Оксана ХромоваПісля гучного успіху першої частини дилогії Лорен Робертс читачі по всьому світу чекали продовження з нетерпінням. «Безрозсудна» стала книгою, до якої повертаються, аби знову пережити хімію, небезпеку та напругу між героями, котрі намагаються зберегти самих себе у світі, де почуття можуть бути смертельними.
Друга частина, що очікується друком у видавництві READBERRY у січні 2026 року, підіймає ставки ще вище. Тут герої опиняються в ситуаціях, де правильне та бажане перестає бути взаємовиключними поняттями. Кожен їхній вибір впливає не лише на особисту долю, а й на долю цілого світу, який більше не залишає місця для наївності. Саме тому продовження стало однією з найочікуваніших книжкових прем’єр року.
Сьогодні ми вперше ділимося ексклюзивним уривком із другої частини: сценою, у якій Мисливець і Тінь знову перетинаються в атмосфері, що напружена до межі. Це момент, де кожна емоція — зброя, кожен рух — виклик, а фраза «То що, Тіне… Як щодо ще одного раунду?» перетворюється на точку неповернення.
РОЗДІЛ 13
Кай
Я знайшов її.
Із усіх можливих місць — на рингу підпільного бійцівського клубу.
Хоча… чого я дивуюсь?
— Добий його! Добий його! Добий його!
Підвал сирий та сповнений відлуння криків натовпу. Пропхавшись крізь спітнілі тіла, я зупиняюсь і оглядаю людські голови, укриті волоссям тьмяних відтінків, — досі не можу звикнути до того, що яскравоволосих людей тут не буває. А тоді переводжу погляд на чоловіка, який нарізає кола в клітці, — приголомшливо великого порівняно з опонентом.
Його опонентом.
Який рухається, наче танцівник, — не завжди плавно, але завжди розважливо. Мовби передбачаючи кожен крок, плануючи кожен рух.
Який б’ється зі знайомим запалом, із завзятістю, яка відточувалась роками.
Обличчя якого сховане, волосся якого сховане, ідентичність якого прихована.
Та я знаю обличчя за цією тканиною. Знаю веснянки, розсипані носом, знаю сріблясте волосся, що виблискує на сонці. Знаю струнке тіло під шарами одягу, що прикриває талію, на яку так ідеально лягає моя рука, і ребра, на яких шрам від спису, отриманий у Шепітливому лісі.
Це вона.
— От і все! Тінь переміг!
Тінь. Дуже влучно.
Хоча не бачу її обличчя, я майже фізично відчуваю гордість, яку вона випромінює, стоячи на рингу й переможно підвівши кулак. Я і поєдинку майже не бачив — настільки мене поглинуло усвідомлення, що це вона. Зате я помічаю кров, що просочується крізь хустку, якою щільно обмотана її голова і за якою злодій ка ховає обличчя.
Усе закінчується надто швидко. Натовп аплодує. Тінь іде.
Ні. Вона мені потрібна.
Я мало не починаю гірко сміятися. Лише два тижні тому ці слова мали б геть інше значення… Але я не дозволяю собі про це розмірковувати.
Вона підходить до чоловіка, який оголошує поєдинки, забирає платню та, здається, слухає його похвалу.
Думай.
Мені слід піти за нею. Слід піти за нею та заскочити її зненацька. Слід діяти обачно. Усі інстинкти, відточені під час підготовки, аж криком кричать, що я повинен діяти обережно й розважливо.
Але яке ж тоді із цього задоволення?
Я розберуся з нею так само вишукано, як вона розібралася з моїм батьком.
Я хочу бачити, як вона викручується, невміло намагаючись зберегти обличчя. А беручи до уваги, що нас чує вся публіка, під загрозою її анонімність, і вона буде змушена зосередитися на мені та ролі, яку грає.
І я розтуляю рота:
— То що, Тіне… Як щодо ще одного раунду?
Ефект такий, наче я це прокричав.
Її голова настільки різко розвертається в мій бік, що я мимоволі ловлю себе на думці про те, як вона розслаблялась від самого тільки звуку мого голосу. Вона переводить погляд з обличчя на обличчя. Шукає. Збентежена. Перелякана.
А тоді її схожі на океан очі зустрічаються з моїми.
Погляд її пронизує мене до кісток, хоч і не так, як колись. Цей невидимий зв’язок між нами тепер наелектризований нашим минулим, нашим сьогоденням, нашим майбутнім — усім тим, ким ми були й ким ми стали. Це — гармонія ворогів, адже обоє нарешті до кінця усвідомлюємо, що ми ніхто одне для одного. Ми — лише оболонка того, що було, того, що могло бути.
Колись я прагнув потонути в її блакитних очах. Проте зараз, коли вона дивиться на мене так зневажливо, я усвідомлюю, що бажав не просто потонути, а потонути з нею разом.
— А… — каже конферансьє, але його голос не змушує мене відірвати від неї погляд, — ти в нас хто такий?
Її очі примружуються за складками тканини, які приховують надто добре знайоме мені обличчя. Отже, виклик. Здається, я майже чую її глузливий голос.
Ну давай. Скажи їм, хто ти такий, принце.
— Полум’я, — і не відводжу від неї очей.
Вона відпускає мій погляд і закочує очі. Я посміхаюсь глузливо, хоч вона цього й не бачить за банданою, що прикриває нижню частину мого обличчя.
Якщо вона Тінь, то я — Полум’я.
Ця дівчина — те, від чого мені ніяк не вдається втекти, те, що повсюди мене переслідує. Де я, там і вона. Чи то насправді, чи то тільки в уламках моєї свідомості.
І там, де є полум’я, завжди є тінь. Вона — моя неминучість.
Конферансьє задумано чухає потилицю:
— Послухай, Полум’я, ми сьогодні боїв більше не планували…
— А, ну я розумію, — злегка підводжу руки, вдаючи, що перепрошую. — Звісно. Тінь ще одного бою не витримає. Ми ж не бажаємо, щоб сьогодні його переможна серія обірвалась, правда?
Я знову дивлюся в її пекучі очі, вона трошки примружується.
Ось і мій виклик.
Твій хід, Тіне.
Натовп, що слухає розмову, озивається безладним шепотом. Конферансьє зиркає на неї скоса — єдиний цей рух мовить більше, ніж тисячі слів. Я загнав її у глухий кут, загрожуючи знищити створений нею образ. Якщо вона відмовиться прийняти мій виклик — її репутації край.
Вона дивиться мені в очі, і цей погляд, здається, здатен перетворити мене на попіл. А потім вона киває — повільно та впевнено, — одним-єдиним жестом розпалюючи в залі збуджене гудіння.
— Мабуть, друзі, у нас сьогодні відбудеться ще один бій!
Через кров, що пульсує у вухах, я ледве чую його голос. Ноги самі несуть мене до рингу — назустріч моєму майбутньому. Майбутньому, що настане, коли я торкнусь її знову.
— Дамо Тіні трохи перепочити? Це буде чесно.
Різко обернувши голову до конферансьє, я зупиняюсь. Переводжу погляд на постать із ним поруч — її похмуре обличчя розгладжується від полегшення, очі сканують натовп.
Вона збирається зникнути. А я цього допустити не можу.
Чоловік усміхається — мабуть, подумки підраховує, скільки на нас заробить.
— Скоро почнемо!
Приміщення наповнює некваплива балаканина, люди роблять ставки.
А я не відводжу погляду від її обличчя, схованого за тканиною, хоч і пам’ятаю його досконало.
Якби я знав її не настільки добре, то, можливо, нічого б і не запідозрив. Не звернув би уваги на те, як вона з невимушеним виразом обходить стіл, тримаючи курс просто на юрбу сварливих роззяв.
Наче вона справді створена з тіні.
Розштовхуючи людей, я кидаюсь до неї, перш ніж вона встигає розчинитися в хаосі. Помітивши, як майнула її хустка, я прослизаю між спітнілими тілами, намагаючись не відставати. Я сиплю барвистими прокльонами, і вслід мені обертаються голови. Попри те що натовп поглинув її цілком, я знаю, що вона пробивається до виходу з підвалу, — і йду за нею.
Чути скрегіт сталі — сигнал, який сповіщає про те, що вона от-от вислизне в ніч.
Поки торую собі шлях до злегка прочинених — саме так, щоб її знайома постать ковзнула у шпарину, — дверей, мені в спину несуться перешіптування. Відчинивши двері повністю, я кидаюся сходами вгору — і в темряву.
У вухах аж дзвенить від раптової тиші, поки очі звикають до темряви. Почувши приглушене відлуння важких кроків, я різко повертаю голову праворуч і одразу кидаюся навздогін.
Ледве я встигаю побачити її обриси, як вона звертає в провулок. Я мчу за нею — ноги тупають, серце гупає.
Їй від мене не втекти. І що найбільше мене турбує — вона чудово це розуміє.
Я поступово наздоганяю її, повторюючи кожен поворот, яким вона намагається збити мене з пантелику. Лічені секунди відділяють нас від спільної долі. Лічені секунди до того, як вона знову переслідуватиме мене поза моїми жахіттями.
Вона знову звертає за ріг, я — за нею.
…Темрява.
Я різко зупиняюся, крутячи навсібіч головою в пошуках її темної постаті. Нічого.
— Якого біса?.. — бурмочу собі під ніс, повільно ступаючи бруківкою.
Окинувши поглядом стіни, я підіймаю голову та помічаю плаский дах наді мною. Віконце в самому центрі цегляної кладки — ідеальна сходинка.
Знайшов тебе.
Упираючись ногою у виступ, я підтягуюся всім тілом, поки знаходжу рівновагу. Постоявши так якусь мить, я відчуваю, як пітніють долоні, як пересихає в горлі. Секунди сповільнюються. Навіть час, здається, затамовує подих у передчутті нашої зустрічі.
І — видихає. Секунди біжать далі. Я, зачепившись пальцями за край даху, підтягуюся вище.
Швидким рухом закидаю ногу, іще мить — зводжуся на рівні. Спершу — нічого.
А потім — усе. Я натрапляю на неї.
— Тільки ворухнись — і я встромлю кинджал тобі в серце.
Ні, це не вона. Це — уособлення ненависті.
Місячне світло виблискує на лезі, яке вона стискає в пальцях. Вона готова завдати удару — рука рішуча, голос спокійний.
Цей голос.
Точнісінько такий, який був. Ми обоє не змінилися, і все-таки ось ми — зовсім чужі одне одному.
Я ковтаю клубок у горлі та розтуляю рота…
— Твоїх губ це також стосується, — різко каже вона.
Я кліпаю, ледве стримуючи іронічну посмішку.
— Я тільки тому досі не метнула в тебе ніж, — веде вона далі, — що маю пропозицію.
Підбадьорюючи її, я злегка киваю, губи під банданою трошки розтягуються. Вона підходить на крок ближче, не опускаючи зброю.
— Ми повертаємося до підвалу. Б’ємося. Я перемагаю.
Я навіть не встигаю глузливо фиркнути, як вона в один рух скорочує відстань між нами до мінімуму.
Відчуваю, як у моє горло впивається холодне вістря кинджала — нагадування про її погрозу.
— Я перемагаю, — оманливо лагідно повторює вона, — і ти даєш мені спокій.
Я дивлюся на її обличчя, сховане в тіні.
— А якщо ти переможеш, — ковтає вона слину та зручніше бере кинджал, вістря якого досі впирається мені в шкіру, — я… я без перешкод повернуся в Ілію.
Тиша аж бринить. Місяць повисає над нашими головами, щоб теж почути мою відповідь. Я прокашлююся.
— Уже можна говорити чи ти мене приріжеш зараз? — нахиляю я голову ближче до неї, не звертаючи уваги на пекучий біль від леза, що тисне на шию. — Бо я знаю: це ти вмієш.
— Тобі можна говорити, — шумно видихає вона носом, — якщо пристанеш на мою пропозицію.
— А я й не гадав, що ти в тому становищі, щоб торгуватися, — холодно кажу я.
— Ти мав би бути вдячний, що я тебе взагалі питаю.
— І чого ж це? — бурмочу я, зриваючи бандану. — Слухай, чому б тобі просто не перерізати мені горло?
Її обличчя я майже не бачу, але в голосі чітко чути приглушену лють:
— Ти б із бажаннями обережнішим був…
— Ти не можеш цього зробити, правда? — наближаюсь до неї небезпечно близько.
— Ну, ти мав би знати, що недооцінювати мене не варто, — видихає вона.
— То зроби це, Ґрей.
Спалах сталі блискавкою летить до мого живота, відірвавшись від горла та залишивши на ньому тонкий поріз, з якого сочиться кров. Лезо, повернуте вістрям угору, описує дугу — вона прагне вдарити мене між ребрами та пронизати серце, що билося колись для неї.
От тільки вона це давно вже зробила. Вона вже скалічила ту частину мене, яка ще не встигла перетворитися на чудовисько. І ось який я тепер — людина-мозаїка, суцільні гострі краї та побиті уламки.
Я хапаю її зап’ястя, передбачивши цей рух. Вивертаю її руку, даючи собі можливість підійти до неї впритул, і вона різко вдихає.
— Ну ж бо, — кажу їй просто у вухо, — ти не стараєшся.
Сталь виспівує дзвінко, покидаючи піхви, шипить у тиші.
Я знову бачу перед собою лезо, кінчик якого спрямований мені під щелепу.
Вона цей кинджал не тримала в руках, відколи встромила його в шию короля. Я міг би й здогадатися, що вона його витягне з піхов на моєму стегні, — мабуть, тішиться, знову відчуваючи в долоні вкрите візерунками руків’я. І все, що було потрібно для цього, — відволікти мене і спритним рухом вправних пальців дістатися цілі.
Із кожним важким вдихом її груди здіймаються, торкаючись моїх.
— Ні на мить не сумнівайся, — шепоче вона, — що саме я тебе вб’ю.
Вона становить величезну загрозу із цим кинджалом у руках. Я бачив, що вона вміє ним виробляти, достатньо разів відчував його біля свого горла, щоб запам’ятати товщину леза, що впивається в шкіру. Та сама зброя, якою було вбито батька, притиснута до мого горла. І тримає її — вбивця. Тримає вона.
Я злегка всміхаюся:
— Сумніваюся, що ти зможеш завдати мені ще більшої шкоди.
Я відчуваю на собі жар її погляду, хоч у місячному світлі бачу лише силует. І тішуся.
Яке ж щастя, що я не можу роздивитися її зараз.
Бо поки ці очі, що горять блакитним вогнем, сховані в темряві, я можу вдавати, що вона мені ніхто. Просто темна постать, схожа на неї: пахне, як вона, говорить, як вона. Просто незнайомка, яку я зустрів у цьому дивному місці і яку ніколи не побачу знову.
Та щойно зійде сонце, проливаючи світло на мою похмуру дійсність, я цього більше не зможу вдавати. Не зможу більше потайки брати те, чого хочу, бо обов’язок, наче на повідку, тягнутиме мене до моєї долі.
Але тут і зараз вона — ніхто. Тут і зараз я — ніщо.
Тут і зараз ми — забуті.
Кинджал тремтить у її руці, з кожним дрібним коливанням поколюючи мою шкіру.
— Я тебе ненавиджу, — шепоче вона.
Нагадування про її холодність тільки підхльостує мою раптову безрозсудність. Мою раптову потребу закінчити те, що ми почали, — незалежно від того, наскільки це все було приречене від початку. Бо тут те, що було між нами, не має значення.
Продовжуючи стискати в долоні її зап’ястя, щоб і другий ніж не порізав мене, я підводжу вільну руку до її обличчя. Рухаюсь повільно, навіть ніжно — аби тільки її не сполохати. Я затамовую подих, у скронях пульсує кров.
Вона, здається, завмирає на мить, наче танучи, коли мої пальці стягують з її обличчя пов’язку. З кожним тремтливим вдихом її груди торкаються моїх. Я роздивляюся її обличчя — повністю тепер відкрите, — не помічаючи в ньому нічого від обличчя дівчини, яка запала мені в серце. Дівчини, яка вбила мого батька. Дівчини, яку мені наказано повернути додому.
Я не бачу цього, бо не бачу взагалі нічого. Вона — ніхто.
Я — ніщо.
Усе, що було між нами, — забуте.
Я ласкаво заправляю пасмо волосся їй за вухо. Тьмяне пасмо, а не сріблясте. Пасмо, що належить незнайомці, яку я ніколи більше не побачу.
— Ти обіцяла стати моєю згубою, — бурмочу, опускаючи голову так низько, що чую, як вона різко втягує повітря. — Ну то доведи це.
Вона розвертається обличчям до мене, наші носи торкаються. Кинджал вона тримає, як і тримала, а з-під леза, що впирається в мою шию, продовжує сочитися кров.
— Доведи, — повторюю я тихо. — Ненавидь мене так, щоб я захотів тебе, — беру за підборіддя, відчуваючи, як її очі обпікають моє обличчя. — Знищ мене.
Наші вуста зустрічаються.
Я відчуваю на її губах ненависть, я відчуваю гнів у кожному поруху її язика. Вона вимовляє свою обіцянку, залишаючи її на моїх губах. Промовляє клятву погубити мене. Клятву знищити мене. І вона вже почала.
Вона цілує мене агресивно, кусаючи мою губу так, щоб із неї потекла кров — зовсім як із шиї, до якої вона притискає кинджал. Я, своєю чергою, сильніше стискаю її зап’ястя, у якому вона досі тримає менший ніж, — долоня її розкривається, і лезо випадає, брязкаючи на нерівному даху. Тепер, коли її рука вільна, я перекидаю її собі через плече та обвиваю довкола своєї шиї.
Її пальці занурюються в моє волосся, мої — впинаються у її стегна. Я ігнорую знайоме відчуття її дотику, ігнорую почуття, що розривають мене. Бо вона — незнайомка. Ми одне одному — ніхто. А отже, усе дозволено.
Поцілунок наш глибокий і аж ніяк не ніжний. Він сповнений зради. Він сповнений гіркоти. І водночас це найсолодше, що я відчував у житті.
Я геть знищений.
Раптом вона відривається від мене, опускаючи кинджал, що був притиснутий до мого горла. Сильно штовхнувши мене в груди, вона задкує, важко дихаючи. Я кліпаю в темряві, намагаючись ігнорувати тягар дійсності, що знов обрушився на нас.
— Не… — вона захекана. — Більше ніколи.
Я облизую губи, відчуваючи смак крові після її укусу. Вона похитується на тремтливих ногах, і я помічаю, як фокусує свій погляд на ділянці даху між нами. Кинджали, про які ми зовсім забули, лежать біля ніг, поблискуючи в блідому місячному світлі.
Вона напружується, побачивши їх. А потім кидається вперед.
Я встигаю до кинджалу з візерунком на руків’ї, перш ніж вона його хапає, і їй доводиться задовольнитися простішим ножем, яким мене на цьому даху й зустріла. Її плечі здригаються, коли вона відступає ще на крок, вкладаючи лезо за халяву.
Губи мені поколює від її смаку, руки тремтять від дотику до неї. Я глибоко вдихаю, приголомшений власним учинком. Приголомшений тим, що я виправдовую його. Приголомшений тим, що вона хотіла цього не менше за мене.
Нас переповнювала ненависть, але це все-таки сталося.
Підвівши очі, я бачу, що вона, мабуть, опанувала себе — заправляє волосся та знову намотує на обличчя тканину.
— То ми домовились? — каже спокійно, наче нічого між нами не змінилось.
А нічого й не змінилось. Моїм завданням і досі залишається вбити її, а для неї я так і залишаюся чудовиськом, що її переслідує. Те, що сталося між нами — у минулому чи зараз, — просто помилка. Мить слабкості. Іскра, що промайнула вночі між двома незнайомцями.
Та коли вона розвертає обличчя до місячного світла, що ллється із зоряного неба, я бачу дівчину, яка мене знищила. Я бачу обличчя, яке тримав у своїх долонях, веснянки, які десятки разів рахував. Бачу руки, які простромили мечем живіт короля, а кинджалом — його горло.
Ні, я більше не можу вдавати.
Я натягую на обличчя бандану та йду до краю даху.
— Домовились.