17 серпня у Чернівцях попрощалися зі старшою лейтенанткою Національної гвардії України — 48-річною Іриною Гордієвич. Із 2014 року Ірина служила у полку спеціального призначення «Луганськ-1» у Щасті. У перший день повномасштабного вторгнення її було поранено, вона не змогла залишити місто. Окупанти її розстріляли.
Про це пише видання Патріот Донбасу.
В Ірини залишився 17-річний син. В одному з інтерв’ю вона розповідала, що він також хоче стати військовим. Її головним правилом у вихованні сина були слова: «Роби те, що тобі подобається». Хлопець зараз живе з мамою Іри та її сестрою.
«Боляче було все це читати, вони називали її нацисткою. Це неправда, це не про нашу Іру. Ми довго її шукали. Була офіційна інформація, що вона зникла безвісти. Проте її тіло перебувало в морзі Щастя. Проводилася експертиза, потім тест ДНК. І стало зрозуміло, що це саме Іра. Нещодавно її передали до Чернівців, 17 серпня її поховали», – каже її подруга Власта Чубовська.
Із початком Революції Гідності Ірина була на Майдані. А в 2014 році таємно від усіх подала заяву на службу в поліцію, у внутрішні війська. Склала іспити, пройшла конкурс. У 42 роки стала рядовим полку особливого призначення «Луганськ-1». За кілька років отримала звання старшого сержанта. Під час служби вступила до університету на юридичний факультет.
Останні новини
- Open call на участь у благодійній виставці «1000 шедеврів, знятих на смартфон»
- Збільшення кількості інклюзивних відділень, нові стандарти обслуговування та навчальний курс «Інклюзивно привітні»: Ощадбанк прозвітував про перебіг програми «Моя безбар’єрність»
- 10 фільмів, що зачіпають питання ґендеру
- Сексуальне насилля під час конфлікту — ще один вид зброї проти мирного населення, елемент злочину проти людяності
- Хлопці й дівчата у школах будуть на рівних вивчати предмет «Захист України» Новости на главной
«Служити було тяжко, це не для жінок. Але вона ніколи не скаржилася. Розповідала, як гинули її побратими, підривалися на мінах, не поверталися із завдань. Загинув перший комбат, для неї це було величезною трагедією. Але я не чула від неї скарг. Вона завжди казала: «Буду тут стільки, скільки буде потрібно», – згадує подруга загиблої.
