Світло чи пітьма? У дебютному романі Мар’яни Копачинської «Княгиня Пітьми», що нещодавно вийшов у Yakaboo Publishing, українське фольклорне фентезі оживає в історії про боротьбу з могутнім злом. Це книга про героїв, які не обирали битву, але змушені стати сильними, бо на кону — доля народу й близьких людей.

Менгутим, столицю Об’єднаної Імперії, оповив дощовий серпанок. Небо було таким темним, що здавалося, наче надворі пізній вечір, а не передобідня пора. Імператорський замок нависав похмурою скелею над дерев’яними міськими будівлями. Раз по раз з нього лунав страшний рев, проте ніхто вже не зважав на це. Всі знали, що у глибоких підземеллях запроторені бозна-які чудовиська, що їх імператор Владан зібрав за кілька десятків років свого правління. Майже три місяці у столиці панувала тиша, поки володар був у поході до Південних земель Імперії. Останнім часом почастішали повстання підкорених народів, й імператору доводилося часто покидати Менгутим, щоб нагадати про силу Імперії. Проте Його Світлість повернувся тиждень тому, і звичні звуки заполонили вулиці навколо замку.

З-за колони на підвищеному проході, що оперізував підземельну залу, тихцем виглядала Рута, руденька дівчина років шістнадцяти. Щоб краще бачити, вона зняла з обличчя вуаль, яку були зобов’язані носити всі служниці імператора. Тільки вершечок приміщення сягав поверхні. Там, крізь невеличкі щілини у важких металевих ґратах, лилося свіже повітря і сонячне світло у погожий день. Зараз звідти дзюркотіли тоненькі потічки води, розбиваючись об каміння, та дві постаті — людини та довжелезного триголового змія, закованого в кайдани за всі чотири лапи. Дівчина скривилася, коли чоловік внизу вкотре розлючено вдарив крилатого велетня по одній з морд. Посилена чарами рука імператора завжди завдавала істоті страшенного болю. Рута це знову відчула і спробувала відгородитися від цього відчуття. Вона змалку мала дивний зв’язок із природою, хоча сільська чарівниця не виявила у ній ніяких сил, тільки у її браслеті, який був з нею із самого дитинства. Підглядати за тренуваннями володаря було поганою думкою. Дівчина завжди відчувала небезпеку від нього, але з іншого боку, її дуже манила його сила.

— На сьогодні все! — крикнув імператор. — Полікуйте цю тварюку, вона потрібна мені живою.

Рута спустила вуаль, схопила смолоскип і кинулася сходами вниз. Вона почекала, поки володар зникне за рогом, а тоді взяла величезне цеберко із заспокійливим трав’яним настоєм і потягнула його до змія, кивнувши охоронцю на вході. Дівчина встромила смолоскип у щілину між камінням і присіла біля лускатої шиї.

— Друже, як ти? — шепотіла вона, дивлячись на одну з червоних шипастих морд. — Сьогодні я принесла тобі смаколик, адже рівно три роки тому я прийшла у замок і зустріла тебе.

Всі шість жовтих очей змія потепліли. Рута знала, що він усміхнувся.

— Попий зілля спершу, — підсунула вона цеберко до нього. — Мені було всього тринадцять, а я тебе не злякалася. Пам’ятаєш того старого пердуна, що за тобою доглядав? Як він з мене посміявся, а тоді напудив у штани, коли ти на нього дмухнув вогнем.

Змій видав гуркітливий звук, до якого доєднався дзвінкий сміх Рути.

— Дякую, що захистив мене, — тихо промовила дівчина. — Сподіваюся, я придумаю, як тебе звідси витягнути.

Рута поплескала змія по закутій у кайдани лапі, а тоді дістала з торбини загорнутий у тканину шмат м’яса і підкинула його високо в повітря. Чарівна істота випустила тоненьку смужку вогню з однієї пащеки, підсмажуючи його.

— Цікаво, всі змії їдять підсмажене м’ясо? Га, Вогнедарику?

Змій одразу засмутився і згорнувся клубочком величезних кілець розміром у пагорб, накриваючись шкірястими крилами. Дівчина підійшла і пірнула під оксамитову червону складку, діставшись до схованих морд. Вона почухала одну з них по носі та промовила:

— Мені шкода. Я теж не знаю, якого я роду. Але я читала про таких, як ти. Можливо, ти нащадок самого Змія Горинича, найславетнішого зі зміїв. Його тільки Микита Кожум’яка зміг здолати, найвеличніший із богатирів на той час.

Змій буркнув. Якийсь час вони сиділи в тиші, яку порушував тільки шум дощу. Аж раптом Рута підскочила:

— Я ж забула, маю ще смаколики для тебе! Тримай! Вона витягнула з торбини три величезні льодяники.

— Кожному по цукерочці, — усміхнулася дівчина.

Вогнедар помітно пожвавішав. Поїсти щось солоденьке завжди було для нього святом.

— Що ж, до завтра. Мені треба погодувати й інших.

Вона підвелася, підхопивши пусте цеберко.

— От халепа! — глянула вона на згаслий смолоскип.

Змій обережно торкнувся язиком до смолоскипа, від чого той зразу загорівся.

— Не перестаю дивуватися з тебе. Ти такий чарівний.

Вогнедар задоволено загуркотів усіма трьома мордами. Рута підстрибом пішла до дверей, махаючи яскраво-рудими кісками. Вона кивнула охоронцеві Руслану та віддала йому цеберко. Тільки її Вогнедар підпускав до себе. Попередні доглядальники змінювалися дуже швидко. Когось змій зжер, когось підсмажив, хтось просто перелякався і втік. Рута думала, що якби імператор Владан не володів такими потужними чарами, то Вогнедар і його б зжер.

Вона підіймалася на верхні поверхи підземелля. Інші полонені чарівні істоти були не настільки небезпечні, тож їх тримали не так далеко. Вона не могла зрозуміти, навіщо вони володарю. Ходили чутки, що він шукає спосіб чи то повернути когось з Вирію, чи самому проникнути у світ Прави. Її страшенно вабив цей чарівний світ, хоч вона й не була його частиною. Дівчина потайки пробиралася в бібліотеку і вивчала про чари все, що знаходила. За три роки перебування в палаці вона вже навчилася читати, що було великою рідкістю серед слуг. Проте їй пощастило цілий рік допомагати палацовому вчителю, що викладав для дітей, наближених до імператора вельмож. Тож вона тихцем і собі опанувала основні науки, а потім продовжила вчитися самостійно. Дівчина дізналася все про істот, за якими доглядала, й намагалася полегшити їхнє життя в неволі як тільки могла. Вона якраз виходила з останньої клітки, коли в коридорі з’явився Гліб, один з вартових палацу, і промовив медовим голосом:

— Як тут мій пиріжечок? Всіх чудовиськ нагодувала?

— Вони — не чудовиська, і я — не твій пиріжечок, — різко відповіла Рута, намагаючись прошмигнути повз.

— А куди це ти тікаєш, ягідко? — перегородив їй дорогу хлопець.

Він був вищий, більший і старший її років на п’ять. Вони познайомилися на стрільбищі, де Рута тихцем вчилася стріляти з лука, коли там нікого не було. Не те щоб вона збиралася когось вбивати, але вона почувалася сильнішою, коли натягувала тятиву, вибирала ціль і влучала в неї. Зазвичай Руті вдавалося уникати Гліба, але, схоже, цього разу у хлопця були серйозніші наміри домогтися свого. Він повільно підступав до неї, поки вона не вперлася спиною у ґрати.