«У перші місяці ніхто не спав»: Ольга Кудіненко про роботу фонду «Таблеточки» під час війни та евакуацію онкохворих дітей

Ольга Кудіненко — засновниця українського благодійного фонду онкохворим дітям «Таблеточки», фандрейзер та член опікунської ради дитячої лікарні Охматдит. Ще до війни вона разом з мамою та донькою виїхала за кордон, плануючи повернутися в Україну, але ці плани скасувала війна. 

У проєкті «Незламні» вона розповіла, як фонд допоміг евакуювати онкохворих дітей з небезпечних територій, про заснування фонду у США та допомогу українцям з-за кордону.

«Початок року був сповнений сподівань на розвиток фонду»

Останні 11 років я займаюся благодійною діяльністю — фондом «Таблеточки». Моя задача у фонді — це робота із нашими стратегічними партнерами, стратегічне бачення та розвиток фундації. Останні два роки працювала з командою над одним великим проєктом. Якраз за місяць до війни ми зустрілися з консультативною радою цього проєкту, проговорили плани на рік. За тиждень до війни зустрілися із потенційним партнером, отримали першу обіцянку про пожертву — йдеться про десяток мільйонів доларів. Ми отримали цю обіцянку 15 лютого — це був особливий день, бо це Міжнародний день боротьби з дитячим раком. Саме у цей день було символічно отримати це підтвердження, що зроблять велику пожертву на користь дітей. Все виглядало чудово, ми починали планувати нашу щорічну благодійну вечерю, планувати нововведення у фундації. Цей рік був роком сподівань на розвиток і покращання лікування дитячого раку в Україні. 

Я взагалі не вірила, що щось буде. Навіть коли ми зустрічалися з консультативною радою проєкту, куди входять впливові та заможні люди, всі були налаштовані досить позитивно — усі казали, що це перебільшення. Ніхто не уявляв тих масштабів, в яких зараз все відбувається. Усі збиралися залишитися в Україні — в принципі всі так і залишилися, але змінилися їхні робочі обов’язки. 

У середині грудня я придбала квартиру у Києві та почала робити там ремонт. 

Ще 15 лютого почали казати, що в Україні можуть закрити небо, а у нас була запланована відпустка у Таїланд. Я ще тоді подумала, що може варто поїхати раніше, але не поїхала, бо були заплановані зустрічі. Єдине, що я перевірила — чи повернуть нам гроші за готель, якщо авіарейси скасують. 

18 лютого у моєї доньки офіційно почалися шкільні канікули і я разом з нею та моєю мамою поїхали у «Бориспіль». Я ще записала смішну сторіс про те, що моя мама взяла не той паспорт. Ми збиралися поїхати на тиждень і повернутися. 

1 березня ми мали б повертатися до України, але не повернулися, бо 24 лютого почалася війна. Дізналася я про війну о 10-тій ранку через різницю часу із Києвом. Перша реакція була повернутися додому, проте я розуміла, що ніяк цим не допоможу. Я, на жаль, не вмію робити нічого корисного у тій ситуації. Я 5 років не сиділа за кермом, тож я навіть не могла б щось відвозити. 

У мене є брат, в якого троє дітей  віком 12, 6 та 3 роки. У брата будинок під Макаровим, куди він з дружиною та дітьми поїхали разом з моїм батьком. Там вони перебували 5 днів і виїхали до Німеччини. А батько залишився у будинку і через те, що були проблеми з електрикою, то з ним не було зв’язку. Батько раз на декілька днів виїжджав у якесь поле, аби з нами зв’язатися, і врешті ми його дуже вмовляли, щоб він поїхав звідти. Батько після двох тижнів війни виїхав з-під Макарова разом з моїм цуценям, яке на початку війни перебувало у кінологічному центрі, розташованому між Ірпенем та Бучею. Цуценя до батька вивіз мій помічник, за що я йому дуже вдячна.

Допомога лікарням та евакуація онкохворих дітей: перші місяці війни

У перший же час війни я написала у робочому чаті директорам команди фонду «Таблеточки» і спитала, чи дійсно почалася війна, бо попри дописи у Фейсбуку та новини, мені не вірилося, що таке можливо. Ми відразу виплатили зарплати усім співробітникам наперед, бо це був кінець місяця, і ніхто не знав, як працюватиме банківська система. 

Почали робити щоденний переклик, хто та де перебуває, чи у безпеці. Почали телефонувати у шпиталі, де перебувають наші підопічні діти і питати, що потрібно привезти. Ніякі магазини не працювали, тож ми написали команді «Епіцентру» та попросили дати нам адаптери, подовжувачі, аби лікарі могли використовувати їх у підвалах. Вони дали телефон завідувача складу, та сказали їхати до нього й брати усе необхідне. Але попередили, що там обстріли. Ми знайшли волонтера, який поїхав у центр та взяв адаптери, і привіз це у лікарні. Потім ми забезпечували лікарні їжею. Тобто забезпечували усім, що може знадобитися, бо неможливо було передбачити розвиток подій. Взагалі всі наші партнери відреагували надзвичайно — надавали допомогу безкоштовно і дуже швидко.

Друге, що ми зробили у перший же день війни — зідзвонилися з партнерами з США  

St. Jude Children’s Research Hospital. Це найкраща клініка у світі по лікуванню онкологічних захворювань у дітей. Ми з ними партнери з 2018 року. Цінність цього партнерства ми змогли оцінити саме під час війни. 

Вони за 24 години розгорнули офіс допомоги онкохворим дітям в Україні. Ми побудували маршрут евакуації онкохворих дітей. Виглядав він так: в залежності від розташування лікарні ми привозили дітей до Києва в «Охматдит», а потім у Львів у Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр, звідки везли дітей у Польщу. У Польщі розгорнули triage клініку UNiCORN, де дітям проводили первинний медогляд, підкориговували їхній стан, а потім відправляли дітей в інші країни у лікарні, де діти будуть лікуватися. Загалом онкохворі діти зараз лікуються у 16 країнах. За допомогою цієї ініціативи SAFER Ukraine вдалося евакуювати понад 1000 дітей. Окремо я допомагала евакуювати сиріт. 

Пам’ятаю, що усі були на зв’язку майже цілодобово — люди спали десь з третьої до 6-ї ранку, коли ніхто не дзвонив. А потім усе починалося наново. 

Залучення коштів та реєстрація фонду у США

Десь 26 березня я зрозуміла, що маю поїхати у США, аби залучати кошти на підтримку хворих дітей і щоб ми могли витримати наші обіцянки підопічним. У той день я полетіла разом зі своєю колегою Світланою Пугач на шість тижнів у Штати. Щоправда, в результаті я провела там 7 тижнів. 

Ми зустрічалися  з різними партнерами, шукали гроші, підтримку. Намагалися зрозуміти, як у США все працює, бо тоді почали виходити звіти про руйнування в Україні, і мені стало очевидно, що потреба у допомозі дуже велика. Раніше я вважала, що ми усе можемо зробити в Україні самостійно, але очевидно, що залученність міжнародних партнерів дуже необхідні. Потреби дуже великі і треба допомога. 

Я приїхала у США і зареєструвала тут фонд — чекаю зараз на дозвільні документи. Я знаю, що на побудову фонду у США потрібно буде принаймні два-три роки, а то і всі п’ять. Фонд у США працюватиме на залучення коштів для допомоги українським дітям, а програми допомоги будуть в Україні реалізовуватися фондом «Таблеточки» як і раніше. 

«Буду жити на дві країни»

Ми їхали на тиждень у відпустку, тож у мене було нуль коштовностей, які можна було б закласти у разі необхідності. У моїй валізі було повно купальників, суконь, трохи готівки. Я навіть ноутбук із собою не брала — мені його передавали потім з Києва. Коли війна почалася, то я сподівалася, що вона завершиться дуже швидко. Я дійсно вірила, що 1 березня ми повернемося — квитки скасувала лише за день до вильоту.  Вирішила залишитися за кордоном, зокрема, через дитину — якщо так вийшло, що вона не бачила тих жахів війни, то їй і не потрібно те бачити.  

Продовжила готель на 5 днів, бо сподівалася, що за два тижні точно все завершиться. Потім зрозуміла, що так швидко все не завершиться і почала думати, що робитимемо далі, де ми будемо жити, бо я маю дитину. Я її дуже люблю — це найкоштовніший подарунок, який є у мене в житті. Але у ті моменти я почала заздрити людям, які або не мають дітей, або мають вже дорослих дітей чи підлітків. У першому випадку — у тебе немає відповідальності за дитину, а у другому — маєш більше свободи, бо, наприклад, можеш відправити дитину одну у школу. Я не в тій ситуації — моїй доньці 6 років і я маю бути з нею, до того ж під моєю опікою багато підопічних дітей, яким я маю допомагати. 

Почала думати, що треба обрати країну, мову якої я знаю, аби залучати кошти для допомоги. Таким чином відпали майже усі європейські країни, бо я не маю ані ресурсу, ані часу вивчати нову мову. Почала думати про Канаду, США та Британію. Велика Британія відпала, бо туди і так приїхали багато українців. У Канаді я ніколи не була, але у мене таке враження, що це більш спокійна країна, і мені вона не підійде. Обрала США, бо я усю культуру філантропії вивчала у Штатах та це велика країна, де багато можливостей, і мені здається, що я зможу побудувати там фонд, як я зробила це з фондом «Таблеточки», щоб підтримувати українських дітей з-за кордону. Думаю, що буду жити на дві країни. 

Моя дитина разом з її татом у Німеччині. Вона має приїхати до мене у Нью-Йорк за тиждень, коли я повністю облаштую нашу орендовану квартиру. Тоді я зможу їздити в Україну і працювати між двома країнами. У мене великий досвід життя на дві країни, тому я знаю, як це буде та яка ціна цього. 

Зараз дуже багато часу йде на облаштування побуту, бо сервіс у США досить поганий. Я щодня на телефоні і по кілька годин спілкуюся зі службами доставки, і я не жартую, коли кажу про кілька годин, бо, окрім того, що доводиться довго пояснювати, ще й зв’язок обривається на лінії. Для прикладу: я замовила собі стільці і виявилося, що вони хитаються. Я зв’язалася, аби викликати майстра. Служба пообіцяла відправити майстра спочатку у понеділок, потім у середу — врешті він так і не дійшов протягом тижня. Врешті мені сказали здати ці стільці та замовити нові разом із послугою майстра. І так з кожною доставкою. Наприклад, замість 5 штор мені надіслали чотири чи от замість шафи надіслали ліжко, бо переплутали із сусідньої адресою. Чесно кажучи, ці розмови зі службою дуже вимотують, хоча я не жаліюся, а з гумором до цього ставлюся. Я взагалі дуже вдячна, що ми перебуваємо у безпеці. 

Окрім облаштування квартири я зараз працюю над створенням фонду — розвиваю відносини, знайомлюся із людьми. Із командою вирішуємо, які проєкти ми залишаємо в Україні, а які ще додамо, бо нам треба адаптуватися — не всі проєкти будуть працювати, якісь ми трансформуємо. 

Наразі ми доробили сайт для збору коштів в США і сподіваюся, що з вересня почнеться фандрейзингова активність. 

«У мене не було відчуття самотності чи рефлексії»

У мене не було відчуття самотності за кордоном, бо я постійно працювала. Не було часу відрефлексувати. Я вважаю, що більшість українців ще не відрефлексували, бо дуже важко усвідомити, скільки всього трапилося, скільки жахів ми ще поки не знаємо. Мій мозок взагалі не може вмістити те, що відбувається зараз зі мною та моїми людьми — я всіх їх знаю, вони успішні, реалізовані. 

 

Учора до мене прийшов українець, який виїхав під час війни. Я його покликала допомогти зібрати меблі. Виявилося, що чоловік з Лисичанська, звідки він виїхав 15 березня разом із дружиною. Йому понад 60 років, усе життя пропрацював шахтарем. Має дві квартири у Лисичанську та Криму. Каже, що все життя важко працював, щоб зараз пожити для себе. Так само робили і мої батьки, які вкладалися, щоб пожити для себе потім. А зараз цей чоловік ходить та збирає меблі. Його квартира у Лисичанську частково зруйнована — там немає даху. 

Мене захоплює оця українська сила, наша стійкість та те, як ми поводимося, будучи біженцями. Я захоплена стійкістю цього чоловіка та усіма, за ким я спостерігаю. Всі просто взяли і почали працювати. Для мене це дуже обнадійливий факт, що ми такі витривалі та стійкі. 

Усі люди концентруються на тому, що ближче до них. Це було зрозуміло ще на початку війни. Іноземці співчувають нам, підтримують, але люди ніколи не зрозуміють те, що переживають українці. Ті, хто пережили досвід війни, вони ще можуть зрозуміти, але всі інші — ні. І це нормально, я не хочу, щоб ці люди розуміли такий досвід. Це так само як ми не зрозуміємо батьків, які втратили дитину хвору на рак. Чи хочемо ми такий досвід? Звичайно, що ні, і це нормально. 

Війна змінила цінності

З’явилося усвідомлення, що найцінніше, що у нас є — це наші навички, знання. Це єдине, що ти можеш взяти з собою. І ще — людські відносини. 

Я втратила навичку радіти матеріальним речам — раніше я дуже любила купувати щось, обдумувати покупки, а зараз підхід такий: «Треба купити найдешевші стільці, бо я не знаю, скільки тут перебуватиму». Здається все неважливим, не хочеться витрачати кошти. Ти ніби більше не можеш радіти тому, чому радів раніше. І таке відчуття у багатьох з ким я спілкуюся. 

Я того року купила собі сервіз під новорічні свята в одному американському магазині. Думала, що цей посуд на сто років — буду щороку ним користуватися по мімяцю. Було таке відчуття майбутнього. А зараз цього немає. 

Найбільше чого я хочу — повернутися у такий Київ з якого я їхала 18 лютого. Хочу увійти у свою квартиру, якою я її залишила, та жити як раніше. Але водночас розумію, що це неможливо, бо вже немає орендованої квартири, а усі люди, з якими я спілкувалася у Києві — пороз’їжджалися. 

Працюю зараз з тим, що є. У мене немає якоїсь рефлексії, бо знаю, що не маю машини часу, аби повернутися у минуле. Тому просто адаптуємося до цих умов. 

Найбільше мені зараз не вистачає можливості подзвонити комусь та сказати, мовляв, за 15 хвилин зустрічаємося на Ярославовім Валу — недалеко від моєї орендованої квартири. Чи прийти до подруги, яка жила поруч зі мною. Не вистачає можливості зайти у будь-який ресторан та зустріти знайомих. Не вистачає наших розмов, планування мирних майбутніх планів, світлого бачення майбутнього. 

Ця перемога нам дається дуже важкою ціною. Буває, читаю у соцмережах, що після перемоги люди планують влаштувати вечірку та святкувати кілька днів. Але мені здається, що це буде день великої жалоби, бо ми стільки втратили військових, людей. Ціна цієї перемоги дуже велика. Ми як українці платимо нереальну ціну. Але ми впораємось. 

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки Представництва «Фонду Фрідріха Науманна за Свободу» в Україні. У публікації висловлено виключно погляди авторів, вони не обов’язково відображають позицію Фонду Фрідріха Науманна за Свободу.