Леся СайкоЛіна завжди жила за чужими правилами: її нудна рутина похвилинно розписана нареченим, який прагне перетворити кохану на зразкову домогосподарку і матір майбутніх дітей. Тож не дивно, коли доля підкидає Ліні шанс усе змінити, вона ризикує — і з головою пірнає у невідомість: яхтовий тур, нові знайомства, дрібка інтриг і привабливий капітан, зустріч з яким перевертає життя догори дриґом. І все складається ідеально, аж доки минуле не нагадує про себе незагоєними ранами, що змушують Ліну остаточно обрати: пристрасний короткочасний роман чи справжні стосунки? І головне: чи варте кохання того, щоб зректися заради нього найважливішого — самої себе?
Роман «Усі персонажі вигадані. Або ні», що незабаром вийде у видавництві Лабораторія, розповідає про боротьбу з тиском оточення, сміливість виборювати власне щастя і любов. В першу чергу — любов до себе.
Сподіваюся, буде секс. Усе до цього вело: ота хімія, натяки, дотики. Ще й одне ліжко в номері готелю — джекпот! У них мусить бути секс, інакше я не знаю, нащо читала ті двісті сторінок, через які вчора не встигла приготувати вечерю. Я навіть готова заплющити очі на люті штампи і не додавати цієї книжки до рубрики «Бідні мої очі». Але тільки за умови, що буде гарячий секс. Якщо наступний розділ мене не розчарує, візьму її у список книжок для затишних вечорів.
Від думки про «затишний вечір» я легенько пирхнула. Саме в момент, коли сьорбала каву. Темна крапля ковзнула по білій порцеляні — чи не єдина пляма на кухні. Я відставила чашку, й вона тихенько дзенькнула об блюдце. Ден опустив телефон, коротко зиркнув на мене й втупився у підлогу. Я простежила за його поглядом. Ледь помітна волосинка пшеничного кольору на білому квадратику плитки. Отакої! Я ж завжди розчісувалася у ванній та скручувала тісний вузлик на потилиці. Дена бісили мої кучері. Ну, у варениках і я б їм не зраділа, але його могла роздратувати навіть однесенька волосинка на сидінні авто.
— Схоже на скрипковий ключ, — хихикнула я. — А ти знав, що його ще називають «ключ соль», бо він позначає ноту…
Ден зітхнув і встав з-за столу. Я замовкла.
— До вівторка, — буркнув він уже з коридору.
— Вдалого відрядження, — гукнула, та двері вже грюкнули. — Я сумуватиму за тобою, Ліно, — їдко додала я.
Квартира наповнилася тишею, що залишив по собі наречений. Наречений — десь у цьому слові мені вчувалося «ти приречена». Здригнувшись від цієї думки, я встала, відчинила вікно й вдихнула вогку прохолоду березневого ранку. Прислухалася. За кілька хвилин під вікнами загуркотів двигун. Добре. Глибокий вдих і повільний видих.
Свобода.
Я кохала Дениса. Напевно. Досвід у мене невеликий. Ті троє, що були до нього, не рахуються — звичайнісінькі побачення, іноді квіти, ми не говорили про майбутнє, не планували весілля. З Деном усе інакше. Однак ті вісім годин без нього чи кілька днів його відряджень були як холодна сметана на сонячний опік — не лікує, але збіса приємно. Особливо після скандалів: регулярніших, ніж маршрутки на Виноградар.
Ми разом трохи більше ніж рік. Шість місяців як заручені. П’ять місяців і двадцять дев’ять днів як я мрію прокинутись на ліжку з балдахіном і виявити, що я — остання з королівської династії. Обрана, щоб впрягти дракона і врятувати світ магії… А не оце ось усе
Я покрутила великим пальцем каблучку на підмізинному. Жовте золото з великим рубелітом. Згадала, як поглянула на рожевий камінь і сказала «Так», та в думках пролунало: «Бляха, чому рожевий? Я ж не Барбі!».
Я ненавиділа цей колір. А ще мережива, стерильну чистоту та фільми про успішних чоловіків із диктаторським душком і їхніх слухняних дружин-лялечок. Але моя відмова розбила б Денові серце. У нього немає нікого, крім мене.
Його батьки загинули в аварії задовго до нашого знайомства. Друзі… Ну, він іноді проводив час із колегами, та мене з ними ніколи не знайомив. А в мене були батьки, брати, сестра, друзі. Були. Ден так боявся, що хтось зруйнує наше щастя своїм втручанням, що моє спілкування з близькими стало дуже лімітованим. Натомість я мала час, щоб дбати про власну сім’ю. Я ж навіть не працювала. Ну, офіційно я була безробітною. За кілька місяців після знайомства Ден вмовив мене піти з роботи, яка відвертала мою увагу від головного.
Та я не проти. Перекладати листи іноземних інвесторів у компанії з виробництва радіаторів опалення так само весело, як читати інструкцію до мікрохвильовки. Це тато влаштував мене туди через свого знайомого. Він мав надію, що я заведу корисні знайомства й мене переманять до якоїсь будівельної компанії для роботи за фахом.
Моя донька не просто архітекторка, а ще й перекладачка! — він не втрачав жодної нагоди цим похизуватися. Не дивно, що, вмовивши мене звільнитися, Ден впав у немилість тата. Однак після заяви, що він «сам здатен повністю забезпечити сім’ю», таки виборов статус «справжнього чоловіка» тепер уже від обох моїх батьків.
— Розслабся, кохана, я про все подбаю! — сказав мені Ден, і я повірила. Хіба ж це не чудово? Особливо коли хапаєшся за будь-яку халтурку, аби оплатити оренду квартири. А тут — принц на білому коні. Не життя — казка.
І ось ти надіваєш фартух, береш ганчірку в одну руку, а праску в іншу і починаєш розслаблятися. Ти ж з дитинства мріяла бути як героїня роману чи бодай серіалу, хіба ні? От і маєш! Щоправда, ти хотіла бути як Керрі Бредшоу із «Секс і місто», а стала «Відчайдушною домогосподаркою» економкласу. Завіса. Оплески.
Телефон коротко дзенькнув саме тоді, коли я сортувала випрані рушники за кольором і гадала, якими барвами вони горітимуть, якщо ненароком їх підпалити.
Про всяк випадок перевірила, чи вимкнула праску, і взяла телефон.
Рія: «лраафтвмфц».
У відповідь я надіслала «+».
Наше шифрування. Так вона питала, чи Ден поїхав, а я відповідала, що все добре і вона може прийти. Ідеальний злочин. Бо якби Ден побачив повідомлення і запитав, чого від мене хоче «ця ненормальна», то завжди можна було б сказати, що вона, певно, випадково сіла на телефон. Ден недолюблював Рії. Тож щонайменше раз на тиждень із кавою та свіжими плітками подруга сама забігала до мене. Я цього не приховувала, але якщо Ден не питав прямо, то й не розповідала.
У Рії життя буяло.
На відміну від мене, вона обрала собі універ і факультет архітектури за покликом серця, а не за наполяганням батьків. Тож, здобувши освіту, почала працювати за фахом. І вже понад рік — на себе. Іноді я їй заздрила. Частіше, ніж годиться найліпшій подрузі. Звісно, я раділа за неї, але кожен її успіх нагадував, що моє власне життя вже рік було на паузі. Якщо вже порівнювати себе з Рією, то моє життя — тотальний провал. Тепер я лиш слухаю історії про тих, із ким колись гуляла мало не до ранку: про Лесика та Солю з Владом. Здебільшого, щоправда, про Лесика. У них із Рією вже роками щось середнє між недостосунками та передружбою.
—Йоханий, як я задовбалася, — простогнала подруга, щойно її смагляве кругле личко показалося у дверній проймі.
Вона простягла мені великий паперовий стаканчик капучино, швидко нога об ногу зняла мокрі черевики й рушила до кімнати.
— Я теж, — беземоційно мовила я й, сьорбнувши напій, зачинила двері.
Щоправда, за останні три дні Рія встигла з’їздити до Харкова й повернутися. У мене ж найбільшим досягненням за цей час була пересадка вазона. До речі, він зів’яв.
Переступивши через розкидане взуття, я почовгала слідом. На підлозі біля батареї вже лежала куртка, і з неї, як і з черевиків у коридорі, прямісінько на свіжовимитий паркет стікала дощова вода.
— Вони мене доконають, — почала подруга, вмощуючись на старій рипучій канапі.
Вона взялася розплітати товсту темну косу, щоб просушити кінці, й мої ніздрі вловили приємний аромат жасмину. Волосся теж залишало мокрі сліди. На шкірі, одязі й дурнуватому леопардовому покривалі, яким я прикрила потерту червону оббивку старої канапи.
У мене виникло потужне бажання викинути те покривало разом із канапою — і це було ніяк не пов’язано з мокрими слідами. Я відігнала від голови нав’язливу думку й сіла навпроти на м’якому ослінчику.
— Хто доконає?
Насправді я знала відповідь.
— Ті двоє божевільних, що дали мені життя.
— Вони ще й квартиру тобі дали, але менше з тим.
— Ото краще б я винаймала кімнату в гуртожитку, — сказала Рія, розтріпуючи волосся, що від вологи миттєво стало закручуватися у локони. Достоту як моє.
— Що цього разу? — запитала я, хоч знову знала відповідь.
— Та сама пісня, — Рія махнула рукою, а потім стала зображати щось схоже на індійський танок: — «Ти вже доросла, тобі двадцять вісім, час подумати про сім’ю».
Я коротко реготнула. По-перше, цю ж пісню мені час від часу наспівувала моя мама. По-друге, навіть без цих танців Рія часто жестикулювала, чим нагадувала героїнь індійських фільмів, яких, за легендою, вона не дивиться і зовсімзовсім не любить, бо «наполовину індуска, яка фанатіє від Боллівуду, — це кліше».
— Тато перейшов на гінді, коли сварився?
— Класика, — кивнула подруга, відсьорбнувши кави.