічна. Наприклад, не у всіх країнах були місця компактного проживання — табори та гуртожитки. Це місця, де люди знайомляться, спілкуються і живуть. Також не скрізь діти могли ходити у спеціально створений окремий український клас, як у деяких землях Німеччини. А це обставини, за яких велика кількість дітей, а отже, їхніх матерів, опиняється в одному просторі. 

Одна жінка, з якою я говорила, багато місяців прожила у таборі з однорічною дитиною. І вона сказала таку річ, яка мене вразила: «Я така рада, що опинилася в таборі. Якби, як моя сестра, одразу поселилася у квартирі, то не було би людей навколо, які могли би мені допомогти». Вона розповідає, що елементарно могла сходити в туалет чи помитися, і це для неї вже щастя. За інших обставин вона дійсно могла б опинитися у повній чи частковій ізоляції, тому що дитина ще не ходила б у садок, а це не створює умов, які сприяють встановленню нових зв’язків.

Щодо вибудовування інструментальних мереж українками за кордоном, то також цікаво, що жінки, які більш самостійні та самозабезпечені, мають менше можливостей вибудувати ці нові зв’язки. Їм не треба було проходити ці безкінечні бюрократичні кола пекла, щоб, скажімо, зареєструватись на отримання соціальних виплат, вони переважно не відвідують інтеграційні курси. 

Вони одразу проживали окремо, ходили на роботу в місцевий колектив. А це все часто відокремлювало їх від сприятливих просторів, де українські біженки можуть між собою знайомитися. Найбільш сприятливі простори, які пов’язані власне з дітьми, — дитячі майданчики, садочки, школи, дитячі гуртки від благодійних організацій чи діаспори. Саме там жінки одна одну одразу якби пеленгують: «Діти між собою гарно граються, живемо поруч, у нас, можливо, схожі потреби».

Чи змінюється ставлення до українок

Існує наратив, що іноземці очманіли від того, які українки класні, досвідчені, активні тощо. Насправді комусь хочеться у це вірити, ніж так є. 

Важко оцінити, як зараз змінюється ставлення до України та українок. У багатьох іноземців досі є фобії та упередження щодо нас, хоча, звісно, ми трішки у кращій ситуації, ніж, скажімо, представники країн Азії та Африки. Нас принаймні не можна виокремити за кольором шкіри. 

У Польщі нас точно сприймають зовсім інакше, ніж, наприклад, сирійців. Це настільки очевидно, що тут навіть немає про що говорити. Але ксенофобія стосовно нас буде. Вже є випадки, що українцям не дуже хочуть здавати житло. 

Мабуть, щось зміниться, тому що ситуація доволі безпрецедентна за своїми масштабами, раптовістю та статусом, який отримали українські біженки (вони одразу мали право працювати на відміну від біженців з інших країн). Про те, що ми врешті отримаємо — де ці люди будуть, як житимуть та ким працюватимуть, можна буде оцінити лише за кілька років.

А насправді оця позиція відокремлення себе від інших біженців (ми не такі, як вони, ми кращі — більш освічені, активні) — це, на жаль, про нашу власну ксенофобію. З іншого боку, це частково результат набагато більш теплого прийому українців порівняно з іншими втікачами від воєн, і ця відмінність у прийомі також багато говорить про європейську політику.

Повернуться чи залишаться

Зараз ми перебуваємо у дуже нестабільних та непередбачуваних умовах. Багато людей переміщаються, переїздять в інші міста і країни, повертаються додому в Україну, і вже нові мережі руйнуються. Це більше залежить навіть не від війни як такої, а від того, хто і як зміг влаштуватися за рік.

З усіх людей, з якими я тут перетиналася, більшість говорила про повернення: «До весни», «Перезимуємо», «Навчальний рік закінчиться». Але треба розуміти, що насправді, коли люди говорять, що вони повертаються, то у випадку одних це іноді те, у що вони хочуть вірити, а у випадку інших — те, що від них очікують почути. 

Не те щоб у них було якесь «двоємисліє», просто справді дуже важко сказати, якими будуть обставини і де зрештою ти опинишся. Наприклад, діти інтегруються швидше, ніж дорослі, і це теж впливатиме на рішення батьків залишатись чи повертатись. 

Якщо дивитися на віддалену перспективу, то у певний момент велику роль будуть відігравати зв’язки з місцевими, іншими людьми поза українським середовищем. Тут все залежить від вивчення та знання мов і працевлаштування. Вихід на роботу — це завжди поштовх до створення зовнішніх мереж, які не пов’язані з початковим статусом біженства. 

Очікування щодо працевлаштування

Не дуже люблю говорити про якесь ставлення чи сприйняття, мене більше цікавить те, як це насправді проявиться на ринку праці. Тобто дуже важливо, де українки зрештою будуть працювати і в яких умовах.

У багатьох країнах, зокрема, Німеччині, Чехії та Польщі, українським біженкам пропонують доглядовий сектор як один із найбільш ймовірних варіантів працевлаштування. Саме у цьому секторі у цих країнах дефіцит робочої сили і в ньому давно працюють мігрантки. Від жінок там часто не вимагають спеціалізованої освіти чи досвіду. Працювати доглядальницями можуть медсестри, виховательки, вчительки та інші.

Але з працевлаштуванням у доглядовому секторі дуже багато нюансів. Робота в цій галузі часто понаднормова та вимагає навіть проживання у родині. Працювати на таких умовах, якщо у тебе є дитина, неможливо, тому раніше українки, які їхали найматись на таку роботу, у переважній більшості випадків лишали дітей в Україні. Принаймні на перший час, поки самі не облаштуються і не підуть працювати з роботи 24/7 на більш нормальний графік. 

Внаслідок повномасштабної війни більшість українських жінок приїхали з дітьми. І поки що незрозуміло, як скласти цей пазл з очікуваннями європейських країн, що вони будуть працювати доглядальницями, при тому що у них діти.

Освіченість українок, які виїхали

Навряд чи ми можемо брати кожну українку окремо та досліджувати, ким вона буде працювати у своїй індивідуальній траєкторії. Не будемо говорити про випадки, коли людина працювала в Україні на міжнародні організації і тут вона може піти працювати в такі ж організації, не змінюючи спеціальність. Такі випадки, звісно, будуть, але це радше винятки.

Якщо ж розглядати українок як певну групу, то те, ким вони будуть працювати у подальшому, значною мірою залежить не лише від них самих та їхніх знань і навичок, а від того, яка робоча сила потрібна у країнах Європи. Якщо немає висококваліфікованих робочих місць, де готові брати українок, то змін не буде. 

Також треба розуміти, що багато мігранток з інших країн також високоосвічені та, наприклад, знають англійську мову. Не всі країни, як Німеччина, надають достатній рівень соціальної підтримки та можливість спершу вивчити мову. Більшість одразу виштовхують на ринок праці з пропозиціями влаштовуватись на  низькокваліфіковану та малооплачувану роботу. Щоб працювати за спеціальністю, треба пройти процедуру визнання диплома, а вона дуже непроста і забюрократизована. Тобто, ймовірно, багатьом українським жінкам доведеться змінювати спеціальність.

Очевидно, що чим довше буде тривати війна, тим більше людей шукатимуть роботу і матимуть причини залишитися. Ті, що таки залишаться, будуть новою українською діаспорою, яка буде суттєво відрізнятися від попередніх.

Ольга Ситнік

Інтерв’ю провели за сприяння CFI, Французького агентства з розвитку ЗМІ, у межах проєкту Hub Bucharest за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.