Травми і втрати пращурів: уривок із книжки «Емоційний спадок. Як подолати травматичний досвід»

Ми отримуємо у спадок від своїх батьків не лише гени, а й травми поколінь. Разом із сімейними таємницями й дитячими спогадами вони міцно вплітаються у наше життя і непомітно формують характери, вчинки та поведінку. То як жити, коли травми поколінь переслідують, мов примари? Як відпустити минуле і розпочати власний шлях?

Психотерапевтка Ґаліт Атлас поєднала власний досвід, історії своїх пацієнтів і основи психоаналізу, щоб продемонструвати, як наші сьогоднішні страхи й проблеми пов’язані з емоційним спадком батьків, бабусь і дідусів. Написана доступно і з глибоким співчуттям, ця книжка проникає у найпотаємніші закутки людської психології і допомагає віднайти шлях до зцілення.

«Емоційний спадок», що вийшла друком у видавництві «Лабораторія», надихає відкинути усі упередження та хвилювання й зануритися у власну сімейну історію. Адже, тільки проживши наше минуле й залишивши старі травми позаду, ми зможемо впевнено і легко рухатися до майбутнього.

Уривок

Дідусь Рейчел пережив Голокост. Вона побіжно згадує про це на першому сеансі, коли я розпитую про її родинну історію, однак не вважає це принциповим для свого теперішнього життя. Хай там як, а в терапію її привело не це.

— Відтоді в моїй родині сталося стільки всього. Стільки хорошого. Більше нічого й додати, — Рейчел усміхається і перепрошує. — У кожній родині є якась травма. Це наша історія, і вона вже дуже давня. Скільки років минуло після Другої світової? — вона дивиться на мене й одразу відповідає.

— Гадаю, понад сімдесят. Багато. Мої дідусь із бабусею вже померли, — каже вона.

Дідусь Рейчел народився в Будапешті та пережив Аушвіц. Після Другої світової він виїхав в Америку, де познайомився з бабусею Рейчел, яка походила з єврейської родини, що втекла з Європи на початку війни. Вони покохали одне одного, і через рік народилася мама Рейчел, їхня єдина дитина. Дідусь ніколи не розповідав про війну, а мама казала, що в неї було звичайне дитинство в американському передмісті.

На перший погляд здається, що їхня родинна травма завершилася, коли дідусь виїхав із Європи й залишив минуле позаду. Рейчел розпочала терапію, щоб обговорити інші проблеми, зокрема неоднозначне ставлення до народження дітей — теми, яка породила напругу між нею та її чоловіком Марком.

Мені завжди цікаво зрозуміти життєвий вибір своїх пацієнтів: чому вони вирішують займатися чи не займатися сексом, будувати стосунки, родину, кар’єру. Їхні розповіді проливають світло на прогалини між тим, що вони хочуть мати й можуть витримати. Чому так багато людей прагне кохання, але не може його знайти? Хоче побудувати кар’єру, але безуспішно? Хоче рухатися вперед, але ходить по колу?

Нерідко люди не можуть витримати або подужати те, чого, як їм здається, бажають. Зазвичай прагнення мати або не мати ґрунтується на окремому рівні, який визначає напрямок нашого життя. У людей є невидима, неусвідомлена сторона, яка може йти врозріз із усвідомленими цілями, ба навіть шкодити їм і саботувати їх. Насправді ж усе те, чого ми про себе не усвідомлюємо, може контролювати наше життя й визначати його напрямок, подібно до розривної течії — найпотужнішої сили під поверхнею океану.

Найбільше нас спантеличують зміни. За бажанням заробляти гроші, будувати кар’єру або народжувати дітей може ховатися спротив змінам, приховане небажання дорослішати та труднощі з розставаннями і втратами. Ми можемо прагнути романтичних стосунків, але водночас опиратися їм і відмовлятися від них; нерідко причина в тому, що ми не хочемо бути вразливими або покинутими, утратити контроль або дозволити собою скористатися. Хтось несвідомо зберігає відданість сім’ї, у якій виріс (особливо якщо вважає її вищою за решту), що заважає ототожнити себе з кимось іншим. Інші відчувають емоційну відповідальність за батька або матір, що зумовлює страх сепарації та розставання. Такі люди підтримують устрій часів свого дитинства, хвилюються через зміну ролі та зберігають відданість сімейним міфам і спадку.

Зміна — це маленьке прощання з минулим: із дитинством, ролями в родині, відомим «я». Розвиватися і творити означає відокремитися і жити майбутнім, а не плекати минуле. Неосмислене минуле заважає рухатися вперед. Воно змушує нас бути вартовими своєї історії.

Пошук правди спонукає Рейчел поставити свої дилеми під сумнів. Вона хоче зрозуміти, ким є насправді та які приховані сили визначають напрямок її життя. Ми хочемо зрозуміти, що у її ставленні до народження дитини щире, а що — захисні механізми. Коли мова заходить про народження дітей, психотерапевти мають щосили намагатися не плутати соціальних норм із психологічними цілями. Наша мета — дати людям змогу вільно ухвалювати рішення. Свобода вирішувати — це терапевтичний здобуток.

— Чому я маю хотіти привести дитину в цей світ? — Рейчел відповідає на запитання, якого я не ставила, порушуючи глибоку дилему, яку ми вповні осягаємо лише згодом.

На цьому етапі складається враження, що суперечка про те, народжувати чи ні, стосується лише Рейчел та її чоловіка. Марк уважає, що їм треба народити дитину, а вона не певна, спантеличена, сповнена сумнівів. Але невдовзі про себе нагадує внутрішній конфлікт Рейчел; стає очевидним, що голоси за і проти належать їй, вона сперечається сама із собою. Мати чи не мати?

Рейчел розповідає про свої страхи.

— Цей світ — жахливе місце, щоб народжувати дітей, — каже вона. Її голос гучнішає: — Серйозно, що я можу пообіцяти дитині? Світ, охоплений війнами? Планету, яку буде знищено? Расизм, ненависть і насилля? Що мої діти пообіцяють своїм? Дуже егоїстично вважати, що всесвіту потрібні нові діти, коли так багато з них живуть у злиднях.

Вона ділиться зі мною планом виїхати з Нью­-Йорка в іншу країну. Рейчел думає, що, можливо, деінде вони з Марком будуть щасливішими.

— Куди б ви хотіли переїхати? — запитую я.

— В Ізраїль, — одразу відповідає вона. Мабуть, у мене здивований вираз обличчя, адже Рейчел додає: — Знаю, що ви там народилися. Я хочу туди переїхати не через вас. Мені з дитинства хотілося жити в Ізраїлі. Не знаю чому.

Рейчел каже, що батьківщина, яку я покинула, — це її омріяний обітований край.

— Якби в мене була дитина, я хотіла б жити там. Ви знали, що в Ізраїлі кожній малій дитині розповідають про Голокост? — питає вона.

На мить западає тиша. Я пригадую шкільне подвір’я, на якому ми всі стояли в очікуванні сирени. Пригадую, як у другому класі до нас приходила жінка, що пережила Голокост. Вона розповіла про своє дитинство, як у нашому віці вона годинами крокувала по снігу босоніж; ми згадували цю історію щоразу, коли хтось скаржився на холод.

«Ти б ніколи не пережила Голокосту», — піддражнювали ми одна одну.

Пам’ятаю, як у п’ятому класі на перерві діти укладали перелік місць, у яких люди ховалися від нацистів. Ми говорили про те, де можна сховатися, і мені на думку спали історії про матерів, які намагалися зацитькати немовлят, щоб ті не виказали сховку. Тієї ночі я не змогла заснути. Я уявляла, як мій маленький братик плаче, коли нацисти заходять у квартиру. Наступного дня я вирішила спробувати заховатися з ним. Узявши його смочок і кілька іграшок, я залізла разом із братом у шафу в нашій кімнаті. Мені здалося, що ми там довго просиділи. Я цитькала на нього щоразу, коли чула якийсь звук, щоб він нас не виказав. Коли почула, що йде мама, ми вийшли і я поклала його назад у колиску. Цю таємницю я розповіла братові багато років по тому, коли він був уже дорослий.

Нацисти завжди приходили до нас у нічних кошмарах, і в дитинстві ми боялися, що лиходії знайдуть нас і вб’ють.

— Так, в Ізраїлі кожна дитина знає про Голокост, — відповідаю я Рейчел. — Вам хотілося б знати про це в дитинстві?

— Так. Справді хотілося б. У дитинстві я чула про це, але не знала про життя людей та особисті історії їхнього порятунку. Я не бачила тих фотографій, які побачила багато років по тому, з дітьми у смугастих уніформах. Я лише знала, що з моїми рідними у Європі сталося якесь лихо.

Рідні Рейчел намагалися вберегти дітей від власної травми, тож вони ніколи про неї не говорили. Рейчел знала тільки те, що сталося щось жахливе, але не знала, що саме. У неї було неприємне відчуття, яке вона не могла ословити. Рейчел воліла знати родинну історію, яку можна було б розповісти, або бачити конкретну картину, яка допомогла б їй визначити, що сталося насправді, а що — лише в уяві.

На поверхню виринає важливе запитання. Що краще для наступного покоління людей, які пережили травму, себто їхніх спадкоємців, — знати чи не знати? Чи це відіграє бодай якусь роль, якщо травма пращурів усе одно проникає в нашу свідомість?

Ця дилема бентежить багатьох батьків, які переймаються впливом своїх страждань на дітей і намагаються мінімізувати шкоду. Батьки хочуть уберегти дітей від потреби тримати в собі їхній біль, а діти намагаються вберегти батьків від потреби розкривати й заново проживати свої травми. Мета такої неусвідомленої змови між батьками і дітьми — уникнути болю, до того ж ця змова сприяє витісненню переживань, які перетворюються на нерозказані таємниці.

Опис травматичних подій приголомшує і може призвести до «вторинної травми» — емоційного дистресу, зумовленого контактом із чужою травмою.

Гнітючі розповіді або óбрази завдають шкоди: вони відтворюють травматичну подію і травмують тих, хто не зазнав її на власному досвіді.

В Ізраїлі після Другої світової війни люди, які пережили Голокост, не розповідали про нього. Бути такою людиною було соромно, і лише через декілька років розповіді про Голокост стали нормою і невіддільною частиною культури. Проте контакт із жахіттями Голокосту змалечку не лише виховує, а нерідко і травмує ізраїльських дітей. Не вповні це усвідомлюючи, вони знову і знову проживають історію Голокосту.

Пам’ятати й відтворювати страждання — частина єврейської традиції, яка проходить червоною ниткою крізь численні ритуали, як­от Великодній Седер, під час якого ми знову проживаємо «спогади» про рабство й визволення через свої почуття і вчинки. Відтворення травми поєднує минуле і майбутнє, нашу історію і долю. Воно перетворює пасивних жертв на активних учасників подій, а жертв — на переможців.

З одного боку, за дилемою увічнення пам’яті про травму стоїть потреба вшановувати жертв, плекати ідентичність і спадок та намагатися запобігти злочинам. З іншого боку, у ній зливаються минуле, теперішнє і майбутнє. Оскільки наступне покоління закликають ототожнювати себе з попереднім, воно загрузає у травмах і втратах своїх пращурів.

Розмовляючи про травму, ми завжди витримуємо тонку межу між «занадто» і «не досить», між надмірно відвертим і прихованим, між травматичним і витісненим, себто таким, що залишається в неосмисленому, невисловленому вигляді. Зазвичай ми втрапляємо в пастку дихотомії двох крайнощів, адже регламентувати травму завжди складно.

Рейчел каже, що воліла б знати більше. Історію її родини замовчували, тож неосмислена родинна травма стала витісненою таємницею, з якою не пов’язані ніякі слова чи символічні думки. Такі таємниці живуть у нашій свідомості, ніби незнайомці, яких неможливо назвати, торкнутися або змінити, які переходять до наступного покоління, ніби привиди: їх можна відчути, але не побачити.