Оксана ХромоваКоли в Україні сьогодні говорять про знищені музеї, розграбовані архіви й театри, що працюють під сиренами, зазвичай звучить формула про «культурний фронт». Вона правильна, але водночас трохи абстрактна, ніби культура існує поруч із війною, а не всередині неї. Історія Леся Курбаса допомагає відчути, що насправді відбувається з культурою в моменти політичного насильства, як буквальний процес стирання майбутнього.
Його розстріляли в 1937 році. Але вирок українському модерному театру було винесено значно раніше, коли влада вирішила, що експеримент, іронія й інтелектуальна сцена становлять загрозу контрольованій культурі. Цей механізм сьогодні читається з несподіваною ясністю: культура стає небезпечною саме тоді, коли перестає бути декоративною.
Коли мистецтво виходить із фольклору
У 1920-х українська сцена переживала процес, який сьогодні переживає вся країна: різке переозначення власної ідентичності. Міста змінювалися, з’являлася нова урбаністична культура, українська мова звучала в індустріальному середовищі, а не лише в сільській традиції. Театр Курбаса був одним із місць, де ця нова реальність формувалася і ставала видимою.
Його вистави відмовлялися від етнографічного затишку, який довго визначав українську сцену. На зміну приходили конструктивістські простори, ритм масових сцен, гротеск і політична іронія. Українці на сцені переставали бути «народом» і ставали міським, суперечливим і модерним суспільством. Саме цей перехід і виявився небезпечним. Держава, що прагнула керованої ієрархії культур, не могла дозволити існування мистецтва, яке мислить самостійно і показує сучасність без прикрас.
Механізм культурного придушення
Лесь Курбас не був заборонений одразу. Спершу його театр почали критикувати за «формалізм», який у тоталітарних системах означає майже будь-яку художню автономію. Потім звинувачення набули політичного змісту: націоналізм, відірваність від народу, естетизм. Лише після цього відбулося усунення, арешт і знищення.
Ця послідовність добре знайома культурній історії ХХ століття. Вона звучить і в сучасній риториці російської війни проти України, де українська культура описується як штучна, радикальна або небезпечна. Може набувати різних форм, але логіка залишається та сама: культура, що формує незалежну ідентичність, розглядається як загроза.
Театр за часів війни
Сьогодні українські театри працюють у ситуації, яку Лесь Курбас навряд чи міг уявити буквально, але добре розумів у принципі: культура існує під прямим політичним тиском і водночас стає простором суспільного самовизначення.
Після 2022 року українська сцена знову швидко модернізується. Режисери відмовляються від декоративності, шукають нові форми, працюють із травматичним досвідом, із тілом, документами, мовою війни. І в цьому процесі відчувається дивна історична паралель: культура знову виходить із безпечної традиційності в простір сучасності.
Саме в цей момент історія Курбаса перестає бути лише біографією митця. Вона стає попередженням про те, що відбувається, коли модерна культура опиняється в полі імперського насильства.
Перерваний розвиток як наслідок війни
Знищення Курбаса було частиною ширшої політики, спрямованої на зміну культурної траєкторії України. Після 1930-х український театр на десятиліття повернули до безпечних форм — психологічного реалізму, літературної ілюстративності, ідеологічно зрозумілих сюжетів. Модерна лінія розвитку зникла не через природну еволюцію, а через політичний примус.
Саме тому сьогоднішня війна часто описується як боротьба не лише за територію, а й за культурне майбутнє. Досвід ХХ століття показує, що перемога імперського контролю над культурою означає не просто цензуру, а довготривалу зміну самої структури того мистецтва, яким воно може бути.
Лесь Курбас сьогодні
У нинішній Україні його ім’я, як символ репресованої інтелігенції, стає фігурою, через яку можна побачити, що війна робить із культурою на довгі десятиліття вперед. Сьогодні українська культура знову проходить схожий етап прискореного самовизначення, вже в умовах відкритої війни. Саме тому його історія нагадує, що культурний розвиток може бути перерваний силою, разом із людьми, інституціями й мовами, які його створюють.
У час, коли українські митці працюють під сиренами, досвід Курбаса перестає бути далеким минулим. Він стає частиною сучасного усвідомлення того, що культура під прицілом завжди означає більше, ніж руйнування будівель.