Оксана ХромоваТаїсія Наконечна — письменниця, перекладачка, видавчиня, громадська діячка й культурна менеджерка. Її шлях у літературі почався ще у дитинстві, але був перерваний тривалою паузою — викладання, громадська діяльність, переїзд за кордон, материнство. Попри це вона впевнено повернулася до письма, поєднавши літературу з культурною роботою в українській діаспорі.
В ексклюзивному інтервʼю для WoMo Таїсія ділиться власною історією повернення до письменницького життя, розповідає про досвід видавництва, нові пріоритети, важливість мови за кордоном і те, як сучасна українська література змінюється під впливом війни.
Розкажіть, будь ласка, про ваш шлях до письменництва.
Я вперше подумала про себе як про письменницю, коли мені було років вісім чи дев’ять. Тоді я придумала коротенький віршик про весну. Думала, що коли виросту, стану такою ж знаменитою письменницею, як Леся Українка. Чому саме Леся? Можливо тому, що у моєму полі зору вона була єдиною потужною жіночою письменницькою постаттю.
Активно писала всю юність. І зараз розумію, що це були не просто дитячі забавки, я інтуїтивно використовувала певні техніки, які допомагали мені розвивати письменницьку майстерність. Зокрема, наприклад, наслідування чужих стилів. Чудова вправа для авторів-початківців. Щоб розвинути власний авторський голос, ти маєш спершу приміряти на себе чужі голоси і досвіди. На їхньому стику, на основі твого власного унікального досвіду колись народиться твій власний голос. Або ні (сміється).
Я читала класиків, починаючи з Тараса Шевченка, Лесі Українки, закінчуючи шістдесятниками з Ліною Костенко, яку боготворила довгий час. Пізніше відкрила для себе «Розстріляне відродження», читала й поетів, і прозаїків, але тренувалася саме на поетах.
Про початок у літературі
Мій «офіційний» початок у літературі був доволі успішним. 2003 року я стала лавреаткою поетичного конкурсу ім. Вадима Коваля у Чернівцях, і так з’явилась моя перша збірка поезій «Безріччя». Тоді у Чернівцях навколо цього конкурсу зароджувалося потужне творче середовище. Сергій Пантюк, Роман Жахів, Інга Кейван, Юлія Косівчук, покійний геніальний Василь Кожелянко.
Ми мали активне творче життя з участю в різних подіях, читаннях, дискусіях. Зокрема, я як авторка брала участь у спільних читаннях із Юрієм Андруховичем, була членкинею журі конкурсу читаної поезії ім. Івана Іова у Кам’янці-Подільському.
Це був чудовий старт. Однак я не розуміла, як рухатись далі. Моє покоління навчали бути зручним, чемним і не висовуватись. Нас не вчили думати стратегічно, планувати власне та суспільне життя загалом. І це призводило до того, що люди втрачали себе. Вони розчинялися в побуті, в потребі (для кого і навіщо?) мати «справжню» роботу і «нормальну» професію.
Після закінчення університету на перший план вийшли робота (я працювала викладачкою англійської мови, перекладу та суміжних дисциплін в університеті та заступницею декана) та громадська діяльність, зокрема у «Пласті». У певний момент повірила, що насправді я не письменниця.
Про сумніви й вагання
Шлях до усвідомлення, що література мені таки потрібна, був довгим і складним — із серйозними внутрішніми кризами та панічними атаками. Однак ухвалити рішення про повернення було непросто, знову ж таки через стереотипи. Я казала собі: «Ти ніби вже успішна серйозна людина, яка працює в академічному середовищі. У тебе є студенти. Що вони подумають?». А ще мені абсолютно не хотілося бути новачком, я боялася цього відчуття.
Тривалий час я саботувала свою потребу у творчості. Та в якийсь момент я пішла до крамниці, купила маленький мольберт, упаковку фарб, пензлики й почала малювати. Переїхавши до Бельгії, трохи навчалася графіки в академії Св. Луки. Зараз я розумію, що таким чином моє творче «я» шукало виходу назовні.
Спочатку я заповнила прогалину живописом, а потім все-таки повернулась до того, що мені ближче, — до письма. Саме тоді я уклала наступну збірку. У 2017 році у видавництві “Лілея-НВ” вийшла моя перша після довгої перерви збірка «Солов’ї з Шаоліня», з якою я об’їздила 11 міст України та мала презентації у трьох містах Бельгії. За наступні пів року уклала ще дві книжки «Безріччя 2.0» та «Життя під парасолею», які вийшли у 2018 році. На жаль, презентувати їх так, як я планувала, мені тоді не вдалося через вагітність.
Потім була перерва на декрет. До восьми місяців доньки я була з нею 24/7, тому часу й сил на письмо не залишилося. Після восьмого місяця ми віддали дитину в садочок і в мене з’явилося кілька годин, у які я могла видихнути й попрацювати. А вже за п’ять місяців, після того як донька пішла у садочок на повний день, я цілком повернулася в роботу.
За час декрету я мала можливість переосмислити свої плани і вирішила довчитися, зрозуміти, яких навичок мені бракує як авторці. Пройшла кілька курсів Катерини Бабкіної, короткі курси редагування, перекладу та річний курс письменництва від Litosvita.
Про видавництво
Уже тоді я думала про власну видавничу справу, тому ще закінчила курс з видавничого бізнесу. І вже у 2021 році, у розпал пандемії, дистанційно відкрила видавництво «Парасоля».
На жаль, після відкриття видавництва мені бракувало часу на власне письменництво. Я була більше зайнята видавничими справами, їздила на фестивалі як видавець, розробляла бізнес-плани, гасила операційні пожежі. Коли ти маленьке видавництво, то маєш бути готовою виконувати різну роботу різного — від затвердження рукописів до вантаження книг. Така діяльність мені подобалася, але била по моїй письменницькій ідентичності.
І все ж паралельно, у 2022 році, я видала у «Парасолі» свою книжку коротких оповідань «Побачити Париж». Восени 2024-го вийшла моя поетична збірка «Керигма» у видавництві Старого Лева.
Наприкінці 2024 року я вирішила закрити видавництво «Парасоля». Я безмежно вдячна тому досвіду, людям, з якими познайомилась і працювала. Однак настав час справді знову відкоригувати пріоритети й рухатись далі.
Я зрозуміла, що є багато прекрасних видавців, які можуть видати всі ті чудові книжки, які б могла видати я, але ніхто не напише за мене мої книжки.
Як ви поєднуєте літературну творчість із роботою перекладачки й культурним менеджментом? Що із цього пріоритетне зараз?
Якщо йдеться про менеджмент у видавничій діяльності, то поєднується складно. Тому що видавець і письменник — це трішки антиподи. У них комплементарні ролі: видавець повинен частково працювати на авторів, яких він видає.
У мене ніколи не було амбіцій самою стати видавцем чи створити видавництво, яке б видавало мене одну й піарило лише мене. Я справді хотіла зробити видавництво з правильними цінностями: вкладатися та працювати в інтересах спільноти. А отже, на себе не залишалося часу.
Для мене культурний менеджмент і власна творча діяльність погано поєднуються.
Та є речі, які можна й потрібно поєднувати. Тому що, крім культурного менеджменту в літературній сфері, я також займаюся культурно-дипломатичною роботою. Живучи за кордоном, організовую, проводжу, беру участь у різноманітних заходах. Наприклад, курувала open-air виставку українських ілюстраторів у Генті минулого року. Зараз наша українська громада спільно з управлінням збереження історичної спадщини та музеєм міста Гент відкрила виставку про історію української присутності у Генті. Це забирає час, але це така місійна діяльність, яка наразі вкрай потрібна.
Сама собою письменницька робота теж потребує бути менеджером: ти маєш бачити себе як авторський проєкт. А отже, повинна мати завдання, бачити стратегію свого розвитку. Я не кажу, що це універсальний підхід, але якщо прагнути зробити письменництво справою життя, то потрібно розуміти, що, крім творчості, це ще й певною мірою бізнес. Тож зараз у пріоритеті мій авторський проєкт.
Чи вистачає вам часу на живопис?
Прямо зараз мені не вистачає часу, щоб малювати достатньо. Однак якраз нещодавно я сформувала ідею власної виставки. Навіть повільно працюю над роботами для неї.
Загалом я поки що не знаю, яка кількість картин буде, де саме й коли відбудеться виставка. Однак точно знаю, що це буде за ідея і вже навіть трохи у передчутті.
У чому ви вбачаєте ключові моменти зі збереження культурної спадщини за межами України?
Наша українська спадщина з-за кордону практично не досліджена. Нам варто визнати, що українство існує не лише у межах держави Україна, воно було і зараз ще більше є явищем глобальним. Якби у нас не було стільки лобі у вигляді закордонних українців, діаспорян у різних країнах, зокрема, у Штатах, Канаді та Європі, багатьох українців, які б не боролися роками за проєкт Україна, які б на час розпаду Союзу не були на важливих позиціях у державах свого перебування, то могло б не бути проєкту Україна як такого. Я в цьому впевнена.
За 30 років відновленої української державності мільйони людей поїхали за кордон із тих чи інших причин. З повномасштабним вторгненням виїхали ще кілька мільйонів, багато з яких залишаться в інших країнах. Тобто хочемо ми цього чи ні, але українці були, є і будуть глобальним феноменом.
Таїсія Наконечна про мистецькі явища та культурну спадщину
Нам потрібно підходити до вивчення нашої спадщини, враховуючи також те, що відбувалось і відбувається за кордоном. Адже там формувалися, зокрема, важливі мистецькі явища. За кордоном жили люди, які боролися за волю України у лавах повстанської армії, у лавах ОУН. До прикладу, ті ж Євген Коновалець чи Степан Бандера або менш відомі Омелян Коваль, Володимир Попович (які якраз були частиною української громади Бельгії).
Кожна діаспора, в кожній країні, має свої не вивчені архіви. І це те, що нам треба дослідити й загалом вписати в історію України та українства, нанести себе на мапу світу. Працюючи над виставкою про присутність українців у Генті, ми вже накопали матеріалу «на сто років назад». Це все потребує опису, фіксування, маркування місць, де українці існують. Ми повинні усвідомлювати себе, проявлятися та займати простір — це теж збереження вже новітньої спадщини. І ця наша глобальність може стати нашою ще більшою силою та перевагою, коли ми навчимося нею користуватися.
Найцінніше, що можуть зробити українці за кордоном, — це створити мережу ефективної «побутової дипломатії», щоб поширювати українські наративи та інформацію про правдиву українську культуру й історію.
Нас мільйони, а мільйони людей можуть зробити набагато більше, ніж окремі дипломати. Тому кожен з нас — дипломат. Найперше завдання глобального українства — це дбати про те, щоб мільйони українських дорослих зберегли, а мільйони українських дітей отримали свою українську ідентичність.
Про роль української мови
Процес асиміляції відбувається дуже швидко. Я бачу це по дітях, які приїхали після повномасштабного вторгнення. Діти втрачають навички володіння мовою, якщо десь поруч немає української школи. І все. Втрата мови дорівнює втраті доступу до українських сенсів, а це — втрата українськості. І наше завдання запобігти цій втраті. Тому що кожен українець для нас цінний.
росія вбиває українців фізично, але вона також виживає нас із наших географічних ареалів, а від цього наша українська ідентичність стирається, розмивається і зрештою знищується.
Тому існує такий уявний ринг, на якому кожен свідомий має боротися за українську ідентичність — свою і тих, хто навколо.
І тут ми підходимо до болючого питання — питання мови. Якщо батьки за кордоном обирають говорити не українською, то вони дадуть дитині іншу ідентичність. Якщо це мова російська, то дитина, ймовірно, виросте і спілкуватиметься з російським середовищем. Тобто батьки своїми руками виховують майбутніх адептів руского міра.
Без української мови ніякої української ідентичності, особливо за кордоном, у дитині не виховати.
Як, на вашу думку, війна вплинула на українську сучасну літературу?
Я не можу точно сказати, як вплинула війна, тому що вона ще не закінчилася. Станом на зараз я помічаю певні наслідки.
Перший такий наслідок: видавництва почали все-таки звертати увагу на українських авторів. І це дуже позитивно, оскільки у нас є багато потужних голосів у літературі. Я думаю, буде ще більше, і вони ставатимуть помітнішими не лише в Україні, але й за її межами.
Другий наслідок: з’явилося багато якісної поезії. І це не дивно, тому що в часи турбулентності, коли на довгий текст не завжди вистачає часу, сил і концентрації, простіше прожити емоції у моменті за допомогою поезії. Як для автора, так пізніше і для читачів.
Про поезію воєнного часу
Наша поезія цього періоду дуже сенсова. Можливо, це прозвучить трохи зверхньо, але для мене вірші сучасних закордонних поетів, ймовірно через певну тригерність, сприймаються надто просто, навіть місцями банально.
Наша поезія, пройшовши через млин війни, стала ще потужнішою.
На жаль. Краще б ми писали банально, аніж жили у такі часи та за таких умов. Хтось безпосередньо на лінії зіткнення, хтось під виття сирен, ракет і дронів, хтось у більш безпечних частинах світу. Знову ж таки, на жаль, у нас є лише один вибір — прийняти реальність і винести сенси або не винести.
Тому краще завжди перетворювати досвід у щось живе, сповнене життя і творення. Тому що ми як нація — це завжди про творення і ніколи не про руйнування.
Третій наслідок: інтерес читачів до української літератури. На щастя, багато людей перейшли з російської на українську мову й почали цікавитися українськими авторами. Цей процес не можна назвати сейсмічним зсувом, але він відбувається.
Четвертий наслідок: інтерес до української літератури за кордоном. На мою думку, ми не використовуємо його на повну. Натепер щонайменше бракує перекладачів з української мови на мови світу та промоції українській культури. Мені здається, що цим мала б займатися окрема інституція при Міністерстві культури чи у складі того ж Інституту книги, яка б займалася підбором української класики й сучасників, представленням їх на закордон. Така собі державна літагенція, якщо хочете.
У цьому плані росія тримає руку на пульсі. Вона просуває свою культуру, свою пропаганду, іноді навіть замасковану під українськість, і розчиняє наші і без того кволі наративи.
Який із ваших творів вам найближчий і чому?
Мені завжди важко відповідати на такі запитання. Це як спитати матір, яку свою дитину вона любить більше. Усі мої твори мені близькі, бо всі їх я створила у певний період свого життя. Є ті, які зараз емоційно відгукуються більше. Часи змінюються і ставлення до ситуацій змінюється.
Відкрию таємницю: для кожного письменника найсвіжіша книжка завжди найближча емоційно. Я можу назвати дві такі книги. Перша — це «Керигма». Не лише через те, що вона найсвіжіша, але й тому, що вона мені найближча світоглядно. Я б сказала, що це моя перша збірка з новим поетичним голосом Таїсії Наконечної. А друга — «Побачити Париж». Я вже зазначала, що українці — глобальний феномен, і «Побачити Париж» — це спроба фіксації цього феномену в літературі. Моя персональна данина світовому українству.
Над чим працюєте зараз і в чому знаходите натхнення?
Наразі поступово пишу вірші для нової поетичної збірки та стабільно шукаю час для завершення рукопису одного важливого для мене роману. Я думаю, що свою найважливішу книжку я ще не видала.