У нашому випадку втрати шалені. Я навіть Ані говорив, що ми ще нормально не жили: актор театру та кіно Юрій Дяк про своє буття без дружини

Герой проєкту «Як йому без неї» актор театру та кіно, виконавець головної ролі серіалів телеканалу ICTV2 «Козаки. Абсолютно брехлива історія» та «Морська поліція. Чорноморськ» Юрій Дяк  був залучений до екранізації чималої кількості пригодницьких сюжетів, які створили сценаристи, багаті на фантазії. Але найкрутішим автором виявилось життя. Свою дружину Юрій Дяк посадив на потяг 10 жовтня 2022 року — у перший день масованого обстрілу Києва. Цей день актор запам’ятав на все життя, тому що один лише шлях на Центральний залізничний вокзал столиці вартував йому років життя та чимало нервів, починаючи з під’їзду. Тоді важко було уявити, що попереду була така важка й тривала розлука.

80-річна бабуся дружини їхала з Харкова до Дніпра на дерев’яних палетах

Коли ви зрозуміли, що дружину потрібно відправляти за кордон?

Я дуже хотів, щоб дружина вже 24 лютого виїхала за кордон. Але цього не дуже хотіла вона. Хоча навіть робота Аню не стримувала, бо у неї була можливість працювати дистанційно. Розмови про виїзд за кордон тривали від літа. І коли вже медіа почали повідомляти про високу ймовірність тривалого відключення електрики, вона зрозуміла: без світла не буде й інтернету. І щоб не втратити роботу, дружина все-таки вирішила їхати за кордон. Щойно вона повідомила про виїзд, її клієнти запропонували свою допомогу у релокації до Британії. Туди вона й поїхала разом з мамою та бабусею, які напередодні приїхали з Харкова.

Я їх садив на потяг 10 жовтня — у перший день масованого обстрілу Києва. Я цей день запам’ятав на все життя, тому що ми о 8-й ранку почули вибухи. Я кажу: «Аню, десь вибухнуло». Вона відмахнулась. Потім чую другий вибух і кажу: «Слухай, точно десь вибухнуло!».  Я одразу почав дивитися новини, і виявилось, що за нашим маршрутом вже прилітає. Всі швиденько прокинулись,  зібрались, бо не було зрозуміло, скільки часу витратимо на дорогу.

Шлях на залізничний вокзал вартував мені років життя та чимало нервів. Можна було застрягти у ліфті через вимкнення електрики. Невідомо, перезавантажиться кабіна та поїде чи доведеться чекати ліфтерів. У нашому ліфті немає телефонного зв’язку.

Я не знав, наскільки щільний трафік та чи є затори. За Дарницьким мостом побачив дим. Постало питання, якою дорогою дістатись правого берега. Центр міста перекрили. За два квартали до вокзалу ми стали у сильному заторі. Я сказав: «Мої дорогенькі, якщо такий колапс триватиме й далі, то ми спізнимося на потяг. Я паркуюся, дістаємо валізи. Я даю якомусь хлопчині 200 гривень, щоб допоміг дотягти їх мамі та бабусі, і ми швиденько дістаємося вокзалу».

Але, слава Богу, транспорт посунувся, ми поїхали та встигли на вокзал. Мої дівчата їхали потягом до Відня. Оскільки квитки купували у Відні, то не звернули увагу на різницю в часі, тож на вокзал приїхали на годину раніше, що було дуже добре. Ми стояли на пероні й читали повідомлення, що ще летять ракети.

Я вийшов за аптечкою до машини, дружина пішла зі мною, і назад на перон нас не пустили. Ми попрямували на Південний вокзал, щоб через другий поверх потрапити на першу колію, але пасажирів відправляли на платформи через підземку. Коли ми піднялися в приміщення, то вперше в житті побачив Київський залізничний вокзал порожнім. В якийсь момент глянув на годинник — найвища точка пульсу була 180 ударів на хвилину, і від того стало страшно. Я обклав дружину, маму та бабусю валізами біля мармурової колони, бо від вибуху, який стався неподалік, впали кілька панелей на перон. Ми дочекалися потяга, постояли ще трохи — і вони поїхали. Цієї миті мені стало трішечки легше, тому що тепер я відповідав лише за себе.

В акторів дуже добре розвинута інтуїція. Вам шосте чуття підказувало, що війни не оминути?

Погане передчуття було ще до нового року. Я про це кілька разів казав Ані. Після нового року тривога посилилася. Вторгнення, на мою думку, було питанням часу. 21 лютого 2022 року наші окуповані території орки визнали квазідержавами. 23 лютого прочитав у новинах повідомлення, що у російських військових, які стояли на кордоні з Україною, забрали мобільні телефони. Тобто вторгнення планували найближчим часом. Я тоді зібрав документи і заправив два баки бензином. Напередодні ще сказав Ані зателефонувати мамі та бабусі у Харків, щоб вони 24 лютого приїхали до нас. Вони придбали квитки на потяг о 12:00 цього дня. Але… почалася війна, і було вже не до потяга. Дружина знайшла волонтерів, які везли продукти до Харкова та евакуйовували звідти людей до Дніпра. 80-річна бабуся дружини їхала на дерев’яних палетах.

За кордоном вони вирощують у теплиці городину у тих людей, які їх прийняли

Ваша родина за кордоном опинилась у надійних руках?

Так,  величезна вдячність тим людям, які погодилися прийняти наших тимчасових переселенців, бо завдяки їм вони не поневіряються по світах. Моя дружина та її родина дуже хочуть повернутися додому, бо не хочуть бути весь час за кордоном. Вони не з тих: «О клас! Ми будемо тут жити прекрасно. Хай за нами доглядають». За кордоном вони вирощують у теплиці городину у тих людей, які їх прийняли,  і їдять огірки, картоплю та помідори, які самі вирощують. Вони живуть так, як українці звикли: ні на кого не сподіваються, але вдячні, коли їм допомагають.

У вас виникали емоційні гойдалки, коли без Анни на самоті накриває?

Так, без дружини погано, але не тому, що не здатен вирішити якихось побутових питань. Я не розумію, коли кажуть: «Ой, я тут холостякую, і мені не добре без дружини, бо я щось не можу». Все я можу! Мій принцип: я їм для того, щоб жити, а не живу для того, щоб їсти. І готую я собі, якщо встигаю. Коли не встигаю, десь можу перекусити. Я звик до газової горілки під час вимкнень світла, я звик до ходіння пішки сходами з ліхтариком. Обстріли, відсутність електрики — все це примушує пристосуватися до ситуації. Додайте до цього роботу в театрі — і все! Не вистачає часу на рефлексію типу: «Я нещасний, бо дружина десь далеко».

Звісно, атмосфера в оселі не така, як з дружиною, це зрозуміло. Я не даю собі права на щось жалітися ще й тому, що дуже багато людей під час обстрілів наших населених пунктів втрачають коханих. А у мене є дружина, хоч і на відстані, але у безпеці. Я сподіваюсь, що після перемоги кожен з нас обійматиме своїх найрідніших. Бо треба надолужувати час, проведений не разом.

У нашому випадку втрати шалені, бо ми зустрілися 2020 року під час карантину через пандемію. Я навіть своїй дружині говорив, що ми ще нормально не жили. Потім, у 2021 році, «Морська поліція. Чорноморськ» протягом літа та осені знімали на Одещині. Добре, що дружина перебувала зі мною, працюючи на відстані. Між зйомками одружились. Далі ми захворіли на ковід. Я переніс його складно. Під Новий рік злітали у відпустку за кордон – у відкладений медовий місяць. І настало 24 лютого… Я емоційна та емпатична людина. Аби на себе не нагрібати негативу, ми спілкуємось та бачимось із дружиною щодня у месенджерах. Без Ані будинок є місцем для того, щоб виспатись та отримати енергію, аби жити та робити свої справи далі. Аби уникнути коливань настрою, я заточив свій мозок на розв’язання поточних завдань.

Щодо «накриває»… Я свідомо не дозволяю самому себе загнати у той стан, коли вже накриває. Наприкінці грудня після прем’єри вистави «Свої» я свідомо пролікувався, щоб трішечки привести голову до ладу. Це не депресія, і не «накриває». Після великого емоційного навантаження завжди відбувається спад, на якому не варто зациклюватися. Трохи перевів подих – і працюю далі. Кого накриває серйозно –  хлопці, не запускайте ситуацію, а якомога швидше йдіть до психолога.

На «гарячих» лініях лідером серед чоловічих звернень є ревнощі, бо дружина на відстані. Як ви радите їм опанувати це почуття?

Кажу з власного досвіду: у нас ніхто нікому не давав привід думати про те, що хтось десь може зраджувати. І чоловікам, і жінкам у роз’єднаних родинах не потрібно давати привід для ревнощів. А для цього треба завжди бути на зв’язку. Якщо треба, бо ви маєте певний розклад, повідомте графік: у цей час у мене репетиція або інтерв’ю, а у когось – відеонарада по роботі. Найважливіше  — це говорити. Якщо щось турбує, запитуйте, але без підтекстів: «Я сумую за тобою, зателефонував, а ти не відповіла. А де ти була? Що ти бачила цікавенького?» — і тобі людина все розкаже. І завжди кажіть про свої почуття: мені так тебе не вистачає, скучив за твоїм голосом… Якщо чоловік чи жінка у парі починають десь петляти між думок, поставте уточнюючі питання. Найголовніше спілкуватись одне з одним та бути відкритими. Тоді не виникатиме жодних питань і не буде сварок.  А якщо вона за кордоном чи він в Україні накопичують підозри та мовчать про них, то всі дорікання одного дня прорвуться та виллються таким одним, але великим  монологом або завершаться такою  грандіозною сваркою, яка може призвести до критичних моментів. А хіба таке комусь потрібно? Не будете себе завантажувати підозрами і зайвими думками,  легше буде  виконувати інші дії та виживати в тій ситуації, в якій ми зараз усі є.

Дружина помітила, що за час її відсутності на драцені стало більше листочків, а орхідеї квітнуть

Ви вже зустрічались з дружиною після її від’їзду?

Так,  напередодні Нового Року ми зустрілися у Києві — на тому ж самому залізничному вокзалі. Вона перебувала біля тижня зі мною. І весь цей час жодного дня не вимикали електрики. І я сказав: «Ти попала у час справжнього щастя — коли не вимикають світло». Мабуть, великі підприємства не працювали в цей час — і киянам вистачило електроенергії.  Ми зустріли Новий рік під роботу нашої ППО. Нещодавно дружина також приїздила.

Які зміни ваша дружина помітила?

Я був дуже відповідальний за все, що ми приручили. І про квіти не забував. Дружина помітила, що на драцені стало більше листочків, орхідеї квітнуть. Їй було приємно, що під час війни такий яскравий символ мирного життя, як квіти, продовжують рости.

Про що несподіване вона вас попросила?

Приготувати їй мою запіканку.  Не відмовив – зробив. Дружина сказала: «Клас!». Наступного дня вона її вже готувала та навіть додала свої інгредієнти. І я розумію, що це також про повернення під час війни певного епізоду нашого мирного буття.

Як ви проводите час з дружиною, коли вона приїжджає до Києва?

Ми були у планетарії та дивились документальну стрічку про космос.  І це було настільки захопливе видовище, що під час перегляду я згадав Іммануїла Канта: «Є дві речі в житті, які найбільше нас наповнюють, —  зоряне небо над нами і моральний закон всередині нас». І у театрі вона була – на моїй новій виставі «Свої».

Аня перебуватиме за кордоном, тому що осінь та зима знову будуть складними

Що ви з дружиною вирішили щодо повернення чи подальшого перебування родини за кордоном?

Ми говорили про те, що Ані треба буде виїжджати за кордон знову, тому що осінь та зима знову будуть складними, адже обстріли тривають та експерти попереджають ледь не з кожної праски, що тривалих вимкнень світла не уникнути. Про конкретний час ще мова не йшла. Будемо дивитися по ситуації.

Як ви утримуєте свій лайф-баланс протягом останніх 19 місяців?

Я можу порадити людям дослухатися до себе. Якщо вам хочеться сьогодні піти прогулятися, зробити якісь фізичні вправи, подивитися кіно, послухати музику – дійте! Але жодна людина в нашій країні не має жити осторонь війни. Не можна абстрагуватися. Думаю, кожен напрацював свою методу, яку ми вже понад півтора року тестуємо. Я знаю, що  військові навіть у паузах виконують вправи не просто для підтримки фізичної форми, а щоб перемкнути увагу. Якось був за містом і вийшов пізно ввечері на вулицю, поглянув на зоряне небо — воно неймовірне. І я так «залип», що не міг відірватись! Так хотілось на нього дивитися — і ні на що не відволікатися. В Києві небо не таке через міське світло.

А ще є книжки, цікава та складна у приготуванні страва, стрічки, серіали – головне, аби психіка відновлювалась. Якщо вже щось знайшли для спокою – не зупиняйтесь. Шукайте ще варіанти, аби подбати про ментальне здоров’я! Після війни буде дуже багато роботи, для якої необхідні будуть моральні сили. Пригадайте, як у дитинстві: батьки приводять дитину по черзі до спортивних секцій, музичної школи, художки, театрального гуртка. А потім дитина сама скаже, що їй сподобалось: малювати чи грати на музичному інструменті. Тому раджу не обмежувати себе штучно: спробуйте і малювати, і йогою поцікавитись, і фітнесом, і ліпити, і басейн відвідувати. Самі потім визначитесь, що допомагає вам відновитись швидше.

Не сваріть себе за відпочинок, який ви собі дозволили довшим, ніж планували. Чим більше у кожного буде ресурсу, тим швидше ви зробите ті справи, які запланували.  Якщо ви дасте собі не 20 хвилин відпочинку,  а годину, то заплановані справи,  на які ви закладали 40 хвилин, ви зробите набагато швидше. Не хочете перебувати у будинку на самоті? Ідіть в кіно та до театрів – на спектаклі різних жанрів, навіть на комедії. Коли ICTV2  запустив у повторі «Козаки. Абсолютно брехлива історія», мені розповідали, як наші вояки з окопів вилазили завантажити серії.

Викликати сміх на виставах стало складніше?

Я не можу так сказати. Напевно, можливо навіть і легше в якихось моментах, тому що людям це потрібно. Глядачі настільки завантажені серйозними думками і всім тим, що навколо відбувається, що вони свідомо приходять для того, щоб розслабитися та посміятися.

Як глядачі сприйняли вже згаданий вами спектакль «Свої» про заручників, кинутих до занедбаного кінотеатру, в словацькому окупованому під час Другої світової війни?

Дуже добре, хоча ми всі розуміємо, наскільки події перегукуються із нашим сьогоденням. Зали постійно повні. І це вражає, тому що є доказом того, що людям необхідні вистави і про «подумати», а не лише посміятись.

 Дуже важко працювати після зупинки вистави через тривогу?

В акторському нашому мистецтві є певні запропоновані обставини. Ось так і у нашому житті: запропонованими обставинами є тривога, через яку ми всі йдемо в укриття, а потім повертаємося і продовжуємо виставу. Для нас це є незвичним, але ми мусили підлаштовуватися і мусимо закликати до цього глядачів. Хоча хтось не повертається до залу після тривоги, хтось повертає квитки до каси, але зазвичай більшість людей додивляються виставу до кінця.

Чи продовжуєте ви активно працювати у фонді?

Зараз я менше займаюсь в фонді, тому що багато роботи є в Театрі імені Лесі Українки. Вже у квітні 2022 року ми почали працювати, бо були єдині, хто поруч має бомбосховище — станцію метро «Театральна». Крім того, наш театр перетворився на майданчик для інших театрів — і столичних, і з Херсону та Маріуполя. Під час тривоги вистава зупиняється і глядачі йдуть до укриття. Потім повертаються – і додивляються виставу. У 2022 році у мене тривали репетиції вистави «Свої», а прем’єра відбулася у грудні минулого року.

Якщо ми не будемо заповнювати власним контентом ресурси, то українці підуть знову в безкоштовний YouTube, який росіяни затопили своєю продукцією

Ви бачите зміни, викликані повномасштабним вторгненням, у сценаріях фільмів та серіалів, які зараз отримуєте?

Великої кількості сценаріїв, створених після 24 лютого, я не читав. Але ті, що вдалося побачити, то майже в кожному є тема війни, і, звісно ж, українські наративи, які мають бути, вже там є. І це чудово.

На піку неймовірного інтересу до нашої країни з боку всього світу, цілком логічно зняти історичну епопею, яка буде цілком правдивою історією та потенційно матиме комерційний успіх. Чи знаєте ви про такі проєкти?

Ні, про таке не чув. Я не знаю, що чекає на наше кіно взагалі. Мені здається, вже час почати думати про комплексний державний протекторат, бо без нього ми втратимо індустрію — поїдуть кадри з усіх кінопрофесій. А ми маємо знімати та пропонувати світу хороші фільми. Якщо ми не будемо заповнювати власним контентом кінотеатри та ресурси, то українці будуть дивитися те, що знайдуть безкоштовно. Як наслідок, більшість прийде знову в YouTube, який росіяни затопили своєю продукцією. Адже не всі можуть дозволити собі передплатити «Нетфлікс» чи інші світові платформи.

Що стосується нашого історичного блокбастера, який би нічим не поступався якістю тому ж «Хороброму серцю» або іншим зразкам цього жанру, то історія України багата на матеріал, який вразив би людство. Але тут важливим є питання бюджету. «Хоробре серце» у 1995 році мав кошторис у понад 50 мільйонів доларів. У нас немає жодної стрічки, бюджет якої складав би навіть десятої частини від цієї суми. Коли йдеться про фінансування, то я думаю, що ліпше зняти два хороші фільми, ніж п’ять середніх.

 

Можна говорити, що зараз не до кіно. І я розумію, що зараз найголовніша мета для всіх — наша перемога. Я вкотре не буду втомлюватися дякувати нашим захисникам, захисницям та ветеранам, які вже не можуть воювати, за те, що ми принаймні можемо зараз говорити з вами. Так, ми не знаємо, коли війна закінчиться, з якими руйнаціями і що буде далі.  Зараз про це ми можемо лише здогадуватися. Але обриси перспективи завжди мають бути. Все відкладати на «після  війни» не можна, бо це загальмує післявоєнне відновлення. А так, коли ми переможемо, то плани вже повинні бути складені та підраховані. Зараз кожен має докладати зусиль задля нашої Перемоги!

Тетяна Марінова

Актор Юрій Дяк підтримує благодійний фонд Павла Вишнякова, який відкриває збір на тактичну медицину — надважливий ресурс для наших захисників. На зібрані кошти буде закуплено: оклюзійні пов’язки, турнікети, бандажі,  гемостатики,  шини тощо.

🎯 Ціль: 1 000 000 грн.

🔗Посилання на банку

https://send.monobank.ua/jar/3Nn8RmkH6

💳Номер картки банки: 5375 4112 0897 6469

Завдяки вашим донатам ми зможемо врятувати не одне життя!