Це історія про зраду найближчих та про одвічний вибір, який знову й знову постає перед українцями: що потрібніше для Батьківщини — твоє життя чи твоя смерть?
Український патріот Орест, який опиняється не в тому місці не в той час, стає приреченим на довге катування у російській тюрмі. Підтримка доньки Зореслави та надіслана нею лялька-мотанка Котигорошко — усе, що рятує його дух під час випробувань. Бізнесмен Льоша теж потрапляє за ґрати, тільки вже в Україні, і розуміє, що його амбіції та розмови про європейську інтеграцію тюремникам ні до чого. Оля, патріотка й водночас директорка з комунікацій російського банку в Україні, намагається вберегти кар’єру та імідж, от лише платить за це жахливу ціну. Хтось із них має померти за Україну. Але це не точно…
Роман написаний після довгих розмов з українськими політв’язнями й вітчизняними правозахисниками, перегляду багатьох годин тюремних відео. Автор сподівається, що це допомогло надати тексту щонайбільшої достовірності.
Артем Захарченко — український письменник, журналіст, директор з досліджень Центру контент-аналізу, викладач Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат наук із соціальних комунікацій.
Уривок
Три найсвіжіших пости в інстаграм-акаунті Зореслави.
Фото: лялька-мотанка, на обличчі намальовані чорні окуляри, сидить в іграшковій червоній ферарі з відкритим верхом. Підписано: «Продається, а гроші підуть на потреби дітей з інвалідністю». У фотографії багато тисяч лайків. Люди дякують Зореславі за її справу. Деякі питають, чи можна і їм купити таку іграшку.
Інше фото: Зореслава біля Верховної Ради, тримає Конституцію України. Біля неї дві подружки. Вона всіх вітає з Днем Конституції. Дівчина стоїть упівоберта так, що її проблемна нога не кидається в очі. Але за її обличчям усе одно видно інвалідність. Лице негарне: ніби висхле, обтягнуте шкірою. Але коментатори пишуть: «Яка ти красива! Дякуємо за твою позицію! Разом переможемо!».
І третє: суцільно чорний квадрат. Зореслава написала, що в неї біда з татом. На коментарі не відповідає, хоча всі дописувачі розпитують, що сталося, чи можуть вони допомогти…
***
Ореста ще три доби тримали в ізоляторі. Наступного ранку виводили з камери й давали підписати ще якісь папери. Він їх навіть не читав, бо паніка почалася, щойно він побачив у кабінеті того самого майора. Той повідомив, що за кілька тижнів буде суд. І що на суді Орест повинен повторити все, що говорив на камеру. Інакше буде погано. Дуже погано.
Хлопець дивився на свого ката загнано, і, мабуть, майор щось таке побачив у його очах. Бо недобре скривився. Ну звичайно. На суді тортури влаштувати не вийде, на ньому Орест повинен мати адекватний вигляд. Бо там можуть бути «камери».
А можуть і не бути.
Орест досі не знав, чи хтось на Батьківщині помітив його зникнення, чи хтось його шукає, чи знають, що він у Ростові. Можливо, друзі вже давно підняли кіпіш, у нього ж багато приятелів — усі активні, національно свідомі.
«Але якщо ніхто не знає…» — думав він, лежачи в напівмороці холодного підвалу… Його час від часу починало трусити, він загортався в покривало, скручувався в калачик, накривався тоненьким матрацом, який лежав тут на підлозі, й кашляв… Може, ніхто його й не згадує — хіба мало вже тих в’язнів у Росії? Насправді хто він такий був у себе на Батьківщині, щоб стати предметом активних балачок?
На суді треба зробити щось таке, щоб про нього заговорили. Інакше Оресту ніколи звідси не вилізти. Зігниє. Викашляє себе. Пацюки вигризуть очі й носа, а решту він викашляє.
Майор, певно, прекрасно розумів, про що думає Орест.
На третій день, зранку, до нього в ізолятор зайшов незнайомий лисий прапор у звичайній формі тюремників і почав доколупуватися: «Шо, майдаун, бирєнько ти зламався. Ану, давай, пострибай тепер! Вставай, сука, стрибай! Як на Майдані стрибав!».
Орест не вставав, сидів далі на ватяній ковдрі. Прапор підійшов і вдарив із розмаху ногою, але хлопець уже знав, що треба захищати живіт і нирки.
— Встань, сука, — кричав той, — до тебе ж гості прийшли.
Але бив не дуже-то завзято.
— Ніхера, — казав він. — Ніхера у вас не вийде. Ви всі здуваєтеся в перший же день, фашисти кончені. Скоро всіх вас переламаємо. Тебе вже завтра переламаємо. У тебе завтра весела мандрівка, знаєш? Ти ж тепер зі слідством співпрацюєш. А знаєш, що роблять із такими на зоні? Та тобі цей ізолятор буде раєм здаватися! Завтра тебе перевозять уже до нормальної камери, там двоє авторитетів, ну і ващє народ по понятіях. Вони там уже тебе чекають, їм усе розповіли.
Сказав і вийшов, замок за ним клацнув.
Орест намагався себе опанувати. Лежав на смердючій ковдрі й готувався. Раз за разом повторював подумки, що говоритиме кримінальникам, як переконуватиме не чіпати його. Уявляв, як його заведуть, зачинять двері — і він їх вразить чимось… Так само, як Семен Палій колись курінь на Січі першої ж ночі спалив… Чим, курва? Ну, просто сказати: «Вам коли-небудь струм на яйця підключали? Нікому ж не підключали, правда? А ви знаєте, що в Україні злодії в законі на своєму сходняку вирішили, що вони — на боці України та проти окупантів?».
Ні, все не те.
Може, виблювати їм на підлогу, щойно зайшовши? Вони побачать, що краще не чіпати, він і так доходить. Та ні, навмисно так не вийде. Воно ж і блювати нічим: що він там їв за цей час?
На четвертий день його витягли з підвалу й кудись повезли. Знову зовсім не знайомі опери, яких він ані до того, ані після жодного разу не бачив. Хвилин п’ятнадцять їхали містом, завернули до такого самого двору, заквітчаного колючим дротом. Орест навіть устиг озирнутися й побачити шматочок «руского міра» — сірий залізничний міст, а з іншого боку — сіру від часу худу дзвіницю.
Камера була зовсім огидна, ніби перероблена з туалету. Закурена, на стінах брудно-білі рельєфні кахлі, половина ліжок напіврозвалені… І, звичайно, братва у футболках і джинсових шортах. Тринадцятеро, як він уже потім порахував. Пара зеків виділялися: один дуже худий, жилавий, другий, навпаки, кремезний, кавказької зовнішності. Обидва були в наколках і навіть сиділи трішки окремо.
Орест зайшов — і тут сталося оте. Він не раз таке переживав, коли якісь думки в його голові ставали сильнішими за нього. Вони керували його рухами, його словами. Зазвичай це йшло на користь, Орест так вважав. Ніби на нього сходило благословення. Щось схоже розповідали про його діда, тому він здогадувався, що це сила роду. Його предкам теж жилося нелегко, але вони завжди гідно тримали удар. Він розкопав про них усе, що міг, в архівах та бібліотеках. Ну, але про це якось потім.
Орест із порогу закричав:
— Слава Україні! — І тричі перехрестився.
Усі в камері заржали, а вертухай вилаявся. Виходячи, хотів ляснути дверима, але вони були важкі й повільні.
Орест став струнко, поклав руку на серце й почав співати відому пісню вболівальників про Путіна.
— Слиш, заткнись, — сказав один із тих, що з наколками.
[…]
