Юлія Паєвська (Тайра): «Я повертаюсь на війну»

Юлія Паєвська, позивний Тайра, з 2013 року, з початком Революції Гідності, стала медиком на Майдані. Потім організувала добровольчий медико-евакуаційний підрозділ «Ангели Тайри». З 2018-го до 2020-го служила за контрактом у ЗСУ, де очолювала евакуаційне відділення 61-го мобільного шпиталю у Маріуполі. Через проблеми зі здоровʼям демобілізувалася 2020-го. Знову на фронт повернулася вже як волонтерка-медикиня. У полон до рашистів потрапила 16 березня 2022-го. Визволили її 17 червня 2022 року. Зустріч з Тайрою відбулася на заході «Women of Ukraine – Heroes of the World», присвяченому жінкам в українській армії.

Про військову жіночу форму

У дівчат дуже погано з формою. Це не питання зовнішності, це питання життя. Я вдячна Ірині Никорак та всім, хто працює в цьому та інших проєктах, спрямованих на забезпечення українських військовослужбовиць формою. Це важлива справа, бо я чула високу оцінку її якості та функціональності від жінок, які вже протестували перші зразки.

Натепер жіноча польова форма проходить офіційне тестування у Міноборони, але поки справа дійде до масового забезпечення, мине час, а вже сьогодні у ЗСУ понад 5 тисяч жінок на передовій. Ефективність кожної захисниці залежить від зручності. Я маю спортивну статуру, тож не страждала через те, що одягала чоловічу форму. Але я бачила військовослужбовиць з дуже жіночими принадами, тож поки вони не перешивали форму, то втрачали ефективність як захисниці. Коли спадають штани, заважають довгі рукави, наколінники не на місці, я це порівнюю з автоматом без магазинів з патронами. Бо без куль навіть найкращий автомат стає металобрухтом. Адже під час бою, коли випадає якась ланка, це обмежує рух, підвищує ризик отримати травму.

Коли мене запитали, щоб я порадила, то запропонувала кілька рішень до плитоноски, аби захистити життя захисниці. Бронежилет не за розміром дуже шкодить, бо страждає спина, виникають потертості, синці й набряки. Є ще проблема травмування внутрішніх органів та ребр через сильну хвилю віддачі від плити. Але за рахунок широких плечових лямок і бокової сітки, яка регулюється, вага майже не відчутна і не навантажує плечі та спину.

Спідня білизна взагалі відсутня у ЗСУ. Дівчатам надають лише чоловічі труси. Представлені зразки непогані, але є куди рухатися, враховуючи жіночі принади різних розмірів. Адже ці зразки для дуже худорлявих дівчат.

Особливо мене тішить такий натяк на прекрасне майбутнє ЗСУ, як зразок для вагітних. Але всі, здається, розуміють, що майбутній мамі місце не в окопі, а десь у штабі, де вона і потребує цієї форми. Я впевнена, що у таких мам народиться нове покоління патріотів.

Про форму для парамедиків

На фронті ніхто не дивиться, у що ти одягнутий. Дивляться, як ти робиш свою справу. Але хочу зазначити, що форму для парамедиків — і чоловіків, і жінок — взагалі ніхто не шиє. Але я до цього ставлюся спокійно, бо мене влаштовує форма спецпризначенців через наколінники на штанях, навіть на броніку там купа кишень, які є зручними для різних медичних приладів, які активно використовують у польових умовах. Після Маріуполя у мене ще є речі, які пережили багато чого разом зі мною, і в них я і буду надалі. Чоловіча «термуха» мені підходить. Тканина чудова, еластичність висока, бо не обмежує рухи. Мені було тепло, нічого під верхнім одягом не буде скручуватися та натирати. І дуже зручно працювати. Щодо голови, то я не користуюсь балаклавами. Мені зручно використовувати арафатку, яку я закручую, як вважаю за потрібне.

Про проблему сексуального домагання

Смерть не зважає на стать, вік чи колір волосся. Я за всі роки війни ніколи не ставала об’єктом спроб чоловіків домагатися, принизити чи образити мене. Можу пожартувати, що, можливо, я для них не досить приваблива. До випадків на передовій, про які я чула, ставлюсь дуже обережно. По-перше, їх було лише кілька. По-друге, у жодному з випадків ані я, ані хтось поруч зі мною не знав історії від початку до кінця. Тож я вважаю, що на війні присутність жінки — це наявність професіонала: парамедика, снайпера. А яким ти є профі, не залежить від розміру грудей.

Крім того, вражає, що я не бачила в армії жодної непідготовленої жінки — фізично чи морально. А з чоловіками такі випадки були. Жінки емоційно та психологічно витриваліші, нерви у нас міцніші. Я спостерігала інколи процес навчання дівчат. Військовослужбовиці дуже швидко набувають професійних навичок і не поступаються чоловікам за темпами засвоєння нової інформації.

Крім того, я помітила таку побутову тенденцію — присутність жінки викликає у чоловіків прагнення підвищити їхню власну ефективність, навіть з’являється загострене прагнення до чистоти (взяти ганчірку та зайвий раз щось протерти). На війні не до сексу, немає часу. Тож я хотіла б подякувати чоловікам, що вони розумні та підтримують дівчат в армії.

«Співчуття у росіян до українців немає»

Я тримаю західний фронт, але він просвітницький та інформаційний. Я не лише розповідаю під час зустрічей, що вороги роблять у полоні з українцями, як ставляться до тих, хто потрапляє до їхніх лап. Співчуття до українців у полоні не було ні у кого. Росіянка-медикиня мене ненавиділа так само, як і решта, хоча нібито лікарка. Показала усе своє їство. Я ходила після багатогодинних допитів, спираючись на стінку, бо так було погано. А вона, передаючи знеболювальні пігулки через «кормушку» у двері, сказала: «Подумаешь, побили ее. Тебя что, муж никогда не бил?». Я відповіла, що не бив. І вона запитала: «А він взагалі мужик?» і зареготала. Я розповідала цю історію під час зустрічей з європейськими політиками. Вони були вражені, бо я зруйнувала їхню надію на діалог з ворогом.

Я також веду боротьбу з російськими ЗМІ, які дуже активно займаються пропагандою у країнах Заходу. Я рада, що залучена до команди, яка і в культурному плані веде велику роботу.

Ми всі бачимо, що роблять окупанти, коли заходять у село чи місто: вони винищують усі пам’ятки культури, музеї, книги, а найгірше, вбивають наших представників культури. Розповіді про такі втрати сприяють додатковому отриманню зброї, але я вирішила, що повертаюсь на війну.

Тетяна Марінова