Ти нерідко опиняєшся між двох вогнів, бо маєш і завдання виконувати, і відбиватися від цькувань про те, як жінка «ніколи не замінить чоловіка» і де «твоє місце»: Надія Гарань про непарадну щоденність військовослужбовиць у ЗСУ

«Якби не жінки, то ЗСУ перемоги могли б хіба що лише наснитися», —  так говорили мені закордонні колеги під час 24-годинного марафону «Жінки. Мир. Безпека». Тоді йшлося не про волонтерок, лікарок, медсестер, а саме про військовослужбовиць. Перекладачка-синхроністка, звʼязківиця, сержантка ЗСУ Надія Гарань — непересічна особистість, бо без вагань дала відповіді на найнезручніші запитання, маючи багаторічний досвід служби у ЗСУ. А Womo.ua безжально розпитував про ставлення до жінок у військкоматах та умови служби, про командирів та побратимів і про найогидніше — як нашим захисницям доводиться відстоювати самі факти бойових поранень і травм, оскільки лікарі часто знецінюють внесок жінок на фронті й узагалі їхню присутність на нулі, вимагаючи хабарі від 5 до 10 тисяч доларів. І цю цифру МСЕК і ВЛК називають нашим бійцям відкрито.

На випускний в університеті замість сукні я вдягла футболку ГО «Аеророзвідка» на підтримку ЗСУ

Коли для вас почалася війна?

Щойно росія напала на Україну. Найдивніше те, що я росла у російськомовному місті, російськомовній родині. Навіть школа була «для російськомовних менших», згодом ще й під патронатом партії регіонів. Мене все дитинство переконували, що росіяни — «братскій народ», висміювали все українське. Батьки заперечували Голодомор, хоча бабуся його пережила. Переважно інтернету ще або не було, або він був російськомовним. Та як тільки на Майдані вперше побили студентів, щось усередині клацнуло, ніби стало на своє місце. Відтоді я знаю, що в мені справжнє, українське, а що — нав’язане, російське, минуле, хибне. Війна для мене ніколи не закінчиться. Фраза «мирне життя» діє, як пігулка для виклику блювання. Всередині мене будь-який мир здається вже неможливим.

Коли з’явилась армія у житті випускниці філософського факультету?

До війни я ніколи не замислювалася про військову службу, вважала, що це точно не для мене. Армія з’явилася в перший рік війни, спочатку — в голові. Близькі друзі пішли служити, я почала почуватись неповноцінною, що я «тут», а не «там». Почала волонтерити, допомагати друзям-бійцям. Батько, який переслідував, крав мої документи та подавав на еміграцію без моєї згоди, почав телефонувати з погрозами запхати мене у багажник і кудись вивезти, називав наркозалежною просто через озвучене мною рішення залишитись на канікули допомагати військовим. Тоді, напевне, я зрозуміла, що не злякаюся навчитися стріляти, щоб захиститись. На випускний в університеті замість сукні я вдягла футболку ГО «Аеророзвідка» на підтримку ЗСУ, друзі-військові за годину зібрали мені на життєво необхідну операцію, яку забороняв батько, і вже за місяць я була у військкоматі. Перервала всі контакти з батьками після чергового шквалу погроз і маніпуляцій щодо мого здоров’я. Лише через три роки служби, аби не переробляти військові документи, я нарешті змінила прізвище.

Потрапити до військкомату у 2017 році жінка могла лише за блатом: нас не брали

Візит до військкомату був сповнений проявами сексизму?

Сама можливість потрапити до військкомату для жінки у 2017 році була блатом: нас не брали. Подруги пробували спершу йти наосліп до військкомату, але, отримавши відмову, починали шукати знайомих, які могли би за них поручитися, і пробували ще і ще.

Блат, до речі, такий собі. Йдеш на бойову посаду, вчишся, отримуєш фах, здаєш ті самі тести, що й хлопці. Одна слово, жінці тоді було потрапити до армії набагато складніше: хтось мав комусь сказати, що ти «нормальна». Тоді всі зважали і, на жаль, досі частина суспільства зважає на хибне узагальнення про те, ніби всі жінки не здатні служити. Тоді ти мала шанс, якщо хтось скаже: вона є винятком. Насправді це не я виняток із правила, і не вона, і не ось вона. Це правило лайняне.

Коли воєнком побачив, що я зістригла волосся, ледь не знепритомнів. Надалі у навчальних частинах щодня чула насмішки, що не фарбувалась, мала коротку зачіску, носила спортивні ліфи без поролону, не ушивала форму в обтяжку, не прагнула «знайти собі чоловіка».

Як ви потрапили на посаду радниці з гендерних питань у ЗСУ?

Мій трирічний контракт зі Збройними силами закінчився, і я не мала наміру його продовжувати. Офіційно я була зв’язківицею, по факту займалась міжнародним співробітництвом і не була підвищена жодного разу в званні, посаді, не мала ніякого офіційного визнання своїх зусиль. Переважно через те, що для внесення змін до штатної структури потрібне було рішення чи-то Кабміну, чи-то президента. Та лишити командування так просто я не змогла — надто полюбила колектив і роботу обожнювала.

Погодилась на пропозицію стати цивільною радницею та продовжити виконувати обов’язки перекладачки, а додатково отримати можливість дістатися до тих, хто систематично ображав, принижував, фізично кривдив дівчат, та долучитися до творення змін на краще. Командир частини зв’язку, до якої я булу зарахована, виловив мене у штабі й, сміючись, запитав, коли вже жінок-пілотів почнуть називати пілотками. Потім про те, що в його частині кривдили дівчат, дізналися. Сміятися припинив.

Я зіткнулася з велетенським айсбергом насильства проти жінок у війську

Чому пішли?

Через надто малу зарплату. Станом на 2020 рік радники отримували приблизно 8-10 тисяч гривень. Радниками були не лише спеціалісти з гендерних питань, а й юристи, і фахівці зі зв’язків з громадськістю. Всі ми дуже гостро відчули нестачу грошей на мінімальні умови для комфортного життя, тим паче у великих містах. Командувач дуже переймався, намагався зарадити. Була можливість підробляти у ті дні, що я не була залучена до конференцій у міністерстві чи роботі у Командуванні. Та звернення дівчат, яких кривдили, били, принижували (і військові чоловіки у власних родинах, і на місці служби), змушували мене приходити додому і з виттям битися долонями об підлогу. Я зіткнулася з велетенським айсбергом насильства проти жінок у війську й, проштрикнута лише його верхівкою, почала тонути. Коли схудла до 32-го розміру з 38-го і у штабі почали запитувати, на що я хворію, зрозуміла, що далі так працювати не вийде.

У країнах НАТО є матриця, в якій кожна літера акроніма є визначенням певного пласта зробленої роботи. В якому стані армія була тоді і тепер за цією матрицею?

Це тема для окремого посібника, якщо не книги. Матриця DOTMLPFI — система оцінювання розвитку спроможностей. Втім, у НАТО гендерна рівність може бути не зовсім спроможністю, я використовую цю систему для зручності, можливо, у НАТО існує інший механізм M&E (моніторингу та оцінювання) впровадження гендерної рівності в армії.

Матриця передбачає оцінку за критеріями доктрини, організаційної структури, підготовки, забезпечення, лідерства, персоналу, стану інфраструктури та взаємосумісності. Якщо на рівні доктрини зміни відбулися зусиллями політикинь і урядовиць, решта параметрів не показує значних результатів. Жінки досі не представлені у належній кількості на вищих посадах, рідше отримують підвищення чи відправляються на підготовку, у відрядження, не забезпечуються належною формою одягу та медичною допомогою, не мають гарантій безпеки від сексуальних домагань та дискримінації. Втім, ці зміни залежать лише від нас. До них надважливо залучатися, інакше буде «про нас — без нас».

 

Які почуття виникають, коли ви усвідомлюєте, що третину свого життя провоювали?

Власне, провоювала я приблизно рік. Ще три я служила у командуванні, недовгий час — у бойовій після травми або ж їздила перекладачкою на нуль неофіційно. Тому одразу кажу, що я не така велика воячка, як здається. Якщо десь у підрозділі сказати, що віддала армії 5 років — це привід для жартів, бо вважається, що це замало. Сказати про таке саме цивільному, людина, навпаки, здивується, що так довго трималася. Я ще не усвідомила, напевне, наскільки довго триває війна. У моїй голові лік часу взагалі дивний: жорсткий диск стирається і оновлюється, це властивість пам’яті. Та кимось, окрім військової, я себе наразі не уявляю. Решта здається замалим, недостатнім, неважливим. Як каже мій демобілізований сержант, «я без армії почуваюся кастрованим».

Що спонукало піти на війну у 2017 році?

Закінчення університету, який досиджувала, мов тюремний термін. Коли у країні війна, важко обговорювати аналітичну філософію чи спостерігати за тим, як викладачі посилаються на російських дослідників. На початку Революції Гідності керівництво Шевченка засуджувало студентів, які були на Майдані, проте рядові викладачі здебільшого ставилися з розумінням чи підтримували. Пізніше ще й сплив секс-скандал із нинішнім ректором Бугровим, який на парах із філософської пропедевтики розповідав нам про еротику та порнографію, мені вже тоді захотілося вшитися звідти.

Кого там бракувало — перекладачок чи зв’язківців?

На той час потреба у зв’язківцях була меншою, ніж зараз, оскільки бойові дії велись не так активно й масштабно. Натомість від перекладачів і міжнародників залежали комплексні реформи за західними стандартами, забезпечення передовими технологіями, зразками озброєння та техніки, підготовка особового складу за кордоном тощо. І тут прогалина була просто величезна. Зараз ситуація інша: міжнародна спільнота передає нам озброєння й техніку, а от «робочих рук» на тактичному рівні дуже бракує (на всіх рівнях, але особливо гостро це відчувається на передовій).

Це був перший бій, в якому я зіткнулася з інформацією про поранених, загублені групи, я емоційно реагувала, кричала, квапила штаб, могла тихо поплакати.

Пам’ятаєте свій перший виїзд на передову?

О, так! Нам сказали, що їдемо облаштовувати місце під командний пункт, натомість три доби не вилазили з окопів і потрапили і під стволку, і під міномет, і під що-тільки-не-. Три дні я майже не знімала броню, майже безперервно працювала на прийом-передачу інформації між розвідгрупами та пунктом управління, у певний момент командир віддав мені радіостанцію зі словами: «На, командуєш танками». Я епічно лажала у багатьох моментах через брак бойового досвіду та в усьому, що стосувалося забезпечення зв’язку, виклалась на максимум, знаходила нестандартні рішення. Це був перший бій, в якому я зіткнулася з інформацією про поранених, загублені групи, я емоційно реагувала, кричала, квапила штаб, могла тихо поплакати. Після цього навчилася все передавати спокійним монотонним голосом, щоби не створювати додаткової паніки, кіпішу, стресу для бійців та управління.

Як вас прийняли чоловіки на передовій?

Чудово. Я була єдиною зв’язківицею роти, яка, по-перше, виїжджала з підрозділом, а по-друге, взагалі існувала. Командир після перших двох діб в окопі сказав моєму сержанту: «О, нормальна жінка» (мені вже пізніше розповіли). Якщо десь берегли, то як найменш досвідчену, не як «дівчинку». У бою взагалі ніхто не чіплявся до мене через стать, усі були зайняті ділом.

Якими були почуття після першого бойового зіткнення з ворогом?

Щоразу, як верталася з нуля, була дуже рада всіх бачити, ощасливлювали дрібниці: вода, їжа, пластир аби заклеїти опік. Потім, щоправда, організм потребував свого: поспати, поїсти, відпочити, перетравити пережите, очманіти. Три доби я могла спокійно працювати «живим ретранслятором» в умовах бою, у пилюці, у землі, у кліщах, а потім розплакатися як дурна через те, що мене комарі масово покусали за булки в імпровізованому туалеті розташування в посадці.

Після першого бою я була шокована, що я в нього, власне, потрапила, і ще більше — що лишилася жива. Ніколи не боялася стільки разів за день, що помру. Та про жодне своє рішення, прокручуючи життя, не пошкодувала. Та один із найстрашніших спогадів — чути голос ворога у нашій радіостанції, розуміючи, що її захопили й підрозділ у небезпеці.

Суспільство не буде готове приймати, розуміти військових, якщо ми доживемо до кінця війни

Ви на фронті з 2017 року. У 2023 році вам не здається, що права жінок в армії готові відстоювати тимчасово, поки у них є потреба?

Однозначно. Військовослужбовиці взагалі з двох боків під ударом. Суспільство не буде готове приймати, розуміти військових, якщо ми доживемо до кінця війни. Окрім того, суспільство наразі не готове рахуватися з правами жінок та не дискримінувати їх. Виходить, якщо ти військова, тебе не розуміють і з точки зору досвіду ветеранів, і з точки зору прав жінок. Я давно змирилася, що як доживемо до перемоги, зустрінемось із максимальним нерозумінням.

Чи змінилися побутові умови військовослужбовців, зокрема жінок?

Дивлячись де. В пункті постійної дислокації, в районі виконання завдань, безпосередньо на нулі — по-різному. Побут жінок у полі переважно той самий: такі ж окопи, такий же польовий туалет. Втім, упаковок із сухим душем, засобів гігієни та уринаторів завдяки волонтерським зусиллям суттєво побільшало, як і вологостійкого одягу та взуття, теплих спальників, якісної їжі тощо. Кращі умови побуту дуже важливі для збереження психологічного здоров’я: коли нирки в теплі, ноги менше промокають і можна помитись бодай сухим душем, з’їсти щось смачненьке – стрес уже значно менший.

Ваші навички перекладачки-синхроністки під час війни знадобились?

За весь час війни – однозначно. Три роки насиченої роботи з підрозділами НАТО чітко показали необхідність у професійних перекладачах в армії. Безпосередньо в районі виконання завдань на повномасштабці – навички усного перекладу не знадобились. Вони знадобилися б у підрозділах Іноземного легіону чи Генерального штабу, але потрапити туди мені не вдалося. В бойовій бригаді зв’язкивиця, яка вільно говорить англійською, значно ефективніша, оскільки може, наприклад, читати посібники радіоінженерів для складних нестандартних налаштувань обладнання, доступні лише мовою оригіналу.

Військових, які готувалися, до повномасштабного вторгнення вважали параноїками

Ви були залучені до перекладу посібника з оборони міст полковника Спенсера. Що важливого ви для себе побачили у цій книжці?

Власне, для мене важливим було все. Я ніколи не була в аутдор-двіжі, не цікавилася туризмом, активним відпочинком, виживанням. Я не знала, наприклад, як можна знезаразити воду імпровізованим фільтром. Для мене особисто цей посібник був цінним, оскільки я не була готова до будь-чого, що могло статися під час саме повтомасштабного вторгнення. За кілька місяців до війни пропозиції перекласти посібники з виживання в кризових ситуаціях для населення, знайти міжнародне фінансування для обладнання укриттів ніде не вітались і висміювались. Тоді нас, військових, які готувалися, вважали параноїками.

Чому фінальна редакція вийшла без вашого імені? Які ще посібники вийшли без вашого імені у складі перекладачів?

На той час, як книгу вирішили надрукувати, я вже була мобілізована. Полковник Спенсер звернувся до мене з проханням перекласти черговий додаток, та за браком часу я не змогла приділити цьому час. Невдовзі книга вийшла друком, та я не була залучена до редагування – на моїх перекладах просто базувалась фінальна версія.

З точки зору фахівчині, мене ця книга особлива, як і всі мої військові переклади. В частині все, що я перекладала, не могло отримати права на авторство. Мені випав цей шанс, але, на жаль, не вийшло. На той момент для мене це не було принципово, а згодом стало сумно, що так склалося. Після років без офіційного визнання моїх зусиль в армії як перекладачки, згадка в перекладеному виданні було би значною розрадою.

Що з боку Міноборони викликало найбільший хейт щодо боротьби жінок за свої права?

Сам факт цієї боротьби, а ще – необхідність відвідувати конференції й освітні заходи. Офіцери переважно ставились до цього як до марної витрати часу, нерідко лунали фрази на кшталт: «армія не має бути зручною», «чоловікам теж не завжди підходить форма», «дбати про дитину – природно лише для жінки», «ми вас підвищимо, а ви підете в декрет».

Свій перший виступ на зборах у Генштабі я відстоювала, щохвилини стикаючись із упевненим у своїй правоті невіглаством. Перевела всі дані з паперових журналів у електронну систему, аби вирахувати, яка кількість жінок і чоловіків їздить у відрядження, має вищі чи нижчі звання тощо. Зобразила диспропорцію на схемах, поділилась досвідом НАТО, намагалась згладити повисле в повітрі враження чоловіків-офіцерів, що їх нібито вважають ворогами й винуватцями. Зрештою полковник, що задавав мені найбільше провокативних питань і сміявся, зізнався перед усіма, що «нам потрібно більше таких, як ви». Вважаю це особистою маленькою перемогою, але потрібно значно більше.

Ви брали участь у дослідженнях чи опитуваннях про вплив війни на жіноче здоров’я, яке проводило Міністерство оборони?

Здається, брала участь в одному, проте не певна, чи воно було ініційоване Міноборони. Якщо я вірно пам’ятаю, це було невелике опитування Жіночого ветеранського руху. Таких опитувань, як і позитивних змін для покращення стану здоров’я ветеранок і військовослужбовиць, катастрофічно мало.

Від усіх набутих у армії хвороб медичні лікарі радять секс і пологи

Чи зникла ганьба жінок під час проходження медичних комісій?

Однозначно – ні. Кожній комісії передують заспокійливі, мантри, медитації, танці з бубном та молитви всім вищим силам, аби тебе не довели до сказу. Примусовий огляд у гінеколога – найбільша ганьба. Гінекологиня в Головному військовому госпіталі лише одна, жахлива. На комісії по звільненню вона намагалась відкрутити мені соски, примовляючи російською, що це дієвий радянський метод діагностики, який треба застосовувати незважаючи на біль.

Крім цього, чи не кожен лікар розповість, де «твоє місце», коли ти «мусиш» народити дітей, якщо маєш їх – чому «кинула», і від усіх набутих у армії хвороб порадять секс і пологи. Чоловікам, що мають поранення чи травми, доводиться по-своєму важко: з моїх спостережень, кожна медсестра кричить, що насправді йому не боляче, «мужик мусить терпіти», «шрами прикрашають чоловіка, до весілля заживе». Жінкам доводиться відстоювати самі факти бойових поранень і травм, оскільки лікарі часто знецінюють внесок жінок на фронті й узагалі їхню присутність на нулі. Медичні комісії в тому вигляді, в якому вони існують зараз, мали би переатестовуватись і сидіти по тюрмах: визнання непридатності після важкого поранення коштує від 5 до 10 тисяч доларів, цю цифру МСЕК і ВЛК називають бійцям відкрито.

Коли та чому ви вирішили повернутись до цивільного життя?

Я вирішила піти з армії після закінчення контракту, — в 2020 році. Демотивуючих факторів було безліч: починаючи від замалого грошового забезпечення й відсутності підвищень до втрати здоров’я й процвітання дискримінації. Цивільне життя дало мені перевагу дистанційної роботи, можливості обирати колектив і зарплату, проте розчарувало мене нерозумінням серйозності війни та проблемами, які не виходили далі мотиваційних тренінгів. У цивільному житті я почувалась чужинкою.

Батько переконував сестру, що масові зґвалтування і вбивства у Бучі, Ірпені, Гостомелі – «пастановка»

Де ви зустріли ранок 24 лютого 2022-го?

Вдома, в очікуванні літака. Я мала вилітати першим же рейсом, за який компанія-підрядниця армії країни НАТО переплатила в кілька разів. Коли за пару годин до вильоту по Борисполю прилетіло, я інстинктивно впала на підлогу й якийсь час пересувалася повзком, не підходила до вікон. Новини не одразу повідомили, що саме відбувається, та знайомий звук прильоту одразу дав зрозуміти, що почалась повномасштабна війна.

Якими були перші рішення на початку війни – щодо родини, щодо подальшої кар’єри?

Я вирішила все ж виїхати до місії, сподіваючись, що там як перекладачка зроблю більше, та за місяць повернулась – не витримала.

Викинула з холодильника всю їжу, вимкнула воду та електрику, передала ключі, аби прилаштувати на перетримку кішку. Віднесла аптечку в бомбосховище, знайшла наглядача, з яким ми відшукали вогнегасник і радіоприймач. Проінструктувала сусідів, заспокоїла на правах тоді ще колишньої військової. За простроченим військовим квитком на старе прізвище виборола повний бак пального, коли дозволяли не більше 10-ти літрів. Вперше в житті повела авто, коли водійку біля кордону побив розлючений натовп.

Сестра вимушено пройшла курс молодого диверсанта, вислухавши мої інструкції щодо знищення жорстких дисків, форми, військових сувенірів з емблемами, які були в неї вдома. Батько дзвонив їй із театральними промовами про те, що «нє нада нікуда бєжать от рускіх, ета братскій народ». Пізніше переконував її, що масові зґвалтування і вбивства у Бучі, Ірпені, Гостомелі – «пастановка», йому не шкода було віддати власних доньок росіянам на зґвалтування і розстріл. Він досі не розуміє, що таке не пробачається, й що я не хочу ніколи нічого чути від батьків. За моєю спиною – побратими й посестри, моя родина, яка фізично мене захистить. Кров не вирішує нічого, — вирішує правда й любов. А любов не віддає власних дітей на зґвалтування росіянам.

Які плани були зруйновані – відрядження, відпочинок, родинні свята чи річниці?

Власне, всі. Я не звикла планувати, — зруйновані були можливості. Можливість роботи моєї мрії – у НАТО. Надія нарешті поїхати відпочити десь у теплі, біля моря. Бути поруч із сестрою, яка важко хворіє. Разом із тим, мене ще ніколи не вітали з днем народження в наряді в секторі, з тортом зі свічками з сірників. Ще інколи я не святкувала Новий рік із такою кількістю людей поруч під автоматні черги своїх. Ми робимо одне одному подарунки, вішаємо гірлянди на стіни для затишку, виховуємо врятованих котів. Війна – це, крім смерті, ще дуже, дуже багато життя.

Що примусило піти знову на фронт адже ви знали про всі складнощі вже?

Моя-моя ескадрилья. Підрозділ, над створенням якого я працювала єдиною перекладачкою без компенсації жодного відрядження. Сидячи в теплому готелі в іншій країні, де на сніданок лосось, є гаряча вода, м’яке ліжко, консультуючи волонтерів і військових з закупівлі радіостанцій, я питала, як вони. Вже тоді розуміла, як люто бракує досвідчених зв’язківців. Коли сказали, що ескадрильї більше немає, я вила на весь готель. Перестала їсти і спати. Місія працювала на мінімальних завданнях, — ніхто не вірив, що Україна стільки протримається. Тоді вирішила, що більше не можу – маю повертатись. В першу ж ніч у військовій частині заснула, мов дитина.

Який день чи момент ви оцінюєте, як найважчий?

Перші три дні боїв, які злилися в один. Було важко більше морально, — хоча я завжди думала, що важко буде фізично. Перед виїздом мене трясло, нудило. Я страшенно нервувала, та як тільки починалась робота – це все раптом кудись зникало. Я ще та страхопудка, але чомусь страх зникав, коли потрібна була моя допомога, моя робота. Найважче було усвідомлювати, що від того, як швидко й точно я прийму та передам дані, залежать життя бійців, яким значно страшніше й небезпечніше, ніж мені.

Керівництво бригади нас лише принижувало, грозило відправити в тил, називало «клавами» й «дурепами»

Як ваше керівництво подбало про жінок під час війни?

Ніяк. Керівництво бригади нас лише принижувало, грозило відправити в тил, називало «клавами» й «дурепами». На щастя, керівництво окремої роти, де я прослужила рік, не казало подібного – я не стикалася з дискримінацією від командирів взводів, роти. Та на рівні бригади й окремих батальйонів ця дичина процвітала. Зараз я змінила підрозділ, частково й через те, що не можу мовчати про такі речі.

Деякі військовослужбовиці кажуть, що на передовій жінок прагнуть не чмурити, бо від неї може залежати порятунок життя, тому там хлопці стримуються. Це ствердження відповідає дійсності?

Вважаю, що це дійсно так, — принаймні, мій досвід схожий. На передовій на з’ясування стосунків немає часу. До того ж, велика частина бойових медиків – дівчата. Злити зв’язківицю без приводу в бою теж остерігаються. Бувало, ми з хлопцями сварились уже тоді, коли вони були на передовому посту, а я чергувала на радіостанції за кільканадцять кілометрів. Здебільшого, я списую це на втому й роздратованість, адже бригаду не виводять більше року.

За рік у секторі без ротації ми військових психологів в окопах не бачили

Заступниця міністра оборони Ганна Маляр розповідала нещодавно на Українському жіночому конгресі, як психологи ефективно працюють в окопах. У ЗСУ дійсно дбають про психологічне здоров`я жінок на передовій?

Після року в секторі без ротацій, в мене від цих слів у голові блимає велика червона лампочка з написом «брехня». Психологів не бачили в окопах ні ми, ні, здається, жодна бригада сусідів. Психологи бригади виконували в бригаді лише одну функцію – каральну. Приїжджали один раз, коли зі значної частини людей зняли «сотку» — питати, чи ми задоволені грошовим забезпеченням. В ППД до психологів бригадні замполіти відправляли «неугодних», аби вигадали діагноз незгодним із начальством.

Без сумніву, є дуже круті психологи. Я знаю немало чудових, які працюють на повну й творять дива. Вони здебільшого цивільні, а штатних точно не вистачає, аби говорити про повноцінне забезпечення бійців з передової. Слова пані Маляр вважаю перебільшеними та такими, що не відповідають дійсності для більшої частини Збройних Сил.

На передовій, видається, жінок не чіпають, оскільки всі зайняті роботою, всі на адреналіні, згуртовані. Щойно напруга спадає, ти нерідко опиняєшся між двох вогнів: маєш і виконувати завдання, і відбиватися від цькувань про те, як жінка «ніколи не замінить чоловіка» й де «твоє місце». На жаль, навіть у згуртованих колективах такий пресинг є. Я не вимірюю стрес як більший чи менший, — кожен досвід унікальний та важливий, — просто в жінок є фактори стресу, не притаманні досвіду військових чоловіків.

Як ви за власним спостереженням оцінюєте виконання реформ у галузі польової жіночої військової медицини?

Наразі – незадовільно. В бригаді не було гінеколога. Коли постало питання госпіталізації з запаленням яйників, довелося класти до цивільної лікарні, де обидві гінекологині – сумнівних поглядів. Мені вводили препарат, не відкритий при мені, зі словами: «Ну вот вы мне скажите как женщина: если вы так хотите воевать, вы не можете выйти в поле и пострелять друг в друга? Почему должны страдать мирные люди?!» Ніяких медикаментів, потрібних для лікування на кшталт гінекологічних запалень чи інфекцій у підрозділі не забезпечувалось. Взагалі ніякої реформи поки не побачила.

Перші зразки білизни з м’якої тканини виявилися вразливими до протирань і частого прання

Ким та які ланцюжки постачань необхідного були створені?

Волонтерами, здебільшого – саме волонтерКами. Багато дівчат, які відвоювали більш ніж достатньо, активно забезпечують потреби військовослужбовиць. Потреби, на які нарешті звернули увагу публічно й масово: польова форма, полегшені плити, термобілизна, зручна спідня білизна, ліки. Ведуться збори, ініційовані жінками для жінок, підвищуючи їх видимість: на безпілотники для командирок екіпажів, машини для водійок та бойових медикинь.

Ланцюжки постачання створюються як досвідченими організаціями – Жіночим ветеранським рухом (знайти нас можна за новою, зручнішою назвою Veteranka), так і новоствореними зі складу цивільних, які вивчають потреби військовослужбовиць, розробляють і закуповують необхідне (найбільша, що одразу спадає на думку – ГО Землячки). Від останніх отримала зимову форму та ліки, а дівчата з Veteranka активно допомагають із моїми постійними радіопотребами. За розробку зручної білизни взялися творчині бренду Taktyl’na: залучають військових для тестування, враховують усі відгуки та побажання.

В стратегічному сенсі, ми лише робимо перші кроки. Наприклад, зимова форма прийшла вже навесні, розробки форми передбачають кітелі, незручні в бойових умовах, а не бойові сорочки (убакси), перші зразки білизни з м’якої тканини виявилися вразливими до протирань і частого прання. Та це – дрібниці, в порівнянні з титанічними зусиллями волонтерок, їхньою невтомністю та готовністю починати заново, вдосконалювати розробку, якимось дивом не вигоріти. Навіть якщо щось надходить пізніше чи потребує доопрацювання, військові дівчата сповнені вдячності та тепла, оскільки це забезпечення – турбота та розуміння наших потреб, якого нам ніколи не давали власне Збройні Сили.

Які людські вчинки вразили?

Вразили цивільні, які зі слізьми на очах бігли нас обіймати в звільненому селі. Побратими, які в перший день прикривали мою голову руками, коли злетіла каска. Загиблі побратими, кожен із них по-своєму. Готовність молодших за мене військових дівчат вчитися нового, їхня невтомна праця й самостійні дорослі рішення.

Досі вражають люди, які дивляться російські серіали, відстоюють пам’ятники пушкіним. Водій таксі в Києві, який ревно доводив мені, які сиділа в формі, що насправді можна виїжджати з країни, йому суддя-пасажир казав, не мають права не випускати, оголошеної війни ж немає, й «це вас готували загинути, а з мене більше користі тут». Не треба так.

Назвіть топ 5 головних подій життя після 24 лютого 2022 року, які ви собі визначили.

1. Пощастило лишитись живою.
2. Отримала перше підвищення у посаді, хоча досі солдат за званням.
3. Нарешті роздала всі грошові борги.
4. Змусила себе тренувати з народження хворі руки й змогла повноцінно відтискатися вперше за все життя – ніколи не вірила, що зможу.
5. Закохалась, дурко.

Навчити чогось інших людей з нуля, надихнути, повірити в них, дивитись на їхній успіх – найцінніше.

Яке рішення було вами прийнято на грані фолу через війну – і ви перемогли?

Рішення вперше взяти на себе управління колективом: замість командира відділення погодилася стати головним сержантом невеликого взводу. Боялась, та жодного разу не пошкодувала. Навчити чогось інших людей з нуля, надихнути, повірити в них, дивитись на їхній успіх – найцінніше. Захищати їх, в тому числі від цькувань через стать чи особливості, стало для мене питанням принципу. За своїх людей я гризтиму горлянки. У новій частині важко насамперед із тим, що я більше не маю власних підлеглих чи повноважень інструкторки. Мало бути просто розумною чи досвідченою: якщо з тобою щось станеться, твої залишені при собі знання нічого не варті.

Армія чомусь корисному навчила чи лише забрала здоровя та 6 років життя, а ще викупала в океані принижень?

І те, і те. Тут усе ґрунтується на парадоксі. Завдяки армії я стала значно сильнішою морально та фізично. Та через армію я втратила значну частину здоров’я, психологічну рівновагу. Я ніби передчасно постарішала років на п’ять-десять. Та якби могла повернутися назад, зробила б інакше лише одне: кинула би університет і вступила до лав раніше. Армія як структура прожує тебе й виплюне: ми потрібні їй лише здоровими, неодруженими, з власним транспортом, зарплатою, житлом, відсутністю сімейних та особистих проблем, без амбіцій, без бажання справедливості, без критичного мислення чи прагнення змін. Армія як люди – це значною мірою моя справжня сім’я, підтримка, опора. Армія як структура в нинішньому вигляді не заслуговує на таких чудових людей, які прийшли до неї. Одна з важливих речей, яких навчило мене військо – цінувати себе, навіть коли всі навколо переконують, що ти нічого не варта. Армія зробила мене сильнішою, кращою, та задорогою, несправедливою ціною, в жорстокий спосіб.

Нездатність планувати в час війни – це нормальна реакція мозку

Що допомагає вам планувати майбутнє в умовах війни та який у вас горизонт планування?

Відповім чесно – ніяк. Я збираюся в подорожі, поїздки, готуюся до іспитів хаотично і в останній момент. Натомість такі довгі процеси, як планування чи відкладання грошей завжди викликали в мене дистильовану паніку. Сестра каже, що саме через ненависть до життя за планом я й прижилася в армії.

Впевнено можу сказати лише дві речі. Перше: як здатність, так і нездатність планувати в час війни – це нормальна реакція мозку, й ви не «ліниві», якщо у вас не виходить планувати. Друге: на час війни я би офіційно заборонила ейчарам задавати питання на кшталт «де ви бачите себе через 5 років?» і проведення абсолютно всіх «мотиваційних тренінгів». На питання про 5 років відповідаю: «Бажано, не в посадці, одним шматочком і з пульсом», а інтерв’юери чомусь хрестяться…

Ви вірите у збереження жінок у ЗСУ після параду перемоги?

Як не дивно, після всіх принижень, які пройшла особисто та про які знаю з історій абсолютно всіх подруг-військових, — вірю. Тому що якщо ми пройшли усе це, то після війни ми та інші дівчата, які прийдуть до лав, дотиснемо решту. Я ненавиджу слова «позитивне мислення» й давно не «вірю в краще». Просто бачу титанічну силу наших жінок, — у ній неможливо засумніватись.

Лідерка в наш час зустріне багато насмішок, підніжок, спроб принизити – годиться вміти захищатися та не боятися осуду

З яких складових  для вас складається жіноче лідерство?

Безстрашність. Я страшенно боюсь осуду, боюсь комусь не подобатись. З цими страхами швидко полегшало в армії. Перший місяць казарми – і мозок просто, аби вижити, починає усвідомлювати, що не подобатись усім – це нормально. Мрію повністю позбутись цього страху й перестати сіпатись, коли хтось видаляється з друзів у соцмережах. Лідерка в наш час зустріне багато насмішок, підніжок, спроб принизити – годиться вміти захищатися та не боятися осуду.

Дисциплінованість. Із доброю заздрістю дивлюсь на тих, кому вона дається. Як казала моя улюблена викладачка міфології пані Наталія Кривда, неймовірна лідерка: «Талант програє залізному заду».

Розважливість. Є багато провідних ідей, вартих упровадження, проте усвідомлення обмеженості спроможностей, готовність працювати з тим, що є, а не мало би бути (і з тими, хто є), незважаючи на всі недоліки та незгоди – ось що, на мою думку, важливіше. Інакше впровадження цінних ідей навряд дочекається ідеальних умов.

Упертість. Така оспівана з давніх-давен у всіх формах культури характерна риса українок. І це – чудово. Добитися чогось усупереч, а не завдяки. Саме так жінки наразі добиваються визнання та успіху в армії.

Як втримати жіноче лідерство після параду перемоги?

Насамперед – підтримувати організації, які навчають лідерства, гуртують лідерок, вивчають їхні потреби та популяризують здобутки. Втім, має відбутися ще багато комплексних змін: жінки досі заробляють менше, мають менше влади, рідше здобувають підвищення, втрачають кар’єрні можливості через догляд за дитиною та вагітність, частіше засуджуються за прояви сексуальності, бажання чи небажання мати дітей, зовнішність, вік тощо.

Окремо важливо – підтримати вразливіших жінок та дівчат: жінок, які пережили насильство, багатодітних жінок, жінок з інвалідністю, жінок, які не мають доступу до базової освіти. Створення шелтерів, фінансова та освітня підтримка, припинення цькувань, просвітництво щодо рівних домашніх обов’язків і догляду за дітьми, покарання за насильство, скасування примусових оглядів у гінеколога для роботи чи служби – майже кожна сфера нашого суспільства потребує ґрунтовних змін для підтримки жіночого лідерства.

Наразі такі заходи забезпечуються фондами та організаціями, здебільшого – міжнародними, а також Офісом урядової уповноваженої з ґендерних питань, радницями з ґендерних питань у ЗСУ. Пишаюся знайомством із урядовою уповноваженою Катериною Левченко та радницею Командування сухопутних військ Оксаною Григор’євою. Жіночий ветеранський рух також проводить просвітницькі заходи, аби висвітлити лідерство військовослужбовиць і ветеранок. Для мене важливе відчуття, що є спільнота ветеранок, де всі – різні, часто незгодні одна з одною, та всі мають цей унікальний досвід. Важливо бути почутою.

Не вважаю, що байдужість – якась норма

 Ви створили власний рецепт лікування вигоряння?

Ні. Навіть не наблизилась до цього. Я страшенна емпатка, все пропускаю крізь себе, переймаюся за інших. Скільки б не казали «не сприймай усе так близько» (привіт, знецінення), я не хочу ставати інакшою. Не вважаю, що байдужість – якась норма. Можливо, вигораєш менше, працюючи з психологом. Та не всі готові відкритися незнайомій людині, довіритися. Мій «рецепт» наразі – просто не чіпайте мене, хоч це й все одно що заліпити пластиром відкриту рану.

Помічаю, що суспільство штампує ветеранів і ветеранок як «неврівноважених»: відмовляє в працевлаштуванні, елементарному розумінні при зверненні до держустанов. Суспільство, на мою думку, не буде готове зрозуміти досвід ветеранів та прийняти його, натомість нас будуть усіх «лікувати». Після перемоги про бога забувають, а солдата кидають до в’язниці, словами Кіплінга, — я готуюся саме до цього.

Чи буде ветеранський жіночий рух створювати інформаційні кампанії щодо гідного вшанування пам’яті загиблих військовослужбовиць, бо вже є скарги від родин про різне ставлення до героїзму жінок та чоловіків?

Рух запускав такі кампанії ще до початку повномасштабної війни. Ветеранки в інтерв’ю та медіапроєктах наголошували, що полеглим військовослужбовицям не присвоювали почесні звання, незважаючи на наявність підстав. Дівчата з Veteranka почали висаджувати алеї на честь загиблих геройок, розповідати про них.

Ставлення дійсно різне. Наприклад, у коментарях до новин про загибель жінок на війні нерідко можна зустріти плювки на кшталт «не сиділося», «не місце на війні», «їй би народжувати козаків». В уже колишній для мене бригаді, де дівчата переживали домагання, приниження, цькування, на восьме березня годину нам розповідали про берегинь, квіточок, і «призначення жінки – щоби чоловік почувався повноцінним». Але згадали хвилиною мовчання полеглих посестер. Навіть не розуміючи, що тих, хто ще живі, вони лиш те й роблять, що принижують. На жаль, в більшості підрозділів повага до військовослужбовиць прокидається лише в одному випадку: якщо вони загинуть.

Тетяна Марінова 

 Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.