Уривок з книжки «Непокірні»

У 2019 році через токсичні стосунки Кейт Вейворд тікає з Лондона у Кроуз Бек, віддалене село на півночі Англії. Там у Кейт є будинок, який вона успадкувала від тітки Вайолет — ексцентричної ентомологині.

У спробах зцілити надщерблене серце Кейт натрапляє на таємницю жінок свого роду і розмотує клубок складних почуттів і надій: від 1619 року, коли її прародичку Альту Вейворд звинуватили у чаклунстві, до Другої світової і наших днів.

Емілія Гарт проникливо і по-літературному тонко показує, що тиск середовища на жінку лишає слід у поколіннях, але врешті у неї виходить зворушлива історія про жіночу силу і свободу бути собою. Публікуємо уривок з книжки «Непокірні», що вийшла друком у видавництві «Лабораторія».

 Альта

 На місці для свідків Ґрейс здавалася дуже юною і маленькою. Її шкіра під чепчиком була бліда, карі очі широко розплющені. У той момент мені було важко повірити, що це доросла жінка років двадцяти.

Здавалося, минуло зовсім небагато часу відтоді, як ми були дівчатами, що ганялися одна за одною під сонячним промінням. Коли я побачила її, у моїй пам’яті зненацька зринуло літо, коли нам було по тринадцять.

То було спекотне літо: найспекотніше за десятиліття, як казала моя мама. Ми швендяли по всенькому селу і хлюпалися в струмку, а коли це нам набридло, прокралися на пагорби, де повітря було свіжішим. Там ми надибали схили та скелі, оповиті вересом і туманом. Ми видерлися так високо, що Ґрейс сказала, ніби бачить аж до Франції. Я пам’ятаю, як сміялася, кажучи Ґрейс, що Франція дуже-дуже далеко, до того ж — аж за морем. Одного разу ми поїдемо, щоб побачити її, сказала я. Разом.

Цієї миті над нашими головами закричала скопа. Я підвела очі, щоб подивитися, як вона летить, як сонце вкриває сріблом її крила. Ґрейс узяла мою руку у свою, і мене сповнило відчуття такої легкості, наче я теж ширяла серед хмар.

Уже тоді дехто з селян боявся нашого дотику, ніби ми з мамою розносили якусь пошесть, якусь чуму. Але Ґрейс ніколи не боялася. Вона знала — принаймні тоді, — що я ніколи не заподію їй лиха.

Коли ми спускалися, я загубила в болоті черевик. Пам’ятаю, я так розхвилювалася, гадаючи, як сказати про це мамі, що ледве могла промовити слово до Ґрейс, поки ми поверталися. Вона не зрозуміла б. Дочка заможного селянина, вона мала нову пару чобітків кожні дванадцять місяців. Щоб заплатити латачеві за ремонт моїх, мати мала з ранку до присмерку торгувати сиром і яблучним варенням, а також доглядати за кожним хворим селянином, який приходив до нас.

Але Ґрейс пішла зі мною, коли ми дісталися садиби, і сказала моїй матері, наче це вона винувата, що черевик загубився в багнюці. Вона наполягла на тому, щоб віддати мені її запасну пару. Я носила те взуття роками, аж поки від нього у мене пальці на ногах не посиніли. Я дбала про те взуття, будучи певною, що колись віддам його власній дочці.

Була ще одна причина, чому це літо, тринадцяте в нашому житті, так яскраво спалахнуло в моїй пам’яті, коли я дивилася на Ґрейс через залу суду. Це було останнє літо нашої дружби.

І останнє — моєї невинності.

Восени, коли з буків осипалося листя, мати Ґрейс захворіла.

Мама розбудила мене сильно вдосвіта, свічки розганяли тіні з її обличчя.

— Сюди йде Ґрейс. Щось не так, — сказала вона.

— Звідки ти знаєш? — запитала я.

Вона нічого не сказала, лише погладила ворону, що сиділа в неї на плечі. Пташине пір’я виблискувало від дощу.

— Це скарлатина, — сказала Ґрейс, сидячи невдовзі за нашим столом, усе ще намагаючись перевести подих. Вона пробігла цілих три кілометри від ферми Меткалфів. Вона сказала, що її мати пролежала в ліжку три дні та дві ночі, рожевощока та спітніла. Коли вона не спала, що бувало нечасто, то волала про своїх давно померлих дітей.

Ґрейс розповіла, що її батько викликав лікаря, який сказав, що в тілі недужої забагато крові. Уся ця кров кипіла в неї всередині. Я дивилася на обличчя моєї матері. Її рот перетворився на похмурий шов, поки Ґрейс вела далі. Ґрейс сказала, що лікар поставив п’явок її матері, але це не допомогло. П’явки гладшали, а хвора слабшала. Мати підвелася. Я спостерігала, як вона наповнює свого кошика чистими ганчірками і баночками з медом та настоянкою бузини.

— Альто, принеси наші плащі, — сказала вона. — Треба поквапитись, дівчатка. Боюся, що коли лікар і далі пускатиме їй кров, ночі вона не переживе.

Місяць затулили хмари та мряка, тож поки ми йшли, мені мало що було видно. Мама рішуче крокувала вперед, міцно стискаючи мене за руку. Я чула, як Ґрейс важко дихає поруч.

У темряві й мряці я не бачила маминої ворони, але знала, що вона летіла попереду між деревами, і це додавало мамі сил.

Ми вже пройшли пів шляху, коли дощ посилився. Вода капала з капюшона мені в очі. Я так поспішала, що забула рукавички, і мої руки німіли від холоду. Здавалося, минула ціла вічність, поки я не побачила вдалині присадкуваті, заглиблені обриси ферми Меткалфів, її вікна, жовті від вогників свічок.

Ми знайшли Вільяма Меткалфа лежачим на ліжку його дружини. Лікаря й духу не було. Спальня заставлена свічками, їх там було принаймні з десяток: більше, ніж ми з мамою використовували за місяць.

— Мама не зважає на темряву, — прошепотіла Ґрейс.

Матір Ґрейс у ліжку виглядала так, ніби вона спала. Щоправда, я ніколи раніше не бачила такого сну. Груди Анни Меткалф швидко піднімалися й опускалися під нічною сорочкою. У мерехтливому світлі свічки я бачила, як тремтіли її повіки. Потім її очі розплющилися, і вона припіднялася на ліжку, волаючи й смикаючи п’явку на скроні, а тоді знову лягла.

— Свята Маріє, Мати Божа, — пробубонів Вільям Меткалф над виснаженим тілом своєї дружини, — молися за нас, грішних…

Раптом він обернувся, почувши, як ми ввійшли. Я помітила, як він притиснув до губ нитку малинових намистин: він швидко сховав їх у кишеню штанів.

— Якого дідька ви тут робите? — спитав він. Виглядав спустошеним від утоми, обличчя мав майже таке ж бліде, як і його дружина.

— То я їх привела, тату, — сказала Ґрейс. — Добра жінка Вейворд може зарадити. Вона тямить у…

— Наївне дитя, — він сплюнув. — Ті речі, у яких вона тямить, не врятують твоєї матері. Вони занапастять її душу. Ти хочеш цього для неї?

— Будь ласка, Вільяме. Будь розсудливим, — стриманим голосом проказала мама. — Ти ж бачиш, що від п’явок їй тільки гірше. Твоїй жінці страшно й боляче. Їй потрібні прохолодні ганчірки, мед і бузина, щоб її заспокоїти.

Між тим Анна застогнала. Ґрейс почала плакати.

— Будь ласка, тату, будь ласка, — сказала вона.

Вільям Меткалф подивився на дружину, потім на дочку. На його скроні пульсувала вена.

— Гаразд, — сказав він. — Але ти зупинишся, якщо я так скажу. І якщо вона помре, це буде на твоїй совісті.

Мати кивнула. Вона заходилася знімати п’явок з Анни і сказала Ґрейс принести глечик з водою та чашку. Коли це було зроблено, вона стала навколішки біля ліжка й спробувала напоїти Анну, але рідина просто стікала їй на підборіддя. Вона поклала вологу серветку на лоб. Анна почала щось бубоніти, і я помітила, що її кулаки під постільною білизною стискаються й розтискаються.

Я сіла біля мами.

— Спробуєш настоянку бузини? — спитала я.

— Їй вже надто зле, — сказала моя мати тихим голосом. — Я не певна, що вона зможе її засвоїти. Можливо, ми спізнилися.

Вона дістала з кошика маленьку пляшечку з фіолетовою рідиною й відкрила її. Піднесла губку до рота Анни й стиснула. Темні краплі впали на її губи, забарвивши їх.

Тоді я бачила, як Анна почала труситися всім тілом. Її очі розплющилися, палаючи білим. У кутках її рота збиралася піна.

— Анно!

Вільям кинувся вперед, відштовхуючи нас убік. Він намагався втримати дружину нерухомою. Я обернулася й побачила, що Ґрейс стоїть у дальньому кутку кімнати, затуливши рота руками.

— Ґрейс, не дивися, — сказала я, перетинаючи кімнату. Затулила руками їй очі.

— Не дивися, — повторила я, притиснувши губи до її обличчя так, що відчувала солодкий запах її шкіри. Кімнату сповнили моторошні звуки — ліжко ходило ходором, а Вільям Меткалф знову і знову повторював ім’я своєї дружини.

Потім усе стихло.

Мені не треба було повертатися, щоб знати, що Анна Меткалф померла.