Юлія Паєвська (Тайра): «Я повертаюсь на війну»

22 Грудня 2022

Юлія Паєвська, позивний Тайра, з 2013 року, з початком Революції Гідності, стала медиком на Майдані. Потім організувала добровольчий медико-евакуаційний підрозділ «Ангели Тайри». З 2018-го до 2020-го служила за контрактом у ЗСУ, де очолювала евакуаційне відділення 61-го мобільного шпиталю у Маріуполі. Через проблеми зі здоровʼям демобілізувалася 2020-го. Знову на фронт повернулася вже як волонтерка-медикиня. У полон до рашистів потрапила 16 березня 2022-го. Визволили її 17 червня 2022 року. Зустріч з Тайрою відбулася на заході «Women of Ukraine – Heroes of the World», присвяченому жінкам в українській армії.

Про військову жіночу форму

У дівчат дуже погано з формою. Це не питання зовнішності, це питання життя. Я вдячна Ірині Никорак та всім, хто працює в цьому та інших проєктах, спрямованих на забезпечення українських військовослужбовиць формою. Це важлива справа, бо я чула високу оцінку її якості та функціональності від жінок, які вже протестували перші зразки.

Натепер жіноча польова форма проходить офіційне тестування у Міноборони, але поки справа дійде до масового забезпечення, мине час, а вже сьогодні у ЗСУ понад 5 тисяч жінок на передовій. Ефективність кожної захисниці залежить від зручності. Я маю спортивну статуру, тож не страждала через те, що одягала чоловічу форму. Але я бачила військовослужбовиць з дуже жіночими принадами, тож поки вони не перешивали форму, то втрачали ефективність як захисниці. Коли спадають штани, заважають довгі рукави, наколінники не на місці, я це порівнюю з автоматом без магазинів з патронами. Бо без куль навіть найкращий автомат стає металобрухтом. Адже під час бою, коли випадає якась ланка, це обмежує рух, підвищує ризик отримати травму.

Коли мене запитали, щоб я порадила, то запропонувала кілька рішень до плитоноски, аби захистити життя захисниці. Бронежилет не за розміром дуже шкодить, бо страждає спина, виникають потертості, синці й набряки. Є ще проблема травмування внутрішніх органів та ребр через сильну хвилю віддачі від плити. Але за рахунок широких плечових лямок і бокової сітки, яка регулюється, вага майже не відчутна і не навантажує плечі та спину.

Спідня білизна взагалі відсутня у ЗСУ. Дівчатам надають лише чоловічі труси. Представлені зразки непогані, але є куди рухатися, враховуючи жіночі принади різних розмірів. Адже ці зразки для дуже худорлявих дівчат.

Турбота як стратегія зростання: як нова HR-культура формує сильні команди

Чому жіноче лідерство сьогодні — це супер-сила, побудована на турботі та гнучкості рішень? Цьогоріч на HR Wisdom Summit ми поговоримо про психологічну безпеку, реінтеграцію після фронту, L&D з реальним результатом і AI в HR. І все — через призму людяності.

Забронювати участь

Особливо мене тішить такий натяк на прекрасне майбутнє ЗСУ, як зразок для вагітних. Але всі, здається, розуміють, що майбутній мамі місце не в окопі, а десь у штабі, де вона і потребує цієї форми. Я впевнена, що у таких мам народиться нове покоління патріотів.

Про форму для парамедиків

На фронті ніхто не дивиться, у що ти одягнутий. Дивляться, як ти робиш свою справу. Але хочу зазначити, що форму для парамедиків — і чоловіків, і жінок — взагалі ніхто не шиє. Але я до цього ставлюся спокійно, бо мене влаштовує форма спецпризначенців через наколінники на штанях, навіть на броніку там купа кишень, які є зручними для різних медичних приладів, які активно використовують у польових умовах. Після Маріуполя у мене ще є речі, які пережили багато чого разом зі мною, і в них я і буду надалі. Чоловіча «термуха» мені підходить. Тканина чудова, еластичність висока, бо не обмежує рухи. Мені було тепло, нічого під верхнім одягом не буде скручуватися та натирати. І дуже зручно працювати. Щодо голови, то я не користуюсь балаклавами. Мені зручно використовувати арафатку, яку я закручую, як вважаю за потрібне.

Про проблему сексуального домагання

Смерть не зважає на стать, вік чи колір волосся. Я за всі роки війни ніколи не ставала об’єктом спроб чоловіків домагатися, принизити чи образити мене. Можу пожартувати, що, можливо, я для них не досить приваблива. До випадків на передовій, про які я чула, ставлюсь дуже обережно. По-перше, їх було лише кілька. По-друге, у жодному з випадків ані я, ані хтось поруч зі мною не знав історії від початку до кінця. Тож я вважаю, що на війні присутність жінки — це наявність професіонала: парамедика, снайпера. А яким ти є профі, не залежить від розміру грудей.

Крім того, вражає, що я не бачила в армії жодної непідготовленої жінки — фізично чи морально. А з чоловіками такі випадки були. Жінки емоційно та психологічно витриваліші, нерви у нас міцніші. Я спостерігала інколи процес навчання дівчат. Військовослужбовиці дуже швидко набувають професійних навичок і не поступаються чоловікам за темпами засвоєння нової інформації.

Крім того, я помітила таку побутову тенденцію — присутність жінки викликає у чоловіків прагнення підвищити їхню власну ефективність, навіть з’являється загострене прагнення до чистоти (взяти ганчірку та зайвий раз щось протерти). На війні не до сексу, немає часу. Тож я хотіла б подякувати чоловікам, що вони розумні та підтримують дівчат в армії.

“Співчуття у росіян до українців немає”

Я тримаю західний фронт, але він просвітницький та інформаційний. Я не лише розповідаю під час зустрічей, що вороги роблять у полоні з українцями, як ставляться до тих, хто потрапляє до їхніх лап. Співчуття до українців у полоні не було ні у кого. Росіянка-медикиня мене ненавиділа так само, як і решта, хоча нібито лікарка. Показала усе своє їство. Я ходила після багатогодинних допитів, спираючись на стінку, бо так було погано. А вона, передаючи знеболювальні пігулки через «кормушку» у двері, сказала: «Подумаешь, побили ее. Тебя что, муж никогда не бил?». Я відповіла, що не бив. І вона запитала: «А він взагалі мужик?» і зареготала. Я розповідала цю історію під час зустрічей з європейськими політиками. Вони були вражені, бо я зруйнувала їхню надію на діалог з ворогом.

Я також веду боротьбу з російськими ЗМІ, які дуже активно займаються пропагандою у країнах Заходу. Я рада, що залучена до команди, яка і в культурному плані веде велику роботу.

Ми всі бачимо, що роблять окупанти, коли заходять у село чи місто: вони винищують усі пам’ятки культури, музеї, книги, а найгірше, вбивають наших представників культури. Розповіді про такі втрати сприяють додатковому отриманню зброї, але я вирішила, що повертаюсь на війну.

Тетяна Марінова