Леся СайкоАнна Трінчер у новому випуску шоу «Перепрошую» разом з подругами Diana Gloster, Анітою Соловей та Валерією Андріївною заглибилася у непросту, але надважливу тему — випадки, коли жінки засуджують одна одну, замість того щоб підтримувати.
Дівчата розбирали реальні історії, дискутували, звідки взагалі пішов стереотип «жінка жінці — ворог», чому він досі присутній у нашому менталітеті і що з цим можна робити вже зараз.
Анна — одна з тих, хто публічно і послідовно говорить про жіночу підтримку, тож у Womo вирішили поставити їй кілька запитань на цю тему.
Анно, чому, на твою думку, в нашому суспільстві досі існує стереотип «жінка жінці — ворог»?
Я думаю, це наслідок патріархального мислення, яке дуже глибоко в’їлося у нашу культуру і в наші голови. Нас буквально з дитинства вчили, що інша жінка — це суперниця. Нам показували це в кіно, у книжках, у піснях, у прикладах з життя. Нам транслювали, що ми маємо конкурувати — за увагу, за любов, за схвалення, за право бути почутою.
Мені здається, багато хто досі живе з цією установкою, навіть не усвідомлюючи, що це не її думка, не її вибір, що це просто нав’язана модель. Вона нас роз’єднує, послаблює, робить уразливими. Бо допоки, замість того щоб тримати одна одну за руку, ми намагаємося бути «кращою» чи «правильнішою», ми програємо всі.
Чи стикалася ти із засудженням від жінок?
Так, і не раз. Іноді це навіть болісніше, ніж хейт від анонімних коментаторів. Бо коли чуєш осуд від жінки, яка нібито мала б розуміти твій шлях, це пробиває сильніше.
Але з часом я навчилася відділяти: де це справжнє ставлення до мене, а де — проєкція її власного болю, страху, незадоволеності. Я не ідеальна. Ми всі неідеальні. Але дуже хочеться, щоб ми перестали атакувати одна одну тільки тому, що комусь здається, ніби «вона щось зробила не так».
Ти завжди чітко і голосно говориш про те, що жінка жінці — не загроза, а прихисток. Звідки у тебе ця переконаність?
У моєму житті були такі періоди, коли я буквально трималась на підтримці інших жінок. І ця підтримка була неоціненна. І це — сила, яка не порівнюється ні з чим. Мені хочеться, щоб кожна з нас мала поруч хоча б одну таку людину. А ще краще — сама могла стати такою для когось.
Жіноча дружба та підтримка — це не про слабкість, а про єдність, глибину, взаємність. Ми можемо одна одну рятувати. І це — суперсила.
Що ми можемо зробити вже зараз, щоб переломити цю культуру конкуренції між жінками?
Дивитись одна на одну не через призму «вона за мене краща чи гірша», а просто як на людину. Коли хтось робить щось класне — підтримати, а не знецінити. Коли хтось десь помилився — не хейтити, а спробувати зрозуміти.
Ми всі йдемо своїми шляхами, всі боремось зі своїми проблемами. І якщо вже жінка не підтримає жінку, то хто? Я дуже вірю, що ми вже почали цей рух. Що ми змінюємо цю культуру. Кожним словом підтримки та теплим жестом.
Саме тому я написала пісню «Подруга моя». Для мене вона — нагадування, що ми не самі, і ми не суперниці. Ми можемо бути опорою одна для одної. У цій пісні — подяка всім подругам, які не зрадили, не засудили, не відвернулися. І посилання тим, хто, можливо, ще шукає ту саму свою.