Оксана Хромова
Українські жінки стали символом стійкості у час великої війни — не лише на фронті, а й у тилу, в родинах, громадах, освітніх та волонтерських ініціативах. За кожною сильною історією — досвід болю, втрат і боротьби за внутрішню цілісність. Світлана Шевченко із Запоріжжя та її історія — це голос тисяч українок, які щодня роблять вибір не зламатися.
Участь у програмі ментального відновлення «ReStart Свідомості» допомогла їй пройти шлях від виживання до усвідомленого життя поруч із війною, знову знайти себе і повернути в серце мрії. Це розмова не лише про особисте, а й про те, як підтримка, спільнота і фокус на ментальному здоров’ї можуть змінити вектор життя цілого суспільства.
Її розповідь не про безстрашність, а про страх, який не скував, а навчив дихати глибше. Не про гучний героїзм, а про тиху щоденну чесність із собою. У її словах — сповідь, у якій кожна українка відчуває знайоме: виснаженість, біль, любов, втрату. І ту глибоку, майже невидиму силу, що змушує вставати й іти далі, навіть коли хочеться зупинитись.
Світлано, розкажіть про себе: хто ви, звідки, чим займаєтесь, яка ви в повсякденному житті?
Мені здається, я середньостатистична українська жінка. До початку повномасштабного вторгнення обіймала керівну посаду на підприємстві, але з лютого 2022 року залишилася без роботи. Відтоді постійно займаюся самоосвітою і розвитком, щоб робити нашу країну кращою. Чоловік і донька називають мене “антикризовим менеджером” — у найважчих ситуаціях я зберігаю спокій, чітко мислю, швидко ухвалюю рішення. Така оцінка одночасно і приємна, і ледве не вводить мене в істерику, бо насправді лише Бог знає, як важко мені це дається.
Що для вас найголовніше у житті?
Не втратити позитивізм і доброту через війну. Пафосно звучить, але не уявляю своє життя без України, хоча бачила різні країни, у декотрих жила. Безмежно люблю рідне Запоріжжя і мрію, що воно стане туристичним серцем південного сходу, бо нам є чим вражати світ.
Як війна змінила ваше життя?
З початком повномасштабного вторгнення я відвезла доньку до Польщі — чоловік мене благав це зробити. Ми прожили там півтора року, але це було не життя, а суцільна психологічна травма. Повернення додому стало одним із найщасливіших моментів у моєму житті.
Ми з донькою вирішили залишитися вдома, хай навіть під небом, де щоночі чути вибухи. Тут наш дім, наші спогади, наше життя. І жодного разу не пожалкували про цей вибір, хочі місто досі здригається від обстрілів.
Що довелось втратити? А що, можливо, здобути чи переосмислили?
Я втратила будинок, місто дитинства і, найболючіше, всі сімейні фото. Мені нічого показати майбутнім онукам. В окупації помер мій дядько — ми не могли передати йому ліки, які він пив щодня для роботи серця. Мені досі жахливо від того, що він помирав один, прекрасно усвідомлюючи самотність і те, що допомоги очікувати немає звідки.
Перелік втрат від війни безкінечний: від близьких, однокласників, друзів, що загинули, до банальної змоги насолоджуватися грозою, як було раніше.
Але водночас я ніколи не розвивалася так швидко, як із перших днів війни. Почала інтенсивно вивчати іноземні мови, отримала другу освіту, займаюся спортом. Я сказала собі: маю стати найкращою версією громадянки України на кінець війни. Зараз я змінила формулювання: я вже не чекаю кінця війни.
Чи змінилось ваше ставлення до себе за цей час?
Я завжди була тривожною і вимогливою до себе. Під час війни ці тенденції дуже посилилися. Я хочу повернутися до адекватних вимог до себе, навчитися вибачати собі помилки і не хвилюватися заздалегідь про те, що вони можуть виникнути.
Яку силу ви відкрили в собі та який момент у житті вважаєте переломним?
Я страшенно боюся. Аж до фізичних розладів. Але я все одно дію і роблю те, що повинна, попри страх. Це, мабуть, і є справжня сила. А моментів кілька: народження першої дитини, смерть сина, смерть свекрухи, яка була для мене найближчою людиною у світі, і війна.
Які випробування зробили вас сильнішою?
У перші тижні війни ми з донькою виїхали до Польщі. Зовсім без грошей. Сама евакуація була суцільним жахом, але навіть перетнувши кордон, я не відчула полегшення. Нам не було де жити, знайомі відмовили прихистити хоча б на кілька днів, і ми опинилися в центрі для біженців — без перспектив, без підтримки, без моральних сил.
Я щосекунди вчила польську, шукала роботу, житло, майже не могла їсти. Через сильний харчовий розлад моя вага впала до 38 кілограмів. Це були місяці поневірянь, коли я буквально змушувала себе рухатися — заради доньки і заради України. Я волонтерила, писала тексти для різних організацій, сценарії для соціальних роликів, знаходила донорів, які підтримували українців у прифронтових зонах. І при цьому виконувала важку фізичну роботу, від якої часто відмовлялися навіть чоловіки.
Я витримала. Зрештою знайшла чудову роботу в неймовірному місці, але не могла нормально жити далеко від рідного міста. Саме тому ми повернулися до Запоріжжя.
Після потужного трьохгодинного ракетного обстрілу нашого кварталу я вирішила: мушу навчитися керувати автомобілем, щоб у критичний момент мати змогу посадити дитину в авто й вивезти її з міста. Посвідчення водія я мала вже 27 років, але завжди панічно боялася сісти за кермо і страшенно злилася на себе через це.
Кілька місяців я змушувала себе долати цей страх, попри панічні атаки. І зрештою навчилася. Так, за цей час я втратила чимало здоров’я, навіть потрапила до реанімації через нервове виснаження. Але тепер я їжджу, навіть уже кілька разів самостійно доїжджала до Києва. Потроху відновлюю здоров’я. І вважаю це своєю особистою перемогою.
Чи були моменти, коли ви втрачали віру в себе? Як знаходили сили рухатися далі?
Я взагалі не дуже вірю в себе. Вперед мене рухає лише відповідальність за близьких.
Що для вас означає бути жінкою у 2025 році в Україні?
Це як в’язати гачком светр, закриваючи собою пробоїну в палубі корабля, щоб вода не затопила його.
Як ви потрапили до програми «ReStart Свідомості»?
Побачила рекламу програми в Instagram, заповнила анкету. Не потрапила до списку затверджених учасниць, але. попри страх і сумніви, вирішила написати організаторам. І саме тоді звільнилося місце. Мене запросили. Я вважаю, що це не випадковість, а доля.
Як участь у програмі вплинула на ваш стан?
Я відчуваю себе набагато краще. Психологи, до яких я зверталася раніше, відмовлялися працювати через складність мого стану і відправляли до психіатрів за пігулками. А тут все було по-іншому. На програмі “ReStart Свідомості” з нами так мʼяко працювали, що я розслабилася. Я взяла для себе кілька вправ, а ТМР (техніка ментальної релаксації. — Ред.) тепер практикую щодня. Участь у проєкті збіглася з погіршенням безпекової ситуації в моєму місті, обстріли стали постійними, і я розумію, що мій стан погіршився б пропорційно. Однак цього не відбулося, бо я часто була сфокусована на своєму фізичному і психічному здоровʼї. Можливо, через те, що це дійсно ефективно, можливо, що це також частково просто відволікало від того, що діється навколо. Але я впевнена, що саме програма дала змогу мені утримати свій стан.
Якою ви стали після участі в програмі та як оточення реагує на ваші зміни?
Однозначно ствла більш спокійною. Я не можу назвати ці зміни радикальними, люди не змінюються так швидко. Але я ділюся з близькими, друзями та членами церкви певними інструментами і знаннями, які отримала на курсі. Все моє оточення знає про цей проєкт, і мене постійно питають, що нового і цікавого я можу розповісти.
Що ви сказали б собі 5 років тому?
Ти все робиш правильно! Не бійся, ти сильніша, ніж можеш уявити!
Які мрії виношуєте в серці?
З початком війни я втратила здатність мріяти. Цього року помітила, що якісь паростки мрій зароджуються в серці. Я мрію, щоб люди в Україні були більше травмоінформованими, частіше і легше зверталися до психологів. Щоб держава мала програми психологічної підтримки. І я хочу бути частиною цього процесу — допомагати людям відновлюватися. Бо сама пройшла через це і розумію, наскільки це важливо! Я мрію, щоб ми, українки, не просто вистояли, а навчилися знову мріяти…
Ініціатива впроваджується Impact Force за технічної підтримки ООН Жінки в Україні та за фінансування Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги ООН (WPHF), гнучкого та оперативного інструменту фінансування, що підтримує якісні заходи для підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використання ключових можливостей миробудівництва.
Цей матеріал підготовлений за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені у ньому погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.