«Святковий стіл від Бессарабки до Подолу»: Юлія Панкова про допомогу жителям Харківщини

25.07.2022

Юлія Панкова — журналістка та громадська діячка. На початку війни вона пережила окупацію у селі Бучанського району — у них не було їжі, зв’язку, газу та електрики. Потім Юлі вдалося разом з мамою виїхати до Європи, звідки вона почала допомагати збирати кошти на допомогу українцям та відправляти продуктові набори людям на Харківщині. 

У спецпроєкті «Незламні» Юлія розповіла, як їй вдалося пережити окупацію, чому вона вирішила займатися саме продуктовими наборами та з якими думками українці живуть за кордоном. 

«Яка війна?»: за день до повномасштабного вторгнення

За тиждень до війни мені мама подзвонила та сказала виїжджати. Я тоді подумала: «Яка війна?». У мене майстер-класи, дегустації, гастрономічні тури. 

23 лютого ми обговорювали можливість провести гастрономічний тур Буковиною з українською діаспорою з Австралії — мало бути 900 людей. Першочергово, ще до війни, я планувала займатися просуванням української культури та традицій у різних регіонах саме за допомогою гастрономічних турів. 

Раніше я робила смачні подорожі Європою і завжди шукала як можна бути корисною для України. Коли я пройшла курс гастрономічної журналістики, то дізналася про успішні випадки гастрономічної дипломатії у світі. Насправді на гастрономії дуже пов’язаний туризм, а на туризмі — економічне зростання багатьох країн, наприклад, Таїланду, Дубая, Грузії тощо. Моєю ідеєю було розробити проєкти, аби показати усю красу наших західних країв. Були розроблені тури Черкащиною, Полтавщиною, Чернігівщиною, Одещиною, Бессарабією, Буковиною. Плюс ми готувалися до того, що в Україні наступного року мала відбутися така подія як Gastromasa — вона об’єднує усіх світових шеф-кухарів. 

24 лютого я прокинулася на Лівому березі Києва від вибухів. Спочатку я перевернулася на інший бік та продовжила спати, а потім мені подзвонила мама і сказала: «Юля, прийшов час, збирайся». За десять хвилин я була вже на парковці і, пам’ятаю, що наді мною в небі пронеслися два винищувачі. Тоді я зрозуміла, що війна почалася. Я їхала за кермом близько 5 годин до мого будинку у селі під Гостомелем, де мешкали мої батьки. Я приїхала вдень, тато вирішив вийти закупити нам воду та продукти, але вже не зміг це зробити. У небі літали російські гелікоптери.

«До нас увійшли «кадирівці»: два тижні в окупованому селі під Києвом

Із  батьком, мамою та трьома собаками була 2 тижні біля Гостомельського аеропорту.

На нашій ділянці біля будинку я бачила сліди, схожі на сніг, мабуть, від фосфорних бомб. Також на нашу ділянку прилетів товстий, розкурочений уламок — позаду нашого будинку росіяни розмістили «Гради».

Сусідній будинок був спалений, а на другий день, як ми там були, померла мама наших друзів і ми не могли її поховати впродовж 2 місяців. Вона лежала у мішку у гостомельському шелтері. 

У мене був ковід, а у будинку, де ми жили, було -5 градусів. Їжі не вистачало, мені було страшно. 

До нас приїхали друзі батьків. Усі очікували, що війна завершиться за тиждень-два, тому ми почали їсти як зазвичай — сніданок, обід, вечеря. Я ж, пам’ятаючи як Україна переживала голод у 1932-1933 роках та розповіді свідків тих жахливих часів, казала, що нам треба економити їжу, бо незрозуміло на скільки війна затягнеться. 

Десь на третій день я пішла підвал провести ревізію продуктів — з’ясувала, що є лише 2 кг картоплі та 4 кг рису. Я з мамою поїхала під обстрілами до односельчан. Вони винесли нам мішок картоплі, три трилітрові банки молока і 4 кг форелі, яку односельчани взяли з розібраного рибгоспу. 

Медикаментів не було. Ми сильно економили воду. На другий день, окрім електрики, зник зв’язок. Зв’язок був лише протягом двох хвилин, аби його зловити я стояла на підвіконні. Була така система: я причепила присоски до вікна, які зазвичай використовують у ванні, та надягла на телефон рукавицю, бо було холодно. От я клала телефон у рукавицю та чекала. Коли чула дзвіночки, то бігла до телефону, аби завантажити новини. 


У мене досі у телефоні збережені величезні листи, які я досі не можу читати — це такі підготовлені повідомлення до моєї сестри або друзів, бо у селі я не могла чатитися. Через майже постійну відсутність зв’язку, у мене був шанс лише один раз щось відправити. Хочу колись зробити та опублікувати щоденник пам’яті з цих смс. Навіть знайшла дівчину, яка допоможе з оформленням, але коли вже почала скринити ті повідомлення, то зрозуміла, що поки не можу. 

Ми два тижні так просиділи. Кульмінацією стало 9 березня, коли до нас у будинок зайшли 13 озброєних «кадирівців». Вони вибили калитку, забрали усю батькову зброю, телефони, і пішли. Я думала, вони нас вб’ють. Це був один з найстрашніших моментів.

Поруч з нашим будином жила сім’я із маленькою дитиною, у якої закінчилося харчування. Батьки тої дитини старалися давати їй коров’яче молоко, шукали їжу, але не могли знайти того харчування. До них росіяни приходили двічі. Врешті 10 березня ці батьки прийшли до нас та запропонували виїжджати. Я зрозуміла, що іншого шансу поїхати у нас не буде, бо росіяни вже почали розстрілювати людей та машини, які намагалися виїхати з села. Думала, що шансів залишитися живими, якщо ти їдеш у колоні машин, буде більше. Тому я посадила у свою «малолітражку» маму та батька з трьома собаками, причепила білі прапори, на руках ми зав’язали білі пов’язки, і поїхали. 

Їдучи, ми бачили багато тіл на дорогах — якщо замерзле тіло, то це цівильна людина, якщо обгоріле та біля техніки, то тіло ворога. Ми проїхали три блокпости. Мама тримала білий прапор у руках та читала молитву, бо ми боялися, що російські військові нас також розстріляють. Було дуже багато ворожої техніки — тоді я зрозуміла, що в Україні дійсно йде повномасштабна війна. 

Фото з будинку у Бучанському районі. Юлія Панкова/Facebook

Скажу, що загалом за війну для мене було три страшних моменти — початок війни, «візит кадирівців» та момент виїзду з села. Чомусь, коли ми їхали, я намагалася зафіксувати усю дорогу в пам’яті як журналістка, а тепер не можу позбутися тих спогадів. Я ще не пережила це до кінця, але радію, що ми вибралися, почала займатися із психотерапевткою, аби подолати цей травматичний досвід. Насправді, чим більша травма, тим сильніше ти ростеш, тому думаю, що після війни українці стануть лише сильнішими. 

Виїзд до Європи та адаптація у новій країні

У мене був варіант виїхати до Німеччини, Голландії чи Швейцарії. Зараз я в одній з найбезпечніших країн. Вчу  французьку, намагаюся вступити до університету на підготовчий курс. Набагато легше свій мозок забивати навчанням та роботою, аніж сидіти та гортати стрічку новин, і потім ридати та випадати на якийсь час, за який ти можеш зробити щось корисне. 

Я не одразу почала допомагати — спочатку наповнювала себе ресурсами. Ходила у гори, гуляла містом, їла, намагалася спати. Мені писали волонтери, намагалися долучити до ініціатив, але я відмовляла, бо була не в ресурсі. Розуміла, що треба відновлюватися — спочатку допомагати собі, а потім іншим. У мене були моменти, коли я себе корила, що мало працюю, мало роблю для українців, а потім я себе зупинила. Сказала собі: «Ні, скільки сил у мене буде на допомогу, стільки я витрачатиму».  

Коли побачила, що росіяни влаштували у Бучі — мене накрило емоціями, бо ти розумієш, що на місці цих людей могли опинитися ми. Перебуваючи в тимчасово окупованому селі чи під обстрілами людина змушена адаптуватися до цих жахів, її психіка працює на виживання. Перебуваючи ж у безпечному місці і дивлячись на ці жахи зі сторони — ти сприймаєш це по-іншому, більш гостро, бо бачиш увесь масштаб. 

Продовольча криза: про ідею допомагати українцям продуктовими наборами

У мене прабабуся та бабуся — кухарі. Члени моєї родини раніше переживали голод, бо бабуся постійно мені казала: «Не грайся з їжею», «Їжу не можна лишати на тарілці», «На столі має бути хліб». Бабуся була дуже запаслива — наприклад, купляла 10 кг гречки. Тепер я розумію про що це, бо ми дуже легковажно закупляємо продукти — багато беремо непотрібного. 

У дитинстві ми досить бідно жили і впродовж 2-3 років я їла одну картоплю, тому мені завжди було цікаво пізнавати нові смаки. При цьому у мене завжди був страх голоду. Коли вже ми потім вивчали історію, то для мене тема голоду була однією з найболючіших тем. Думка займатися продуктовими наборами з’явилася, бо ж взагалі займаюся гастрономією, була ведучою програми «Ревізор», працювала кухарем. Я дуже люблю готувати, годувати та збирати людей за одним столом. Це моя місія. 

Юлія Панкова/Facebook

Я довго думала, чим можу допомогти — знала, що це точно буде пов’язано з їжею. Десь у травні почали казати про продуктову кризу, хоча тоді не було ще жахів зі спаленими полями. Тоді я почала телефонувати волонтерам, друзям, зокрема, PR-директорці платформи «Добро.юа» Тетяні Райковій-Пилипчук. Також бачилася з Ольгою Руднєвою — виконавчою директоркою Фонду Пінчук «АНТИСПІД». Тоді всі почали говорити, що буде починатися продовольча криза. Дехто з моїх волонтерів навіть вже кричав про це. 

Раніше я не була дотична до масштабної благодійності, бо вважала, що це важко. Але, враховуючи пережите, я розуміла, що ця допомога зараз потрібна. Навіть у моєму селі, яке вже деокуповане, немає води. До того ж, через обстріли та заміновані території, багато сельчан не могли працювати на городах, тому не зрозуміло, який врожай буде. 

Я зв’язалася з власницею закладу «Троє в каное» у Кам’янці-Подільському — Оленою Детцель яка знає представників компанії World Central Kitchen, що допомагають українським переселенцям. За допомогою Олени та цієї компанії я змогла відправити фуру з гуманітарною допомогою у моє село. 

До речі, з Оленою ми познайомилися, коли я проводила ревізію у її закладі. Тоді я не дала Олені табличку «Ревізор», бо були деякі недоліки на кухні закладу. Але я розуміла, що то моя людина, тож ми задружилися з нею.

Масштабування гуманітарної допомоги та звані вечори Клопотенка

Мені була потрібна організація, яка зможе звітувати, куди та скільки коштів було потрачено. Тому вирішила звернутися до dobro.ua — це платформа, яка співрпацює з благодійними фондами і на ній можна обрати, кому ти хочеш допомогти. Я написала своїм друзям — Тані та Андрію, бо знаю, що можу довіряти їм довіряти як собі. У співпраці з Українським Благодійним Альянсом вони почали закуповувати продукти в українських виробників та відвозити маломобільним людям на Харківщину. Ми вирішили допомагати людям з Харківської області, бо вони з перших днів сильно страждають від обстрілів, але багато з них все одно не збираються виїжджати.

Один продуктовий набір коштує 800 гривень — його вистачає на два тижні. Цей збір на продукти ми не закриваємо. 

Потім мене позвали провести у Парижі так звану «борщ-паті». Ми хотіли згуртувати людей — професорів, дипломатів, журналістів, активістів тощо. Власниця найпопулярнішої пекарні Парижу нам надала приміщення, надала хліб, з якого зробили брускети, хтось привіз вина, хтось — горілки, з якої ми зробили наливки. Ми витратили небагато грошей на організацію, а зібрали — 10 тисяч євро. Я і раніше гуртувала людей, але тепер це перетворилося на благодійну місію. 

Після цього з’явилася така подія як звана вечеря «Театр борщу» від Євгена Клопотенка, яку ми вже провели у Женеві та Цюриху. Гроші, зібрані від квитків та на вечері, йдуть на закупку продуктів для постраждалих українців.Також для тих, хто не може потрапити на захід, є окремий рахунок за яким люди можуть передати кошти, якщо мають можливість. Кожна людина бачить, куди йдуть її гроші та бачать звіт. 

Дуже багато європейців вважають, що можуть допомогти один раз і забути, а коли ти проводиш отакі події, знайомиш з українською культурою, то вони продовжують допомагати Україні. 

«Думаю, як зробити благодійність постійною»: про нинішні плани

Зараз я думаю, як зробити гуманітарну допомогу перманентною. Думаю про створення застосунку, який би знімав кошти на цю благодійність, як-от ми проплачуємо застосунки типу ‎Apple Music. Це буде краще, ніж постійно кликати людей на події, вони теж від цього виснажуються. Українці мають планувати — і планувати благодійність також. Поки думаю, як це зробити найефективніше.

Юлія Панкова/Facebook

Не впевнена, що пов’яжу своє життя із благодійністю, якою зараз займаюся, але поки я отримую задоволення від цієї справи, а це дуже важливо, особливо під час війни, коли тобі так боляче за країну. 

Внесення українського борщу до спадщини ЮНЕСКО

Я дуже пишаюся тим, що знайома з шеф-кухарем Євгенієм Клопотенко та дослідницею традицій української культури Мариною Соботюк, які впродовж двох років працювали над тим, щоб наш український борщ внесли до нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. Важливо перемагати не лише на війні, а й на гастрономічно-культурному фронті, куди росія також намагається запустити свої загарбницькі руки і присвоїти українські надбання собі. Ми маємо пишатися нашими галушками, варениками, борщем тощо. Це все є наше, бо якщо ти скажеш італійцю, що у карбонару кладуть яйця та вершки, а не жовтки та гуанчале, він тебе вб’є. Ми теж маємо розуміти, що страви, пісні, вишиванки — це наша ідентичність. 

Ми дуже звикли до своїх страв, вважаємо їх звичайними, а от у Парижі, коли ми приготували борщ на вечері, то усі гості їли його за обидві щоки. У США мої знайомі зібрали 20 тисяч доларів, готуючи звичайні вареники.

Юлія Панкова/Facebook

Ми маємо пишатися нашою історією, культурою, гастрономічною спадщиною — це цінне, і, на жаль, лише зараз ми почали це так сильно берегти. 

«Намагаюся робити детокс від новин, їсти та спати»: про відновлення ресурсів

Я вже не сплю півтора тижня — сплю по три години на день. Вмикаю у навушниках якісь медитації, але поки не допомагає. Мало їм, почала палити. Десь 10 років займалася йогою, приїхавши до Європи думала, що відновлю тренування, але поки не вдалося. Поки допомагає лише природа та планування на день. 

Займаюся зараз із психотерапевткою, яка радить мені знайти ті заняття, які мене наповнюють. Я виписала, що мені допомагають хайкінг, перебування на самоті хоча б кілька годин, психологічні та буддійські лекції, дивитися на воду, слухати музику, спілкуватися з надихаючими людьми, спати в обід, ходити на ринок, мовчати, купляти щось приємне для себе, вести щоденник та писати список того, за що ти вдячний. Також у планах займатися йогою у групі. 

Намагаюся робити інформаційний детокс від новин, особливо, не переглядати стрічку Фейсбуку та новин за кілька годин до сну, бо потім складно заснути. Людям, які зараз перебувають у безпеці, не обов’язково відразу після сну бігти дивитися новини. Бо я так роблю, і багато людей навколо мене так роблять, і я бачу та відчуваю на собі, як це виснажує. Замість того, аби відпочити та мати змогу більше корисного зробити для людей, які дійсно зараз перебувають у небезпеці та мають стежити за стрічкою, ми себе просто виснажуємо цими новинами. Доведено, що 10 хвилин перегляду негативних новин, псують настрій на 7 годин. 

«Святковий стіл від Бессарабки до Подолу»: плани після перемоги 

Зараз я намагаюся облаштуватися за кордоном, бо розумію, що не зрозуміло, на скільки війна затягнеться, та повертатися поки небезпечно. Якщо я вже з європейською освітою приїду в Україну, то це буде краще, ніж якщо я просто буду тремтіти у підвалі і нічого не робити.

Юлія Панкова/Facebook

Коли повернуся, то у мене є мрія — накрити один великий стіл від Подолу до Бессарабки — довгий, пишний, до якого кожен принесе традиційну українську страву. Я, наприклад, принесу львівський сирник, запечену ковбасу та деруни з грибною мочанкою. Хтось вже зголосився принести вареники з картоплею за бабусиним рецептом, хтось — батькову зубрівку. Всі сядемо за той стіл. Будемо радіти, плакати, обійматись та кілька днів святкувати перемогу України.

А вже потім з новими силами, згуртувавшись, почнемо відбудову нашої країни.

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. У публікації подано  погляди авторів, які можуть не збігатися з  позицією Фонду.

Новини партнерів

Незламні

«А Сашка з 38 квартири разом з Богданом прибила ракета. Їм відірвало голови»: волонтерка Ольга Зайцева про життя українців у сірій зоні

Незламні

Після полону ви маєте розказати, як вас катували, бо інакше країна-агресор отримає менше покарання, ніж має: правозахисниця Юлія Полєхіна про те, як відновити права українців після неволі

Незламні

Моя мета на найближчі роки у професійній площині — притягнути рф до відповідальності не на папері, а на ділі. Я прагну і вимагаю справедливості для своєї країни і своїх людей: Ірина Мудра про створення міжнародної організації зі стягнення активів росіян та роботу у Мін’юсті

Незламні

Здавалося, що у 2017 році ставлення до жінок у ЗСУ почало покращуватись, але зараз воно погіршилося в рази: Ірина «Незламна» Терехович-Сопко про доленосні зустрічі під час війни

Незламні

Я ніколи не думала, що під час війни потрапити на війну так важко — Анастасія Блищик

Незламні

Я мріяла, щоб наша лікарня працювала з Гарвардом, Єлем, Стенфордом та Шаріте, і сьогодні це вже реальність: Мар’яна Свірчук про Національний реабілітаційний центр «Незламні», де вміють повертати людей до повноцінного життя