Уривок з книжки «Усі мої тривожні дзвіночки» Євгенія Бабенко

23.05.2024

Вісімнадцятирічна Христина, як і мріяла, вступила до київського вишу. Нарешті вона опинилася у новому місті, де може розправити крила та подорослішати, зануритися у студентське життя, навчитися по-справжньому дружити й знайти кохання. Перші дорослі виклики, досягнення, розчарування, спроби балансувати між роботою та навчанням. Проте… звичайні для інших речі даються Христині непросто. Є в її житті те, про що вона мовчить, про що нікому не скаже, бо, здається, про це краще мовчати довіку. Чи зможе вона вибратися із клітки, яку вибудував її розум, і відкритися світу?

Перед вами прониклива історія дорослішання дівчини, яка попри травму спромоглася жити далі. І дозволила майже безтурботному, іншому літу статися.

 Про автора

 Євгенія Бабенко — сучасна українська письменниця і сценаристка. Навчалася на факультеті журналістики в Національному авіаційному університеті. Вивчає французьку, захоплюється кіно і збирає листівки в стилі вінтажних тревелпостерів. Веде маленький Telegram-канал про муки і радості творчості What a story, Mark!

 Уривок

 V

Я постійно поправляю волосся. На перервах між парами ходжу в туалет — упевнитись, що між зубами нічого не застрягло. Перевіряю, чи гарно я пахну. По три рази перед тим, як вийти з гуртожитку, перевдягаюся. Мій настрій постійно змінюється — я в абсолютній ейфорії, я на дні, я занадто гучно сміюся, я соромлюся говорити. РДУГ? ОКР? Ні. Я в пастці. Я стою над прірвою. Я закохалася вперше в житті.

Чому ніхто не сказав мені, що це так важко? У мене були хлопці в школі. Ну як, хлопці. Лише двоє. Я ходила з ними гуляти й цілуватися на лавочці в парку, поки не починали боліти губи й не ставало нудно. Обох я покинула відразу ж, як вони захотіли сексу. Я не сумувала за ними, та й у їхніх очах не бачила сильного жалю.

—Який він?

Минуло два тижні від початку навчання, й Аліна помітила, що я кручусь у ліжку і не можу заснути. Ми  вже полягали, але Аліна ще гортала стрічку в інстаграмі. Вона відклала телефон. У кімнаті було темно.

—Високий.

Я замислилась.

—Сподіваюсь, це не все, бо я очікувала почути щось цікавіше.

—У нього світле волосся, трохи крутиться. Гарні блакитні очі.

—Як я могла проґавити все найцікавіше? Ото треба було мені заходити в той клуб?

—Я покажу тобі його в універі.

—Він же не мудак, правда?

—Ні, зовсім не мудак.

—Бо я багато історій чула про гарні очі, а потім викликала поліцію фіксувати побої.

—О боже. Жах. Ні, він не такий, ти шо.

—Ну, сподіваюсь.

—Я б із таким ніколи не була.

—Всі так кажуть.

—Та правда. Він хороший.

—Тоді я спокійна.

—Але мені тривожно.

—Я думаю, що ти теж йому подобаєшся. Я вдивлялася в стелю. Хтось ішов по коридору гуртожитка, було чутно кроки.

—Ти вже спиш?

—Ні.

—А ти закохувалась по-справжньому?

—Не знаю. Я не впевнена навіть, хто саме мені подобається — хлопці чи дівчата.

—Як це?

—Ніби і ті, і інші.

—Ого. Це прикольно, мабуть. Більший вибір.

—Та ні насправді. Це важко. Все це важко. І страшно, і тривожно, як ти кажеш.

—Так.

—Ну все, давай спати.

—Думаєш, я дізнаюсь, якщо теж йому подобаюсь?

—Дізнаєшся, якщо він захоче.

—Мені б хотілося знати.

Я подовгу лежала в ліжку і мріяла про нього. Годинами вигадувала наші діалоги, придумувала жарти, щоб його розсмішити, згадувала історії, які можуть його вразити. І на ранок усе забувала. Але найбільше мені хотілося, щоб він також був у мене закоханий, коли я відвідувала концерти улюблених гуртів. Гучно грає пісня, усі рухаються разом, танцюючи, як один суцільний живий організм. Парочки обіймаються, хтось дзвонить коханій людині, другу, сестрі — щоб передати краплинку своєї любові. Я б тоді записувала йому відео, підспівуючи. Це означало б «Я думаю про тебе» чи «Мені тебе не вистачає», чи «Ця пісня нагадує про тебе». Все у світі нагадує про тебе. А так я виставляла ці відео в соціальні мережі й що пів години перевіряла, чи переглянув він їх. А зараз? Може, вже глянув? Може, він теж колись день у день на повторі слухав цю пісню? Може, слухатиме її тепер?

Мені хотілося думати про нього, коли на екрані кінотеатру розгорталася романтична сцена. Коли головні герої зізнавалися одне одному у своїх почуттях — це були ми. Це завжди були ми. Мастурбуючи, я промовляла подумки його ім’я. Уявляла його тіло, згадувала його руки, губи, волосся. Максим. Я думала про нього, доки не кінчала. Максим. Макс.

Він дуже добре до мене ставився. Я не розуміла, чи подобаюся йому, але точно знала, що ми весело проводимо разом час. Іноді він приходив з іншими одногрупниками в мою гуртожитську кімнату, де ми вмощувалися вп’ятьох на моє вузеньке ліжко, дивилися дурні шоу і їли чипси. Потім я ще кілька днів згадувала ці вечори, знаходячи крихти на подушці чи ковдрі, повертаючись до його фраз, поглядів і гучного сміху. Ми рідко залишалися наодинці, поряд завжди хтось був. Після посвяти виявилося, що він — мій одногрупник. І я дуже швидко в нього закохалася. Мене тішила думка, що мінімум наступні чотири роки я зможу його бачити, бо мені завжди хотілося знати, що з ним усе добре. Завжди хотілося спостерігати за його обличчям, осяяним радістю. У Хельги Патакі був Арнольд, у мене — Макс.

 

 «А це нормально, що я так захоплена Арнольдом, ну, всякі там зітхання, портрети, поклоніння святині? — Нормально, поки тобі це не заважає. — Поки не ріжу тварин на вівтарі? — Ти правильно зрозуміла».

Хельга Патакі і психотерапевт , із мультсеріалу «Гей, Арнольде!»

 

Наприкінці жовтня ми святкували день народження Саші, який виявився добрим, балакучим і простим, за що ми його й полюбили. Він запросив Макса, мене і ще кількох людей з нашого потоку.

—Глоба, скажи мені, нашо ти така гарна?

Саша напився і став називати мене на прізвище.

—Сам ти гарний. Хто обзивається, той сам так називається.

Я раптом зрозуміла, що, можливо, подобаюсь йому. Він приділяв мені багато уваги, але тільки зараз я це відчула.

—Я не обзиваюсь, я ж навпаки. Скажи мені, в тебе є хтось?

—Нічого я тобі не скажу.

—Хлопець? Дівчина? Кіт?

—Останнє непоганий варіант.

—Ти як завжди. Загадкова й недосяжна.

Здається, він щось відчув, бо досить швидко переключився на дівчинку Олю з нашої групи. Вона найкраще знала французьку, бо кілька років жила у Франції, і ми всі періодично зверталися до неї із запитаннями й незробленими домашками. Оля мала добре серце і не вміла нікому відмовляти. Була ймовірність, що в майбутньому це зіпсує їй життя.

День народження Саша святкував в орендованій квартирі на Позняках. Було весело, ми грали в крокодила, але вже темнішало, тому я сказала, що мені треба йти, і заходилася з усіма прощатися. Вони мене відмовляли, Саша навіть запропонував лишитися в нього ночувати, але я сказала, що маю справи, і мене врешті-решт відпустили. Справ ніяких, звісно, в мене не було, але я не могла затримуватися дуже пізно, бо знала, що потім муситиму сама добиратися до гуртожитку. З Аліною я могла гуляти всю ніч, але наодинці ходити темними вулицями було страшно. Макс визвався провести мене до метро. Коли я прощалась з усіма, Саша прошепотів мені на вухо:

—Я кращий за нього! — і всміхнувся.

—Ти найкращий з усіх, Саш! З днем народження.

Я поцілувала Сашу в щоку, і він вдав, ніби непритомніє від цього, впавши на диван. Коли Макс сказав, що проведе мене, я одночасно зраділа і злякалася. Почало нудити від думки, що зараз ми залишимося вдвох. Я так часто мріяла про це, так часто цього хотіла. Пульс прискорився, серце швидше переганяло кров.

[…]