Сью Кліболд: Мій 17-річний син розстріляв дванадцятьох невинних дітей і шкільного вчителя

Важко уявити собі той жах, якого зазнала Сью Кліболд, дізнавшись, що її син Ділан разом із другом застрелив 13 людей, а потім вчинив самогубство у старшій школі «Колумбайн» у Колорадо 1999 року. Через 17 років вона написала книжку «Розплата матері: життя після трагедії» (A Mother’s Reckoning: Living In the Aftermath of Tragedy), у якій розповідає про те, як ця трагедія змусила її взяти активну участь у запобіганні суїцидам та моніторингу психічного здоров’я.

У своєму виступі на TED вона розповіла про пережитий досвід, про те, що відчуває матір убивці та чи можна розпізнати перші сигнали психічної нестійкості у дитини.

Востаннє я чула голос сина, коли він ішов із дому до школи. Він сказав мені всього лише одне слово: «Бувай». Це було 20 квітня 1999 року. Цього ж ранку в старшій школі «Колумбайн» мій син Ділан і його друг Ерік убили 12 дітей і вчителя. І поранили ще понад 20 людей, після чого застрелилися самі. Тринадцять невинних людей було вбито. Були вбиті горем їхні родини. 

Але жахливість цієї трагедії не можна виміряти лише кількістю загиблих. Неможливо описати психологічний стан людей, які перебували того дня в школі. Трагедія «Колумбайн» була, немов цунамі. На те, щоб усвідомити її наслідки, у людей пішли роки.

Роки пішли й у мене, щоб спробувати змиритися з тим, що зробив мій син. Його жорстокість показала мені, що він був зовсім не тією людиною, яку я знала. Після всього люди запитують мене: «Як ви могли не знати? Якою ж матір’ю потрібно бути, щоб не помічати таке?». Собі я досі ставлю ці самі запитання.

До розстрілу я вважала себе хорошою матір’ю, яка допомагає своїм дітям ставати здоровими, відповідальними, турботливими дорослими людьми.

Але ця трагедія показала мені, що зі своєю роллю я не впоралася. Адже саме я була тією людиною, окрім його батька, яка знала і любила Ділана більше, ніж будь-хто. І адже саме я і повинна була знати, що щось не так із моїм сином, правильно? Але я не знала.

Сьогодні я тут, щоб розповісти вам, як це бути матір’ю вбивці. Через роки після трагедії я все прокручую і прокручую в голові спогади, намагаючись зрозуміти, де саме я зробила помилку як мати. Але чіткої відповіді я досі не знаходжу. У мене немає готових порад чи рішень. Усе, чим я можу поділитися, це отриманим досвідом у підсумку.

Коли я розмовляю з людьми, які не знали мене до розстрілу, я стикаюся з трьома викликами.

Перший

Коли я входжу в аудиторію на кшталт цієї, я ніколи точно не знаю, чи є в ній люди, які постраждали від того, що вчинив мій син. Я відчуваю необхідність дізнатися це. Тож перше, що я хочу сказати, вибачте мені, якщо мій син зробив вам боляче.

Другий

Мені доводиться просити людей про розуміння і навіть про співчуття, коли мова заходить про самогубство сина. За два роки до його смерті на листку паперу в блокноті він написав, що ріже себе. Він писав, що був розлючений і хотів піти взяти пістолет і застрелитися. Про все це я дізналася через місяці після його смерті. Коли я говорю про його смерть як про самогубство, я не намагаюся якось виправдати його жорстокість. Я намагаюся зрозуміти, як ці роздуми про самогубство призвели до вбивства. Після спілкування з багатьма експертами, прочитання літератури я дійшла висновку, що його вчинок був продиктований не бажанням вбивати, а бажанням померти.

Третій

Проблема психічного розладу, здоров’я мозку і жорстокості. Я не хочу, щоб мене зрозуміли неправильно. Лише невеликий відсоток людей із психічними розладами налаштовані агресивно щодо інших людей. Але тих, хто закінчує життя самогубством, серед них — 75-90%. Далеко не завжди вдається визначити, що в людини психічний розлад, просто тому, що в неї не спостерігається специфічних симптомів. Хтось може відчувати просто страх, злість, безпорадність, і ніколи не отримає необхідної допомоги. І дуже часто стає занадто пізно, — коли в людини трапляється зрив.

Мені хотілося зрозуміти, що відбувалося в Ділана в голові в той момент. І я почала шукати відповіді у людей, які намагалися звести рахунки з життям, але вижили. Я проводила дослідження, працювала волонтером із благодійними фондами та за будь-якої можливості заводила розмову з цими людьми. 

Під час однієї бесіди моя колега почула, як я кажу, що навряд чи Ділан любив мене, якщо зробив такий жахливий вчинок. Пізніше вона підійшла до мене, перепросила за те, що підслуховувала, і сказала, що я була неправа. Вона розповіла, що в молодості вона сама виховувала трьох дітей і впала в страшну депресію. Її навіть госпіталізували. У той момент вона думала, що для її дітей було б краще, якби вона померла. І вона вирішила покінчити життя самогубством. Вона сказала мені, що материнська любов — це найсильніший зв’язок на землі, і вона любила своїх дітей понад усе на світі. Але через хворобу вона вважала, що їм буде краще без неї. Який висновок я зробила з нашої розмови й бесід з багатьма іншими людьми: ухвалення рішення про самогубство не дається нам так само легко, як ухвалення рішення про те, куди піти в суботу ввечері.

Але історія смерті мого сина — це не просто самогубство, це і розстріл невинних людей.

Я хотіла дізнатися, що підштовхнуло його вчинити це масове вбивство. Моє дослідження не дало простих відповідей. Так, найімовірніше, він був у глибокій депресії. Він був справжнім перфекціоністом і дуже самовпевненим підлітком, ніколи не просив про допомогу в інших. У школі йому довелося стикатися з ситуаціями, які змушували його почуватися приниженим. І він дружив з іншим хлопчиком, який поділяв його почуття, його лють і ворожість. І на довершення всього він зумів знайти доступ до зброї, хоча у нас вдома ніколи раніше її не було. Виявилося, що 17-річному підлітку досить легко купити зброю як законно, так і ні, без дозволу й відома матері. І досі, через стільки років і стільки смертей, це все ще так само легко.

Те, що зробив Ділан, розбило мені серце. Це вплинуло на мене, на моє здоров’я, на мій розум. Через два роки після трагедії у мене виявили рак грудей. Ще через два роки у мене почалися проблеми з психікою.

Мене лякала до жаху думка зустріти когось із родичів убитих Діланом дітей, або когось із преси, або з розгніваних жителів міста.

Я боялася, що мене покажуть у новинах, назвуть жахливою матір’ю або огидною людиною. У мене почалися панічні атаки. Перші трапилися через чотири роки після розстрілу, коли я була вже готова давати свідчення і зустрітися віч-на-віч із сім’ями загиблих. Другі почалися через шість років, коли я готувалася до першого публічного виступу після трагедії на конференції. Щоразу це тривало по кілька тижнів. Це могло трапитися де завгодно: у магазині, у моєму офісі, навіть коли я читала книжку в ліжку. І як би я не намагалася заспокоїти себе, у мене нічого не виходило. 

Мені здавалося, що мій мозок хоче вбити мене. Страх паралізовував мої думки. Ось коли я зрозуміла, що в мене дійсно є проблеми з психічним здоров’ям. За допомогою терапії та медичного втручання життя поступово стало на круги своя, якщо можна так сказати, враховуючи всі обставини. 

Озираючись назад і знаючи тепер, що відбувалося з сином, я розумію, що йому можна було б допомогти… Якби тільки знати, що він потребував цієї допомоги.

Щоразу, коли мене запитують: «Як ви могли не знати?», я відчуваю, ніби мене б’ють під дих. Неважливо, скільки терапій я ще пройду, я ніколи не вилікуюся від цього почуття провини. 

Але ось що я зрозуміла: якби любові було достатньо для того, щоб запобігти самогубству, їх би ніколи ніхто не скоював. 

Ось тільки любові недостатньо. І суїцид — одна з найпоширеніших причин смерті молодих людей віком від 10 до 34 років. Я дійшла висновку, що, всупереч нашому бажанню, ми не можемо достеменно знати або контролювати все, що думають і відчувають наші близькі люди. І тверде переконання в тому, що ми не такі, як усі, і що наші діти не здатні завдати болю іншим або собі, може перешкодити побачити приховану загрозу. За найгіршого розвитку подій нам доведеться навчити прощати себе за те, що не знали, не ставили потрібних запитань, не знайшли потрібного лікування. Ми завжди маємо бути напоготові попри те, що говорять нам близькі. Ми повинні слухати й прислухатися до них без осуду і без нав’язування своїх рішень.

Я знаю, що житиму з цією трагедією до кінця свого життя. Я знаю, що багато хто завжди вважатиме, що моя втрата непорівнянна з втратами тих сімей. Я знаю, що моя внутрішня боротьба не зробить їхнє життя легшим. Я знаю, що є ті, хто вважають, що в мене немає жодного права на відчуття болю, — тільки на вічне каяття. І також я знаю, що навіть найвідповідальніші та найпильніші з нас не завжди можуть вчасно надати допомогу, але заради любові ми повинні не втомлюватися намагатися дізнатися те, що від нас приховано.