До вашої уваги ексклюзивний уривок з нової книги Христини Лукащук, що незабаром виходить у Yakaboo Publishing. У збірці — дві історії, об’єднані темами любові, самопізнання та символів, що живуть у повсякденних речах. «Мова речей» — щоденник емігрантки, яка через подарунки та дрібниці шукає глибші сенси. «Цікаво ж» — інтимна повість про межі, стосунки, бажання й суспільні очікування.

Тиждень четвертий, 8 липня 2024 року, понеділок.

Кажуть, потрібно припиняти робити те, що дуже подобається, закінчувати приємну розмову, відкладати смачну їжу, йти з гарного місця в моменті, коли ще є бажання продовжити. Бо тоді збережеться бажання робити це знову і знову, збережеться свіжість, насолода і радість. З моєю роботою саме так і виходить. Не навмисно. Два дні на тиждень, які собі вибрала, якраз про це. Між ними встигаю заскучити за своїм новим світом, новими емоціями, новим досвідом.

Так направду, досвід роботи волонтером у чаріті, саме так скорочено називають його місцеві, не новий для мене. П’ять років тому, як лише приїхала на острів, пішла в той, що найближче до дому. Так мені порадила викладачка на мовному курсі. Сказала, що це допоможе влитися в середовище. Але то була суцільна поразка. На роботу мене взяли, бо здебільшого беруть усіх охочих, а от розмовляти зі мною не спішили. Зорієнтувавшись, що я мало що розумію і відповісти повним реченням не в змозі, почали спілкуватися зі мною мовою жестів. Шефова торкала мого плеча і жестом показувала, що йде курити, показувала, що я можу приготовані речі винести в зал, чи показувала на годинник, що означало «час закінчувати».

Було страшенно прикро. Я настільки соромилася того, що недостатньо знаю мову, що не насмілювалася попросити їх продовжувати говорити до мене англійською. Мені було так соромно, що я замкнулася і прийняла такий стан речей за нормальний. Коли мала щось придбати, то просто клала на ляду річ, яку собі вибрала, і платила ціну, яку мені озвучували. Для всіх працівників ціна на одяг була вдвічі меншою, а на вжиткові речі лишалася такою самою, як і для всіх інших.

Був ще один момент, який поставив остаточну крапку в моєму бажанні продовжувати вчити мову. Коли в розмові згадувала, що за освітою архітектор, а нині пишу й ілюструю книжки, зі мною тут же переставали спілкуватися. У чаріті, іншому магазині, на касі, сусіди. Спочатку була фраза «О, то ти розумна», а далі вони втрачали інтерес і щільно-нащільно замикали свої мушельки.

Хоч про це не прийнято говорити, але в Англії (схоже, як в Індії) непокональна прірва між людьми освіченими і заможними та людьми простими. Заможних і освічених мало. Вони живуть в інших містах, інших дільницях, їздять іншими автами, відвідують інші магазини, зустрічаються на інших подіях. У цьому замиканні в собі нема заздрості, меншовартості чи ігнору. Там лише розуміння: то чужий світ, не мій, не моє, не для мене. І все.

Те, що дівчата з мого чаріті-шопу заговорили до мене і не перестали говорити після того, як сказала, що мій рівень англійської не надто високий, мене підкорило. Мій досвід має на мене більший вплив, ніж я готова то визнати. Давно вже хотіла спитати, чи потребують у цьому магазині волонтерів, але кожен раз згадувала колишню шефову і мовчки виходила.

Луї — нова менеджерка. Вона лише шість тижнів на цій посаді. Бажання все змінити, покращити, довести до ідеального стану переповнює її. Вона відкрита, захоплена і невтомна. Це робить нас схожими.

Сьогодні я знову застала за прилавком Полін. Ми лише обмінялися люб’язними фразами: «Як ти?», «Чудово, дякую, а ти як?» І кожна зайнялася своїм. Луї ж мене обійняла і поцілувала в щічку. Так, ми обнімаємось при зустрічі і на прощання. Цей простий жест є страшенно цінним для мене, і навіть якщо це було б єдиною приємністю за весь день, я б могла приходити лише заради цього.

Невдовзі Полін йде і ми лишаємося з Луї вдвох. Луї має своє запліччя, а я в основному за лядою. Коли ж Луї стає за ляду, я розношу одяг і розкладаю речі. Ще вдома думала, що варто змінити одяг на манекенах. Зрушити енергію, так би мовити. Подумала — зробила. Те, що зняла з манекенів, повісила в залі. За якийсь час одна пані вже несла на примірку плаття, яке я щойно зняла з одного з манекенів.

— Ох, все було б гарно, але оці місця, — мацає свої боки гостя і усміхається.

Сукня на запах із брошкою сидить на ній як влита. Жодних боків не видно, але установка, що все має бути пласким, як на моделі, міцно прошита у свідомості кожної з нас.

— Не переймайтеся, — кажу, — ми всі це маємо.

— Бо ми жінки, — додає Луї, і ми разом сміємося.

Згодом приходить запізніла думка, що я також могла б додати, бо це гарно, бо це чесно і це дуже природно. Також запізніло приходить думка, що я б могла запропонувати до тої сукні червоне пальто, яке було поверх неї на манекені. Безпрограшна комбінація. Але та спільність, те взаєморозуміння і взаємопідтримка, сестринство, які утворилися між нашою трійцею, були ціннішими, ніж бажання щось пропонувати чи продати. Жінка купує те плаття і покидає магазин, дякуючи і всміхаючись, всміхаючись і дякуючи.

Джефа сьогодні нема. Без нього по-іншому. По-особливому. Кажуть, що чоловік — то вогонь, а жінка — земля. Коли сходяться двоє чоловіків, то два вогні творять більший вогонь. А коли сходяться дві жінки, то землі не стає більше. Вони ділять ту, що є. Тому на одній території, в одному домі, на одній кухні може бути лише одна господиня. Якщо інша це приймає, то з цього виходить щось конструктивне і пожиточне. Якщо ні, то — війна.

Я приймаю. Маленьких знаків, як-от переставити річ, яку я щойно поставила, перевісити сукенку, поміняти місцем помиті горнята, мені достатньо, щоб прийняти те, що я лиш допомагаю. Можна збунтуватися, обурюватися чи домагатися свого. А можна просто насолоджуватися. Насолоджуватися тим, що є місце, де з тебе знімають відповідальність. У моєму житті не так багато таких місць. Тож для мене це суцільна приємність.

Про авторку

Христина Лукащук — українська письменниця, ілюстраторка, художниця, драматургиня. Проза Христини Лукащук є нетиповою для української літератури. І хоча вважається, що чуттєвість і вишуканий еротизмом є візитною карткою письма, книжки Христини Лукащук радше про відвертість, чесність, сміливість говорити на болючі і табуйовані теми, сміливість бути собою.