Успіху можна досягти, лише якщо ти твориш, а не намагаєшся творити: інтерв’ю із Сарою Хоскінґ

Я розмовляю із Сарою Хоскінґ — дизайнеркою, художницею, артменеджеркою, яка, вийшовши на пенсію, разом із колегами заснувала резиденцію «Хоскінґ Хаусес Траст» для творчих жінок старших сорока років. Мені пощастило потрапити до програми завдяки літературній агенції OVO, що підтримує мої авторські амбіції уже третій рік.

Ми із Сарою сидимо у невеликому трьохсотлітньому котеджі, розташованому в селищі Кліффорд Чемберс, що вже двадцять років приймає жінок з усього світу, надаючи їм можливість творити, не відволікаючись. Цьогоріч — вперше з України. Котедж потопає у книгах — від світової англомовної класики до найсучасніших творів, зокрема написаних тут, у тиші класичного англійського селища, знайомого нам за творами Агати Крісті та Гілберта Честерстона. Я не уявляю, коли Сара знаходить час на те, щоби керувати трастом, писати книги, доглядати невеличкий город, піклуватись про курей, кролика і чотирьох котів.

В інтерв’ю буде про те, як виникла ідея резиденції і чому вона для жінок саме 40+, про те, як одна жінка з допомогою подруг може створити впливовий  мистецький осередок, який щороку насичує культурне середовище десятками творів мистецтва і що для цього потрібно, крім віри у себе. А також про те, чому Сара прихильна до України й роздуми про долю жіноцтва протягом ХХ століття.

На сайті вашої резиденції згадується вислів Вірджинії Вулф: «У жінки, яка хоче писати, мають бути гроші та власна кімната». Вона це написала сто років тому. Як ви вважаєте, це досі залишається важливою темою, яку потрібно виносити на обговорення? Хіба відтоді ставлення до жінок не змінилося?

Так, за останні сто років ставлення до жінки дуже змінилося. Але залишається одне: жінки зв’язані своєю біологією. Чи змінить це наука у майбутньому, я не знаю. Я не бачу, як це може статися в усьому світі. Ми досі зв’язані нашою біологією. І щоразу опитування показують, що жінки більшою мірою залучені до виховання дітей, до всього, що пов’язано з дітьми. Це не лише зачаття, а й виношування та виховання дитини і також робота по господарству, яку потрібно виконувати в щоденному житті. Тож воно досі існує: можна назвати це перевагою чи недоліком, головним чином недоліком, але це — податок на час. Тож хоча ми, жінки, маємо доступ до освіти, політичного управління та більшу соціальну свободу, ніж раніше, проте у сфері дітонародження та виховання питання залишається актуальним.

Пам’ятаєте, як у вас виникла ідея створити резиденцію?

Що ж, мені подобалась Вірджинія Вулф, ще коли я була молодою.  Пам’ятаю коли мені було 20 років, я прочитала її есе про кімнату^[1], яке мене вразило, і подумала, що це чудова ідея. Протягом усього мого життя, мого трудового життя, я думала, що одного разу мені це вдасться. Науковці та науковиці зазвичай обговорюють Вірджинію, аналізують Вірджинію та пишуть про Вірджинію. Ніхто з них не сказав, нумо зробімо цю уявну кімнату реальною — із цегли та цементу. І коли я вийшла на пенсію, то вирішила, що час настав.

Хто почув про цю ідею першим?

О, я ніколи не припиняла говорити про неї, як ви могли помітити. Я багато років переконувала своїх подруг, друзів та колег. Я всіх запитувала, чи це не гарна ідея? А вони відповідали: так, годі говорити, роби вже! Отже, коли мені виповнилося 60 років, на той момент досить багато людей вже чули про цю мою ідею. Я зібрала трьох моїх найближчих подруг, які були моїми колегами, адже з більшістю моїх друзів я познайомилась на роботі. Це об’єднує, коли ви працюєте разом із людьми, які поділяють ваші інтереси та ентузіазм, і, звичайно, саме вони складають коло найближчих друзів. Тому я вибрала трьох із них, і ми розпочали цю мандрівку.

Як чудово, що у вас була така міцна підтримка. Чому ви вирішили створити резиденцію саме для жінок старших 40 років?

Тому що 40 — це визначний вік для жінки. У цьому віці раптом виявляєте, що ви вже не молода жінка. У молодості я не була особливо гарною, але після сорока я помітила момент — заходиш до кімнати, а чоловіки просто не бачать тебе, вони ігнорують тебе. І це той цікавий період, коли розум звільняється від бажання фліртувати та біологічної потреби захоплювати собою інших та подобатися комусь.  Я люблю чоловіків, я дуже люблю чоловіків. Але тоді настало своєрідне звільнення. Коли жінка досягає цього етапу, її здоров’я зазвичай погіршується.

У мене була дуже важка менопауза. Я не могла у це повірити, що таке можливо. До того я була сильна, я могла все. Знаєте, могла запросто перевезти виставку з півночі Англії на південь, через заметіль та попри шість дюймів снігу на дорозі. Я дійсно могла зробити все це сама. І раптом ця сила вичерпалася. У мене виникли проблеми зі здоров’ям, як у багатьох жінок. І чоловіки втратили до мене інтерес. Змінилися не друзі, змінилося моє місце в суспільстві, і це також вивільнило частину енергії для інших справ. Тому я й вирішила, що цей вік буде нижньою межею для наших резиденток. Проте верхньої межі немає: ми запрошуємо жінок будь-якого віку, хто може підніматися сходами до горішньої кімнати, де розташована спальня.

Що для вас було найважчим 20 років тому, коли ви починали цю програму?

Гроші, гроші й ще раз гроші. У мене ніколи не було багато грошей. Мої батьки померли і залишили мені достатньо, аби купити тут власний котедж, який я також заповіла трасту. Той котедж, в якому зараз живуть учасниці програми, нам з колегами було нелегко купити. Ми склались, оформили іпотеку і протягом трьох років здавали його в оренду туристам. Також відкладали гроші на організаційні витрати. Тож основна проблема — гроші.

А що зараз найважче дається?

Те саме — гроші. Я хотіла би мільйон фунтів. Якби я мала мільйон фунтів стерлінгів, я могла перетворити цю невелику благодійну ініціативу на подію національного масштабу. Проте мільйона у мене немає, тож мусимо крутитись. Хіба це не мрія? Мрія! А мрії збуваються, навіть попри те, що придбати цей будинок було важко. Тож ми продовжуємо працювати

Чи пам’ятаєте вашу першу резидентку?

Так, вона, на жаль, уже померла. Її звали Джессіка Беренс, вона була неймовірною жінкою. Журналісткою. У саду біля будиночка є маленький, вирізаний з фанери гном. Вона знайшла його на купі сміття і прихистила. Я зберігаю його у пам’ять про неї. Вона була надзвичайною.

Розкажіть про смішні чи цікаві випадки, які траплялися з резидентками.

Може, вони й не надто смішні. Я завжди кажу всім, хто сюди приїздить, і сказала це вам: якщо вас щось турбує або вам щось потрібно, зателефонуйте мені. Тільки не надсилайте мені електронних листів, бо я не з того покоління, яке постійно перевіряє пошту. Візьміть телефон і подзвоніть мені. Я живу тут, за пів хвилини від вас. І в цей котеждик, де ви зараз живете, мене кликали через різні причини: мишей та шершнів, а то не шершні зрештою виявились, а всього лише оси. Або через зникнення електрики чи води. У когось був письменницький блок. Одну резидентку обманув агент, у іншої померла мати. Когось переслідували колишні партнери. А одна резидентка впала з ліжка і зламала ключицю. Зазвичай мене кликали через привидів та розбиті серця. Я вмію співчувати, якими би смішними не здавалися приводи мене покликати.

Скільки жінок подаються на вашу програму протягом року і як ви відбираєте учасниць?

Важко сказати, бо я деякий час не займалася відбором, але я думаю про 50 заявок на рік. Деякі з тих, хто подаються, не бажають нічого створювати, просто хочуть від чогось втекти. Ми орієнтуємось на потреби заявниць. Майже завжди вони пишуть про те, що їм потрібний час. Іноді це гроші. Часто найнагальнішою потребою є спокій і усамітнення, час для себе, коли жінка хоче звільнитись від щоденних обов’язків, щоби творити. Ми дивимось на оригінальність ідеї заявниць, і це складно. Я маю на увазі, що у поданах заявках чітко видно актуальну моду та популярні теми. Якщо я ще раз отримаю заявку від романістки, що планує писати про належність до певного класу та раси, я закричу! Бо є таке поняття, як оригінальність. Шукайте щось незвичайне. Тож ми оцінюємо оригінальність теми і потребу, яку ми можемо або не можемо допомогти задовольнити. Натепер, я вважаю, ми не маємо достатньої різноманітності тем серед учасниць програми. До нас  ніколи не подавались секс-працівниці чи повії, філософині, філателістки чи політикині. Науковиці були, проте не так багато. Багато науковиць мають хорошу роботу в університетах та отримують досить високу зарплату, тому їм не потрібна така можливість. А от у мисткинь складніші обставини. Проте від них хотілося би більшого розмаїття тем, бо, як я вже сказала, питання раси та класу домінують серед тем творів, поданих у заявках, що зводить мене з розуму.

Отже резиденція не лише для мисткинь?

Ні, для жінки з будь-якої галузі. Будь-яка галузь, будь-яка жінка. От, наприклад, Рейчел Карсон, чудова американська учена, що в 1950-1960-х роках написала відому книгу «Тиха весна» про інсектициди та ДДТ. Цією книгою вона змінила ставлення до забруднення довкілля. Для неї то були жахливі часи. Зараз у науці все по-іншому, але навіть тепер жінки мають менше впливу в науці, ніж вони могли би і повинні.

Розкажіть, будь ласка, чи має ваш траст державну підтримку?

Так, ми нарешті її отримали. Державна підтримка зараз надається Мистецькою радою Англії, і я дуже добре знаю їхнє правління, бо саме вони вони мене навчали 50 років тому. Тепер вони зовсім інші. Багато на що зараз впливає політика. Був час, коли державні гроші надходили або від місцевої влади, або від влади округу, проте зараз ці надходження припинились. Раніше вони фінансували події в галузі мистецтва, але більше не спонсорують. Тому зараз нас фінансує лише Мистецька рада Англії. Вони робили це тричі і давали гроші не зовсім на те, що ми дійсно хотіли, бо мають свої власні цінності та ідеї, які не завжди збігаються з нашими. І тому така співпраця це — палка з двома кінцями, ви не завжди отримуйте від них те, що хочете. Ми самі справляємось набагато краще. Майже всі гроші, які ми отримуємо, надходять від великих благодійних фондів, яких досить багато, і вони — приватні. Тобто їх створено для суспільного блага, але вони управляються приватним чином. Та їх досить багато і грошей у них багато.

Це дуже цікаво, а як це працює? Чи проводите ви благодійні заходи для збору пожертвувань?

Є багато роботи, яку потрібно організувати. Я постарішла, мені 82. Я справді більше не можу організовувати ці події сама. Раніше ми проводили такі заходи, і вони не приносять реальні гроші. Якщо ви покриєте свої організаційні витрати і заробите пару сотень фунтів, вам пощастило. Але ви повинні час від часу проводити такі події, бо це важливо для підтримання зв’язків із громадськістю. Більшість наших грошей, як я вже сказав, надходить від програм.

У мене ще одне довге запитання.

Гаразд, яке?

Про Британію 50 років тому.

О, так, це було б цікаво.

Чи думаєте ви, що жінки досі потребують підтримки, хоча ви трохи вже відповіли на це запитання.

Ну, я хотіла би сказати одне, звичайно, у нас, жінок, зараз є чудові можливості, у порівнянні з нашими матерями, не кажучи вже про наших бабусь. Неймовірним є те, чого ми досягли — це, в тому числі, і значний політичний захист. Вас більше не можуть звільнити лише тому, що ви — жінка. Ви можете вжити заходів, хоча це й досі важко та вимагає великих зусиль. Так, коли я була молодою жінкою, все було зовсім інакше.  Але, і це велике «але», світ зараз такий небезпечний. Інтернет небезпечний, хоча й дарує неймовірні можливості — будь-хто може сидіти в цьому крихітному котеджі і досліджувати свою тему не виходячи з нього. Це чудово! Знання всього світу можуть опинитися на цьому столі через Інтернет. Але, з іншого боку, ви настільки ж відкриті до зловживань.  Мене переслідували. І це те, про що я не розповіла серед складнощів організації цієї програми. Це анонімне цькування деяких мешканців із цього села через Facebook. Мене це вразило. Це неможливо розвидіти, погрози неможливо забути. Відомі жінки тепер зазнають цькування через Інтернет, бо він є широким каналом для агресії

Тож у певному сенсі, так, ми маємо багато того, чого не мали наші матері та бабусі. Зокрема медицина, що займається жіночими питаннями, стала набагато кращою. Моя мама перенесла гістеректомію приблизно в 1950 році, коли лікарі ще не розуміли про те, якими важливими є гормони для тіла. Це зіпсувало її життя на 30 років. Тепер такого би не сталось. Тож жіноча медицина покращила, покращилась підтримка жінок в багатьох сферах, як і велика кількість нових можливостей. Та все ж для жінок залишається й велика небезпека. Мені от постійно приходять шахрайські електронні листи, і вони такі переконливі. На щастя, я знаю одного милого комп’ютерника, я просто надсилаю лиси йому і питаю, що це таке? Він каже, негайно видаліть, це небезпечно. У мене є хтось, хто піклується про мене. Але якщо ви не розбираєтесь в цьому, ви можете потрапити в халепу. Тож зловживання та Інтернет-шахрайства зараз є великою загрозою.

Так, дякую. У мене є ще одне запитання: пам’ятаєте, хто була найстарша резидентка?

Дайте згадаю. То була мила жінка. Зараз їй за 80. Її звали Джейн Браун, і вона була чудовою біографкою.

Біографкою?

Так. Зараз, на жаль, ми не отримуємо великої кількості заявок від літніх жінок, і я над цим працюю.

Я знаю, що ви зараз пишете кілька книг. Чи є у вас свої способи подолати авторський блок?

Люба моя, є лише одна відповідь, і це — працювати. Сідаєш на стілець і вйо. Це говорять усі авторки, які сюди приїжджали. У кожної бував такий стан, але успіху можна досягнути лише, якщо ти твориш, а не намагаєшся творити. Не думай — роби.

Отже наполегливість.

Наполегливість, точно. Чи знаєте ви художника на ім’я Девід Хокні? Він відомий англійський художник, старший за мене, дуже старий. А коли він був студентом, він цілий день витратив на те, щоби зробити табличку, котру повісив в ногах свого ліжка, на ній було написано «вставай і працюй»

Розкажіть, будь ласка, про труднощі, з якими ви стикаєтесь, керуючи трастом.

Багатьох труднощів я уникнула, тому що маю великий життєвий досвід. Але якщо ви збираєтеся започаткувати таку резиденцію, вашій групі потрібні люди, які розуміються на нерухомості та законодавстві. Якщо наприклад вам знадобиться дозвіл на перепланування чи щось таке.  Я впевнена, що в Україні такі люди є. Про гроші я вже розповідала, це головне, але також треба розбиратись у нерухомості та не боятися її використовувати. У цьому селі, де розташована резиденція та живу сама, я відчувала великий спротив сусідів, який мене здивував. Я мала і підтримку серед сусідів. Прекрасна підтримка, ви познайомилися з моїми друзями. Але опір і неприязнь також були вражаючими. І мені не завжди вдавалось і справлявся з цим. Тож спробуйте завоювати прихильність чи стати популярними, чого я не не вмію робити. І ще важливо — ви маєте продовжувати, навіть коли вам нудно чи ви втомилися, повинні продовжувати, і тоді із грубої заготовки вийде чудовий витвір мистецтва. Нам було таланило, але бували й труднощі.

Цікаво, чому ви вибрали це місце?

Я з Ворікшира, моя родина з Ворікшира, це моє рідне графство. Це селище розташовано поблизу Стратфорда на Ейвоні, в Стратфорді повно розумних людей. А вам точно знадобляться довірені особи, колеги, співробітники. Тож вам варто осісти поближче до міста, де багато університетів, або до такого місця як Стратфорд, де є театральна спільнота, бібліотеки. Також тут гарна мережа доріг чи автострад, близько до залізниці та аеропорту. У Бірмінгемі, що не так далеко звідси, 13 університетів.  Це означає багато людей, котрі живуть у дорогих маленьких заміських котеджах навколо.  Розумні, розумні і ще раз розумні люди. А коли вони виходять на пенсію, то хочуть чимось зайнятися, а отже зможуть керувати фондом разом зі мною.

Отже, розумні люди, транспорт, рідний край.

Розумію. А тепер три питання про Україну. Я знаю, що цього року ви допомогли п’ятьом українкам. Чому це важливо для вас?

Бо я пам’ятаю останню війну. Я пам’ятаю Другу світову війну, і мій найбільш ранній дитячий спогад – це бомбардування. Як батьки загортали мене і брата, щоби віднести у бомбосховище, коли бомбили Бірмінгем. Я ніколи не забув цього, і того, як виглядають розбомблені міста.  Пам’ятаю, як будучи маленькою дівчинкою, розглядала оголошення навколо місць бомбардування, плакати із зображенням маленького хлопчика з відірваними руками і написом «Не грайся тут». Там росли «лисячі рукавички» (наперстянка) та вербова трава (хаменерій), це рожеві дикі квіти. І я пам’ятаю, як дивилася на ці рожеві, гарні квіти, та думала: як дивно, такі гарні квіти ростуть в такому небезпечному місці. Я пам’ятаю війну і пам’ятаю про неї багато.  Її вплив проявлявся навіть у підлітковому віці. Тому мої співчуття Україні дуже особисті.

Друга причина: Анна Шевченко^[2] була тут близько 8 років тому. Я не дружу з більшістю резиденток, я думаю, може хіба з 1% з них, але вона була надзвичайною, чарівною, красивою, розумною і дотепною. Ми говорили з нею про потенційне вторгнення в Україну. Вона приїхала до мене якраз перед вторгненням, і мене стурбувало те, як вона переживала ці події. Тому я провела невелику кампанію зі збору коштів і зібрала майже 7000 фунтів та витратила їх на таких українок, як ви. Взагалі нашими основними критеріями відбору завжди були вік та мова: жінки мають бути старші 40 років та писати англійською. Для цього випадку ми залишили вікові обмеження, але приймали всіх, хто пишуть не лише англійською.

Дякую вам за цю підтримку! Що б ви порадили групі жінок, які хотіли б створити подібну резиденцію?

Знайдіть гроші. Вони десь там є. Багато хто готовий допомагати, але для початку вам потрібно знайти гроші і робити це наполегливо та професійно. Найбільший грант, який ми знайшли, був сто тисяч фунтів, а найменший – п’ять фунтів. Ідіть і знайдіть гроші.

І наостанок: що б ви хотіли сказати всім українським жінкам і дівчатам?

О, бажаю вам сміливості й добра.

Дякую вам.

Записано Тетяною Саніною 6 квітня 2023 року

^[1] Вірджинія Вулф, «Власна кімната», опублікована 1929 року

^[2] Анна Шевченко — англійська письменниця українського походження, авторка історичних детективних романів, перекладених українською «Спадок» (2010), «Гра» (2012)

Фото з сайту.