Як кажуть американці, freedom is not for free, свобода не безкоштовна. Тож рано чи пізно ворог, який століттями прикидався то «братом», то «визволителем», мав пролити кров українців. А ми — сплатити «рахунок». Відтак ця війна стала однією з фаз становлення України, бо воювати доводиться і з окупантом, і з упередженнями. Вона показала, скільки всього нам ще треба зробити, і що свобода — найвища цінність.
Нещодавно у видавництві Vivat вийшла друком книга української письменниці Олени Максименко. До збірки увійшли історії людей різної статі, віросповідання, національності, різного фаху і віку, але зі спільним знаменником у цінностях і меті. Дехто з них звично продовжує свою боротьбу на фронті, наближаючи одну на всіх перемогу. Декого з них вже немає в живих, але їхні історії, безцінні волокна загального полотна, мають жити вічно.
«Пряма мова» — це книжка про чесних і божевільно відважних людей, які пишуть історію.
Чому варто прочитати?
Це розповіді тих, хто на власні очі бачив нашу війну — криваву, несправедливу, болючу. Але у них можна відшукати й інше — історії надміцної дружби, титанічної праці задля спільної мети, неймовірної відданості ідеям та цінностям, за які віддають життя і здоров’я. В кожній з них пульсує жага свободи та віра в нашу перемогу — відчуйте їх!
- Частина людей від початку повномасштабного вторгнення втратила здатність співпереживати вигаданим героям у книжкових світах без війни. Тож якщо інша література здається вам поверховою, то саме ця говорить про величне й істинне.
Про авторку
Олена Максименко — письменниця, поетеса, журналістка, фотографиня, громадська активістка. Володарка премій «Гранослов» (2005), «Культреванш», «Смолоскип» (2016), «Барабука» (2022, переможниця у номінації «Найкраща воєнна книжка року»).
2014 року як журналістка вирушила до Криму, де її разом із колегами кілька днів утримували в російському полоні. Під час війни на сході України працювала у складі медичного підрозділу ДУК «Госпітальєри». Від початку повномасштабного вторгнення працює воєнною кореспонденткою, волонтерить та збирає історії із фронту.
Уривок
З надією на чудо. Як воює театральний актор на псевдо Чудо
Уперше ми перетнулися після його моновистави «Майданутий» 2021 року в Інформаційно-виставковому центрі Музею Майдану. Дійство було мінімалістичне та пронизливе, з тих, до яких постійно повертаєшся в думках. Кілька років до повномасштабного вторгнення актор і режисер Юрій жив та працював у Польщі. Удруге ми зустрілися в селищі на Донеччині. Мій співрозмовник тепер командир 2-го зенітного артилерійського відділення однієї з бригад ТРО. Його знають під псевдо Чудо: «Багато сумного й тривожного на війні, а коли починаєш шукати позитив, то наче віддаляєшся від горя. Тому Чудо. Через професію свою або сумую, або сміюся. Краще сміятися. Так легше».
……
Другий день народження
Після звільнення Київщини підрозділ Юрія відправили в Харківську область. Усі були заряджені та мотивовані.
Він згадує перший вихід в абсолютно невідому посадку. Вона могла бути замінована, але «кішок», що знизили б небезпеку, у бійців не було. Чудо вів групу дронщиків до позицій, звідки мали запускати безпілотники. Його поставили першим у групі, але він не мав досвіду й намагався не виказувати страху:
«Дивився під ноги, вів групу, тримав відстань між бійцями, згадував тренування, які ми проходили в Києві, щось із прочитаних книжок. Усе обійшлося спокійно, ми запустили, виконали свою роботу, посадили всі батареї, записали відео. Повернулись усі живі».
На Харківщині їхній підрозділ був у ролі піхоти. А отже, доводилося багато копати й повною мірою оцінити формулу «лопата — друг солдата». Складність окопної праці полягала в тому, що тамтешні ґрунти здебільшого піщані, тож окопи доводилось обшивати по боках, щоб не осипалися. Тут же, на Донеччині, земля сувора. Вона не осипається, але лопатою не зарадиш, доводиться довбати киркою.
Раз на тиждень бійців відпускали в Харків. Чудо використовував цей час, щоб отримати на «Новій пошті» замовлені книжки.
Долучитися до звільнення міст на Харківщині бійці не встигли: їх звідти вивели. Чудо шкодує про це, адже зі свого боку саме вони створили передумови для деокупації.
«У нас була позиція дуже недалеко від орків, я бачив через бінокль орка, але заборонено було відкривати вогонь і здавати свої позиції, — згадує він. — Уже пізніше на ротації я довідався, що цей населений пункт звільнений. Це, знаєте, коли був малий і не їздив ніде в Європу, лише один раз був десь у Польщі, в якомусь місті. І по телебаченню показують те місто — «О, я там був, я там був!».
Останній день травня Чудо вважає другим днем народження. Загроза прилетіла туди, де на неї не чекали: коли бійців вивели в тил на перепочинок і, здавалося, можна видихнути. Достеменно не відомо, чи були то дві «точки-У», чи два «іскандери». Тоді загинуло п’ятеро.
«Я не встиг вдягнути ні броніка, ні каски, не встиг нічого забрати, — розповідає боєць. — Нам сказали, що там тил і тихо-спокійно, я вперше за десять днів вийшов з окопів, щоб помитися, попрати одяг. Я спав, взуття стояло в коридорі, ну, щоб запах не заважав. І коли стався перший вибух, повилітали вікна. Семеро людей спали в штанах, вони вискочили, побігли в підвал, встигли туди добігти, і їх засипало. Вони залишилися живими, їх відкопали. Я встиг вдягнути штани, футболку, шкарпетки, біг по склу, взувся. Другий вибух — у нашу будівлю прилетіло. Мене відкинуло, і я нічого не пам’ятаю. На мене щось падає, я вдихаю пилюку, вся спина побита з одного боку, а з другого… ну, короче, це було таке — я вже думав, що десь на тому світі: темно, нічого не видно. І потім просто гора цегли, і вона, як оцей пісок у пустелі, закручується, тягне тебе вниз, тримаєшся за шось якось, виходиш із кімнатки, дивишся наверх — і небо бачиш, і розумієш, що пів будинку вже немає. І так по цеглині спускаєшся в ліс, і там бачиш якісь ліхтарики. Це шок».
Було жахливо чути голоси людей з-під руїн. Щоб зрушити звалені плити, приїхав кран. Один із тих, кого витягли живим, за кілька днів помер у лікарні. Останнього витягли аж через 16 годин.
Юрій зрозумів, що вижив дивом: «Між першим та другим прильотом було приблизно сім хвилин. І якби я раніше вискочив, мене могло б просто привалити камінням чи сходами. Напевно, у житті є… я не знаю, як це назвати, є щось, що змусило обставини так скластися: що твоє взуття в коридорі; поки ти добіг до того взуття, взувся, тебе якось відкинуло; що воно прилетіло саме звідти, якось ти вийшов, вижив!..».
Він клацає запальничкою, підкурюючи чергову сигарету. Розповідь заповнюється паузами й терпким димом.
Наслідком другого дня народження стала контузія, однак Юрій не зізнався лікарям, мовляв, я ж мужик. Це далося взнаки значно пізніше, коли приїхав із ротації додому. Були головні болі, хоча раніше голова не боліла ніколи. Біль мучив зранку, удень, не давав спати вночі.
«Перші три тижні не хочеш вийти на вулицю, не хочеш бачити людей, вийти в магазин — це цілий квест, — розповідає військовий. — Або замовляєш доставку, або вдіваєш капюшон на голову, виходиш у магазин, щось береш. Звикнути до звичайного життя було дуже, дуже важко».
Після ротації були курси на Десні й рота вогневої підтримки. Чудо оцінив усю силу зенітної установки: «Зенітка — це така потужна штука, яка тебе просто розриває зсередини, коли стріляєш із неї. Ні з чого потужнішого, ніж ЗУ-23-2, я не стріляв. І не хотів би ні в якому разі опинитися по ту сторону, коли туди прилітає ЗУшка».
У роті вогневої підтримки з них сформували відділення.
«Іще двох хлопців до мене підселяють!» — ділиться власниця крамнички, проходячи повз нас. Клацає запальничка. Весняний сільський вечір видається майже мирним.
