Оксана ХромоваТИША
Жінка схрещує руки на грудях, хмуриться й дивиться на дошку.
— Гаразд, читайте, — з усмішкою каже чоловік в окулярах з товстими лінзами в срібній оправі.
Губи жінки тремтять. Вона зволожує нижню губу кінчиком язика, руки нервово сіпаються перед грудьми. Вона розтуляє рот, але відразу стуляє. Затримує дихання, потім із силою видихає. Чоловік відступає до дошки й терпляче повторює прохання.
Повіки жінки тріпочуть, наче крила комахи, що швидко труться одне об одне. Жінка заплющує очі, потім розплющує. Ніби сподівається, що, розплющившись, опиниться в іншому місці.
Чоловік поправляє окуляри, його пальці вкриті білою крейдою.
— Ну ж бо, тепер уголос.
Жінка вдягнена в чорний светр із високим горлом і чорні штани. Її куртка, що висить на спинці стільця, теж чорна, як і вовняний шарф, який вона поклала у велику чорну сумку. Над цією похмурою уніформою, у якій вона має такий вигляд, ніби щойно повернулася з похорону, її обличчя худе й видовжене, мов у глиняної скульптури.
Вона не молода, і не можна сказати, що вродлива. У неї розумні очі, але постійне тремтіння повік заважає це помітити. Її спина й плечі постійно зіщулені, ніби вона намагається сховатися у своєму чорному одязі. Нігті обстрижені дуже коротко. На лівому зап’ястку — темно-фіолетова оксамитова пов’язка для волосся, єдиний кольоровий акцент на тлі монохромного образу.
— Давайте всі разом прочитаємо. — Чоловік більше не може чекати. Він переводить погляд на студентів: дівчину з дитячим обличчям, яка сидить в одному ряду із жінкою, середнього віку чоловіка, наполовину затуленого колоною, і ставного парубка біля вікна, що розвалився на стільці.
— Emos, hēmeteros. «Мій», «наш». — Троє студентів читають тихо й сором’язливо.
— Sos, humeteros. «Твій» в однині, «ваш» у множині.
Чоловікові біля дошки на вигляд років тридцять п’ять — сорок. Він худорлявий, з виразними бровами, схожими на жирні мазки над очима, і глибокою зморшкою біля основи носа. Ледь помітна усмішка блукає на його вустах, наче він стримує якісь емоції. На ліктях його темно-коричневого вельветового піджака шкіряні світло-коричневі нашивки. Рукава трохи короткі й оголюють зап’ястя. Жінка дивиться на його шрам, що тонкою блідою лінією тягнеться від краю лівої повіки до кутика вуст. Вона побачила цей шрам іще на першому уроці й подумала тоді, що це слід від висохлих сліз.
Крізь товсті блідо-зелені лінзи очі чоловіка пильно дивляться на щільно стиснуті вуста жінки. Усмішка зникає. Обличчя миттю стає суворим. Він повертається до дошки та швидко пише коротке речення давньогрецькою. Не встигає він додати діакритичних знаків, як крейда ламається навпіл і обидві половинки падають на підлогу.
Торік, наприкінці весни, жінка стояла біля дошки, притиснувши руку до вкритої крейдяним пилом поверхні. Минула приблизно хвилина, а вона так і не змогла вимовити наступного слова. Студенти засовалися на місцях і перешіптувалися, з цікавістю спостерігаючи за незвичною тишею. Жінка люто вдивлялася в простір перед собою, не помічаючи ні слухачів, ні стелі, ні вікна — лише порожнечу, що зяяла попереду.
— З вами все гаразд, seonsaengnim? — запитала дівчина з кучерявим волоссям і лагідним поглядом, яка сиділа в першому ряду.
Жінка спробувала силоміць усміхнутися, але спромоглася лише на спазматичне здригання повік. Тремкими губами з глибини, що здавалася глибшою за язик і горло, видушила пошепки: «Це повернулося».
Студенти — близько сорока осіб, — звівши брови, обмінялися здивованими поглядами. «Про що вона?» — пошепки линуло запитання від парти до парти. Жінці вдалося лише спокійно вийти з аудиторії.
Корейське слово, яке вживають як ввічливу форму звертання до вчителя. (Прим. пер.)
Зібравши всі сили, вона таки змогла це зробити. Щойно вона вийшла в коридор, приглушений шепіт перетворився на гучний гамір, який, немов підсилений гучномовцем, покотився по коридору, заглушаючи звук її кроків кам’яною підлогою.
Після закінчення університету жінка понад шість років працювала в книжковому видавництві, а потім — у редакційно-видавничій компанії. Після цього майже сім років викладала літературу в кількох університетах і середній школі мистецтв у столиці та її околицях. Вона видала три збірки поезій, які побачили світ з інтервалом у три-чотири роки, і протягом кількох років вела колонку в літературному огляді, що виходив раз на два тижні. Останнім часом, як співзасновниця культурного журналу, котрий іще не мав назви, вона відвідувала редакційні наради щосереди в другій половині дня.
Але тепер, коли це повернулося, жінка була змушена облишити всі ці справи.
Не було жодної ознаки того, що це може статися, і не було жодної причини, з якої це мало статися. Щоправда, не можна ігнорувати того факту, що пів року тому вона втратила матір, а за кілька років перед тим розлучилася і, зрештою, її позбавили права опіки над восьмирічним сином. Ось уже п’ять місяців, як після тривалої судової тяганини хлопчик переїхав до її колишнього чоловіка. Сивочолий психотерапевт, якого вона відвідувала раз на тиждень через безсоння після від’їзду сина, не міг зрозуміти, чому вона заперечувала такі очевидні чинники.
«Ні, — написала вона на чистому аркуші паперу, що лежав на столі. — Усе не так просто».
Це був останній сеанс. Психотерапія, яку проводили за допомогою письма, затягувалася та створювала надто багато простору для непорозумінь. Жінка ввічливо відмовилася від пропозиції психотерапевта познайомити її з логопедом-дефектологом. До того ж їй бракувало коштів на таке дороге лікування.
У дитинстві жінка, очевидно, була «дуже розумною» — про це мати протягом останнього року лікування від раку нагадувала їй за всякої нагоди. Ніби перед смертю це було єдине, що вона мала остаточно до неї донести. Якщо говорити про мову, це, можливо, було правдою. У чотири роки вона добре опанувала хангиль — корейську абетку, якої ніхто її не навчав. Не знаючи нічого про приголосні й голосні, вона запам’ятала склади як цілісні одиниці. Коли виповнилося шість, старший брат пояснив їй структуру хангилю, повторюючи слова свого вчителя. Дівчинка слухала, і все здавалося їй незрозумілим, але, попри це, весь той весняний день просиділа навпочіпки у дворі, роздумуючи про приголосні й голосні. Саме тоді вона відкрила для себе тонку різницю між звуком ㄴ, вимовленим у слові 나 (na), і у слові 니 (ni); відтак помітила, що ㅅ звучить по-різному в словах 사 (sa) і 시 (si). Прокручуючи в голові всі мислимі комбінації дифтонгів, вона з’ясувала, що єдине поєднання, якого не існувало в її мові, — це ㅣ та ㅡ саме в такому порядку, через що його неможливо записати.
Ці прості відкриття були для неї такими новими, захопливими та приголомшливими, що, коли понад тридцять років по тому психотерапевт запитав її про найяскравіший спогад, їй на думку спало лише сонячне проміння, що того дня осявало подвір’я й дедалі сильніше зігрівало спину й потилицю. Літери, які вона видряпала на землі палицею. Дивовижна гармонія фонем, що єдналися між собою так тонко й невловимо. У початковій школі вона взялася вести словничок на останніх сторінках щоденника. Без жодної мети чи тематики — просто список слів, які справили на неї глибоке враження. Серед них найціннішим для неї було слово 숲. На сторінці це односкладове слово було схоже на старовинний буддійський храм — пагоду: ㅍ — основа, ㅜ — центральна частина, ㅅ — дах. Їй подобалося відчуття, яке виникало, коли вона його вимовляла: ㅅ—ㅜ—ㅍ (s—u—p) — спершу губи зводяться, потім повільно й обережно випускають повітря, а наприкінці змикаються. Слово, що сповнюється сенсом у мовчанні. Зачарована цим словом, у якому вимова, значення й форма були огорнуті спокоєм, вона написала: 숲. 숲. «Ліс».
І все ж, попри те що мати згадувала її як «дуже розумну», ніхто не помічав її ні в початковій, ні в середній школі. Вона не була проблемною ученицею, але й високими оцінками не вирізнялася. Так, мала кількох друзів, але за межами школи вони не спілкувалися. У дзеркало дивилася тільки під час умивання. Вона не була такою емоційною, як інші школярки, і мрійливі романтичні пориви майже ніколи її не бентежили. Одразу після уроків вона прямувала до місцевої бібліотеки, читала книжки, не пов’язані з навчанням, брала кілька із собою додому, калачиком згорталася під ковдрою й засинала за читанням. Єдиною людиною, яка знала, що її життя було розірване навпіл, була вона сама. Слова, які вона занотовувала на останніх сторінках щоденника, ніби жили власним життям, сплітаючись у незрозумілі речення. Іноді слова, немов гострі списи, пронизували її сни, від яких вона з переляком прокидалася кілька разів за ніч. Вона спала дедалі менше й дедалі частіше знемагала від надміру чуттєвих подразників, а часом у сонячному сплетінні спалахував незбагненний біль, наче її обпекли розжареним клеймом.