Тримати стрій: Як ветеранки Катерина Приймак та Юлія Сідорова керують Штабом швидкого реагування на потреби фронту

30.04.2022

Жіночий ветеранський рух як організація створювався ветеранками для захисту прав жінок ветеранок та діючих військовослужбовиць.У перші роки війни жінкам, що хотіли здійснити своє конституційне право на захист своєї землі, доводилося ламати стереотипи та боротися за право захищати країну зі зброєю поруч з чоловіками, упереджень та принизливих обмежень. Організація активно проводила кампанії, сфокусовані на досягненні гендерної рівності в армії. Втім, з початком повномасштабного вторгнення пріоритети дещо змістилися: зараз Штаб швидкого реагування жіночого ветеранського руху намагається забезпечити найнеобхіднішим захисників України на фронті.

В інтервью WoMo членкині Жіночого ветеранського руху Катерина Приймак та Юлія Сідорова розповіли, про рівність на війні та про те, як за кілька днів організувати ефективний гуманітарний хаб.  

Війна — мир — війна

Ми обидві пішли у 2014-му році на фронт парамедиками. Наш особистий досвід та досвід інших жінок в армії спонукав нас до створення Жіночого ветеранського руху. Нам хотілося, аби жінкам не потрібно було доводити, що у війську вони можуть бути такими само професіоналами, що й чоловіки. Ми хотіли робити жінок-військових більш видимими, щоб усі звикли до цього як до норми. А то буває, що показуєш посвідчення учасника бойових дій, а якась бабка називає тебе “воєнно-полєвой женой” або хтось думає, що ти це посвідчення купила.

За ці роки сталося багато змін на краще і щоразу ми робили свій внесок у ці зміни. Нарешті жінок у війську перестали записувати на цивільні посади, набирають ліцеїсток у військовий ліцей, скасовують парадну форму з черевиками на підборах, нарешті харасмент на службі перестали замовчувати чи вважати чимось припустимим. Наш Рух займався і проблемою невідповідності медичного забезпечення для жінок-військовослужбовиць, перепрофілюванням на інші спеціальності тих, хто вийшов у запас. Зроблено безліч невеликих кроків, які підвели суспільство до думки, що у нас не може бути інституцій, у яких нехтують правами людини, що армія — це не виховання гарматного м’яса, а становлення професіоналів, які незалежно від статі здатні добре виконувати бойові задачі.

Проте, з початком вторгнення 24 лютого ці важливі проблеми дещо відійшли на другий план. Зараз, як зазвичай на війні, вже не важливо, чоловік чи жінка воює. Головне, щоб у них було спорядження, їжа та медикаменти. 

Штаб за два дні

Для нас війна не закінчувалась з 2014-го року. У певний момент ми вийшли у запас, але війна на Сході України продовжувалась. Ми це знали. Але все одно, як багато хто в Україні, не вірили, що це дійсно станеться наприкінці лютого 2022-го року. “Які вибухи? Я знаю, які бувають вибухи. Це якісь петарди!” — казали ми своїм близьким вранці 24-го. Проте все виявилося правдою. Ми знали, що таке передова, що там потрібно, з ким контактувати, щоб знайти необхідне і кому його передавати. Ми знаємо, куди передати бронежилет або тепловізор, щоб їх використали на полі бою, а не десь в тилу на блокпості. 

Наш Штаб швидкого реагування ми створили за два дні: у нашого знайомого було велике приміщення, яке ми одразу орендували, до нас протягом чотирьох днів долучилися наші знайомі і знайомі знайомих, ми набрали необхідну для роботи кількість людей. Зараз нас більше 50-ти у Штабі. Ми займаємося поставками спорядження та гуманітарної допомоги. Одразу ми поставили на перше місце передову, бо там люди, які боронять нас від ворожої пошесті. Але коли звільнили Київщину і ми побачили, який жах там коїться, то поїхали туди з гуманітарною допомогою для цивільних. Ми як ветеранки завжди відчуваємо відповідальність за цивільних. Так само як і діючі військові. Наприклад, у Миколаєві є наша посестра військова, якій ми передаємо допомогу і для колег, і для цивільних, яку вона там розподіляє.

Наразі ми надали фронту більше 30 автівок, понад 90 тепловізорів, більше 120 бронежилетів. У нас у Штабі є спеціальна “дронарня”, яка покращує звичайні цивільні дрони, щоб їх краще було використовувати на війні. Таких дронів ми зробили та відправили більше 60. Ми також допомагаємо іншим організаціям та волонтерам розібратися з закупками та перевезенням, ділимось своїм досвідом.

Юлія планує відправитись з евакуаційною бригадою на Схід, щоб займатися пораненими. Ми готуємо необхідне для цього. У нас буде ще одна ланка, яку ми будемо підтримувати, беручи на себе логістику.

У нас є спонсори, партнери, пожертви звичайних громадян, але ці кошти не покривають запитів, які ми отримуємо. Тому нам завжди треба думати над новими варіантами фандрайзингу. Війна — це, поміж усім, ще й дуже дорого.

Жінки на війні

Складно сказати, як війна змінила нас як жінок. Вона змінила нас як людей. Війна вчить цінувати простоту життя, не зважати на якісь дрібниці. Для людини, яка пройшла війну багато з того, що інші вважають проблемою, може бути не настільки значущим.

Багато чого у збройних силах покращилось з призначенням Валерія Залужного. Відкрився простір для співпраці з громадськими організаціями, на конференціях стало можливим говорити, наприклад, про проблему домагань на службі — а раніше такого було не можна. Армія стала готова обговорювати критичні питання та змінюватись на краще.

Зараз багато жінок воюють і, якщо відверто, нам шкода, що на цей час, вони є досить “невидимими” на цій війні. Тому приємно, що Президент та Головнокомандувач повсякчас згадують не лише “наших хлопців”, а й дівчат. 

З нашими військовими жінками, які побували у полоні ми особисто не працювали. Проте до нас звернулася психолог, який проводить роботу з ними — їм були потрібні певні речі, які ми зібрали. Одна невелика, але красномовна деталь: вони не хотіли футболок кольору хакі. Ми подумали, що це тепер для них своєрідний тригер — асоціація з полоном, де їм голили голови та роздягали.

Нам, ветеранкам не вперше чути історії війни. Ми знаємо, що згвалтування використовуються у війнах, у тому числі російських, як зброя. Але, чесно кажучи, ми були не готові почути про згвалтування дітей. Це вже за межею Добра й Зла.

На тлі боротьби з ворогом, який вчиняє страшне і з цивільними жінками і з жінками-військовополоненими, внутрішні гендерні питання нашої армії, вважаємо, сходять на мінімум. Ми працюємо по Резолюції Ради Безпеки ООН “Жінки. Мир. Безпека”, яка стверджує, що збільшення числа жінок на керівних посадах будь-де, але насамперед у війську, знижує градус конфлікту або зовсім його нівелює.