В ефірі я намагалася зробити все, щоб донести думку до людей: що розчавити нас не вдасться — Наталія Мосейчук

01.09.2022

Наталія Мосейчук, телеведуча 1+1 та Єдиного марафону новин, YouTube блогерка, кураторка проєкту Право на Освіту, Школи Супергероїв та загальнонаціональної премії для вчителів Global Teacher Prize Ukraine, у інтерв’ю WoMo розповіла про передчуття війни , на що був спрямований фокус новин у той час у лютому, про боротьбу з фейками та погрозами, а ще про військову цензуру, яку довелось опановувати «з коліс» та цінності, які об’єднавчими для нас у перші дні війни і мотивацію боротися далі. 

До війни: плани та передчуття

Розкажіть про той інформаційних фон, який був у вас перед війною? Як у редакціях новин ставилися до інформації про ймовірне вторгнення?

Звичайно, що у новинних редакціях інформації зазвичай трохи більше, ніж у звичайних людей. Вона надходила з різних боків, але була дуже контроверсійною. І тому реакції нашої  реакції  не відрізнялися  від реакцій громадян. Були ті, хто вірив у напад і щонайменше морально готувався до нього. Були такі,  які казали, що це фейк і путін грає на нервах, «бере на слабо». 

Наскільки перед війною була велика кількість фейків?

Вистачало. Безперечно з боку росіян неслося багато. Були вірусні атаки. Вірусні хвороби, які атакували і цілі політичні партії, і громадян. Власне, тому і потрібна була така розмова, де б говорили про справжній стан речей. «Плюси» таку пропозицію глядачам перед війною зробили. Я задоволена, що ми відчули тоді таку необхідність. І тому, коли зараз чуєш: нас ніхто не попередив!  — відверто дивуєшся. Щовечора ми тільки і говорили про можливість нападу. Торочили: все має бути зібрано — документи, речі першої потреби, ліки. росіяни — не шляхетне воїнство, щоб від них чекати якогось попередження про війну. А дані розвідки — це завжди «плюс-мінус». От в такій «виделці» ми і говорили з глядачем: все може статися. Маємо бути готовими. 

На що був спрямований фокус новин у той час у лютому?

Ми на 1+1 під час фази напруження перед війною вирішили зробити для глядачів цикл ефірів — телемарафон. Об’єднали тоді два проєкти Право на Владу і Твій Вечір. Щодня з Єгором Гордєєвим збирали у студії експертів, політиків, державних діячів, лідерів думок. Вважали своїм обов’язком в ті дні бути поруч з глядачем. Обговорювали ймовірність тих чи інших подій та що робити всім нам. Мені завжди подобалася ідея круглого столу, за яким збираються експерти, можновладці — обговорюють, напрацьовують пропозиції, виробляють ідеї. Таким чином намагалися працювати. Підтримати, надати максимум інформації та експертної думки.

Яким був ваш особистий стан перед війною? Ви морально готувались до ймовірних викликів, які можуть стати перед нашою країною?

Пам’ятаю останній ефір — 23 лютого. У студію пришли, зокрема, народна депутатка з Луганщини Вікторія Гриб та Олексій Арестович. І от тоді вже було напруження на сході України. ВРУ був запроваджений надзвичайний стан. Добре пам’ятаю, що після ефіру спитала у Олексія — “Чи справді ситуація настільки напружена?”. І він відповів, що, на його думку, наступ буде.

Я не схильна до паніки. Глибокої ночі приїхала додому після ефіру, передивилася стрічку новин, лягла спати і вже за дві години пролунав перший вибух. Мені здавалося, він зовсім поблизу. Ми жили недалеко від місця нападу росіян. Ми ці вибухи чули дуже виразно. Я тоді сказала: почалася війна. І зробила публікацію у соціальних мережах: Війна. Одним словом.

Війна: перші тижні

Чи були у вас вагання їхати чи залишатися? Як ваша родина склала план дій у перші тижні війни? Як ви самі з собою ці питання вирішували? Як згуртувалися морально?

У мене не було вагань. 24 лютого я збиралася на роботу. Стосовно батьків — одразу сказала, що їм потрібно виїжджати. Дві війни на їхнє життя — занадто. Це була особлива сесія переговорів з ними. Тато спочатку навідріз відмовлявся. Але я зібрала їхні речі, посадила в машину і сказала їхати. 24 лютого у мене ще був ефір Право на владу. Я його виразно пам’ятаю: Павло Клімкін, Федір Веніславський, Юлія Тимошенко, Олексій Арестович, Євстратій Зоря, мери — Терехов та Марцинків, Сергій Рахманін, Валентин Гладких. Вже всюди стріляли, з усіх боків сунули.

Я пам’ятаю, як на початку ефіру я сказала «швидкої перемоги у них не вийде. Та й взагалі перемоги не буде». 

25-го теж збиралася на роботу, як мені передзвонили і повідомили, що мости у напрямку Києва підірвані і до міста дістатися неможливо. Сказали їхати у протилежний від столиці бік. І власне такий наказ з роботи надійшов і деяким іншим співробітникам.

Так почалася наша евакуація на Західну Україну. День тривав дуже довго. Це 24 години помножені тричі. 10 годин тільки з Києва до Житомира. Фактично, можна було пішки йти поруч з машиною. Повзли 10 км  годину. Багато машин стояли обабіч, вже не було бензину на деяких заправках. Люди йшли пішки з рюкзаками за плечима. Їхали велосипедами. Везли котиків та собачат. На зупинках поїли їх. Це був нервовий квест. 

Але просто приголомшувала поведінка людей — ніхто не штовхався, ніхто не порушував правил. Не сварилися у чергах по бензин. Всі були толерантні та згуртовані, співчували і допомагали. Одним словом, це було людське море жаху. Ми просто не знали, що пройде кілька днів і цей шлях з Києва з  «дороги жаху» перетвориться на «дорогу смерті». 

І коли ми побачили перші фото і репортаж мого колеги журналіста ТСН Олександра Загороднього зі Стоянки — а ми жили тоді  неподалік, в тому районі поруч з Ірпенем, Ворзелем, Бучею. Було нестерпно бачити знайому дорогу з розстріляними автівками. З обгорілими тілами жінок та дітей. 

На що був фокус у новинах та телемарафоні у перші тижні? Як він мінявся? Чи вдавалось перевіряти всю інформацію?

В ефірі я намагалася зробити все, щоб донести думку до людей: що розчавити нас не вдасться, що знищити нас не вдасться. Що ми всі боремося. Що ЗСУ стоїть, що військово — політичне керівництво за людей. І це дуже важливо було доносити. І в це дуже важливо було вірити. Спочатку треба повірити самій у те, що ти говориш. А коли повіриш — тобі вірять люди.

Коли зараз я читаю повідомлення: “Наталю, дякую за те, що були у перші дні з нами і виходили в ефір”, я розумію яку велику роботу зробили тоді всі телеведучі національного марафону.

Це довго не буде охоплене нашою свідомістю — все, що тоді вдалося всім зробити — народу, військовим, територіальній обороні, добровольцям, волонтерам, керівництву країни, телевізійникам. Ми ще це не можемо оцінити — ми перебуваємо в події. Треба, щоб минув час і ми поставимо собі відмінну оцінку. Ми були на висоті тоді. Як народ. Як нація. Я починаю скучати за нами тодішніми — в перші дні війни. 

 

Де ви знаходили сили виходити у прямий ефір та бути на прямому зв’язку годинами? Поділіться, як витримати таку напругу?

Питання про сили тоді не стояло — важливо було працювати. Тому в ефір дуже хотілося. Емоційний стан був далекий від норми. Хвилювання не було, була злість та ненависть, відчуття переповненості ними. З такою емоцією я тоді ходила в ефір. Страшенної злості та людського приниження. Було відчуття, що тебе намагаються розчавити. Те, що робили з нашою країною — так само відчувалося. А ще було шалене бажання вижити. 

Які журналістки стандарти у редакціях були переглянуті? Як змінилися цінності?  

Ми почали працювати в умовах військової цензури. Точніше, спочатку дуже швидко вчилися так працювати. Це була головна відмінність від роботи у мирний період. В умовах війни важить все: кожне слово, кожен кадр. Канали об’єдналися в єдиний загальнонаціональний марафон і почалося спільне мовлення. Щодо цінностей… за 30 років ми встигли прийняти для себе цінності, які є об’єднавчими для нас. І вони нам усім стали в пригоді в перші дні війни. Цінності давали нам мотивацію боротися: за волю, за свободу, за ідентичність, за себе. 

Розкажіть про ваш Ютуб проєкт. На чому фокус, для кого він і чому саме зараз?

Канал почав працювати з березня і відтоді маємо вже майже 300 тис. підписників, хоча досі для мене не дуже комфортно просити підписників про дзвіночки та вподобайки. Я — телевізійниця і опановувала новий формат просто на очах моїх глядачів. Те, що спрощує життя ютуберам, нам, людям з телевізора, лише ускладнює. У мене між ефірами були дні перерви, хоча перед війною завжди не вистачало 24 годин у добі для роботи. До того ж дуже хотілося бути з людьми. Давати слухати мудрих спікерів, підтримувати морально. Так Ютуб став новою платформою для обміну думками. Знімати почали просто на офісній кухні. І зараз багато відео продовжую писати не в ТБ студії, хоча правила телевізійного формату все ж таки виконую — і світло встановлюємо, і звук спеціальний налаштовуємо.

На сторінці публікуємо щотижня ексклюзивні відео та коментарі, думки експертів, звернення, петиції. За весь час існування каналу відео маємо вже понад 20 млн переглядів. Інтерв’ю з Володимиром Поворознюком, Валерієм Куром, Анжелою Перл перетнули відмітку у 1 млн переглядів.

 

Я намагаюся кликати людей, які дадуть глядачами інформацію для роздумів. Нам варто слухати «мудреців» аналітиків, аби далі зробити свій власний вибір. Зараз ми у пошуках свого унікального шляху і свого глядача. А ще ми у пошуках нових цікавих гостей. І я дуже вдячна глядачам за коментарі, побажання і критику. Декілька відео вже перетнули позначку у мільйон переглядів. Хоча маю і деякий внутрішній парадокс — відео експертів, з думками, які для мене дуже цінні — дивляться не так активно. Зокрема, з мовознавцем Павлом Гриценком чи істориком Ярославом Грицаком. Для мене — вони джерело думок та фактів “на подумати”.

Війна: 100 днів

Ви у перші дні війни та ви зараз. Які з вами відбулися зміни? 

Я позбулася ілюзій. Стосовно друзів і ворогів. Адже війна зірвала маски і навіть деякі родичі стали ворогами, бо не поділяють нашого права на наші цінності. Багатьох людей «відрізала», лишилися тільки ті, які ідуть до Перемоги і не уявляють другої дороги. Я стала жорстокішою та сентиментальнішою водночас. Ненависною до ворогів і дуже закоханою в наших людей. 

Як ви пережили адаптацію до війни і чи настільки ж емоційно переживаєте зараз всі події які відбуваються зараз на Донбасі? 

Важко адаптуватися до війни, коли ти маєш дітей, коли ти маєш батьків поважного віку. Ти завжди напоготові, тому що війна не закінчується. І те, що по Києву ми зараз їздимо вільно, це не означає, що місто не є мішенню. Коли ти живеш під прицілом ракети або кулі, то говорити про адаптацію не приходиться. Все одно я живу на війні, як на війні. Такі самі емоції, такий самий розклад життя. Дуже болить за кожне місто, за кожного українця, який постраждав. За родини — матерів, дружин, дітей наших хлопчиків, які зараз захищають нас на фронті. Невимовний жах. Біль. Лють. Ненависть.

Які ваші основні фокуси окрім роботи у прямому ефірі? Як ви для себе їх визначили? У свій день народження Ви подякували глядачам у соцмережі за привітання та попросили замість подарунків їй зробити добру справу до Дня захисту дітей і допомогти дітям на термінові потреби. Розкажіть більше про ваші волонтерські проєкти.

Роботу зі школами у лікарнях ми продовжуємо та розширюємо. Педагоги приходять до маленьких пацієнтів, а малі — хочуть вчитися.

Школи Супергероїв, на щастя, відновили роботу і працюють у Києві, Харкові, Житомирі. Маємо надію, що зможемо відкрити Школу Супергероїв у Інституті раку в Києві. 

Щоправда, зараз більше уваги приділяємо психологічній допомозі маленьким пацієнтам. Навчанню та розширенню мережі педагогів-психологів. Під час війни, усвідомили лікування, підтримка знаннями — ось як вона працює. Зараз, до прикладу, у Охматдиті Києва багато дітей, які отримали поранення під час війни, які своїми очима побачили всі жахи нападу на нашу країну, які на власних очах втратили батьків. І в момент, коли дівчинка, яку вдалося вивезти з Маріуполя говорить про те, що хоче попри все підготуватися та скласти ЗНО — розумієш, які ж мудрі наші діти. І хочеш підтримати їх, надихнути, навчити долати випробування, тримати удар, хапатися за життя.

І в цьому плані наші вчителі — великі герої. Це мої люди, Відверті, правильні, щирі. Вони мужньо тримають освітній фронт. І тому я дуже щаслива, що цьогоріч у моїй номінації Вибір Серцем на загальнонаціональній премії Global Teacher Prize ми попри війну відзначимо педагогів. Цьогоріч разом з проєктом Право на Освіту хочемо відзначити педагога-психолога, який працює з дітками, постраждалими під час війни. На психологів зараз неймовірне навантаження, саме вони зцілюють дитячі серця і потребують особливої уваги. І класного керівника з регіонів України, який, попри бомбардування, не покинув своїх учнів, продовжував працювати, налагодив роботу онлайн та підтримував своїх дітей усі ці дні. Шукаємо зараз такі історії аби поділитися ними з усіма українцями. Розповідайте за посиланням: https://globalteacherprize.org.ua/istorii-vchyteliv-ta-osvity-voiennoho-chasu/?fbclid=IwAR1dd5R2sDPUSVwMoN7lgSxe4pZ5X1I-Y5U1qZdMJOejTiguoxgrw7wweT0 

Особливе слово про душевний стан. Він у нас не в найкращій формі. Тому важливо подбати про психологічну допомогу.  І собі. І малим. Тому вже скоро, у вересні, з’явиться освітній курс для психологів, психологів-педагогів, програма кризової допомоги дітям і вчителям — у лікарнях, освітнім терапевтам від Орден Фенікса. Ми з командою Право на освіту і партнерами OneUkraine gGmbH допомагаємо запустити, забезпечили фінансування. Це навчальний курс онлайн — безкоштовно і з сертифікацією на платформі EdEra. Це збережені дитячі душі, любов, турбота та підтримка. Безцінна.

Як ви сприйняли погрози, які ви та ваша родина отримали? Як ви це пережили і до яких дій, емоцій вас це спонукає? Як ви підтримували вашу родину та батьків весь цей час? І які слова важливо говорити?

Особисто не приділяла цьому епізоду війни аж так багато уваги, адже є набагато гірші епізоди. Але погрози та звинувачення ображали. Особливо, які стосувалися моїх батьків. Погрози, які надходили моїй мамі були поза межею цинізму і моралі. Моя мама вчителька, яка у радянські часи навчала російської мови, читання, математики. І серед тих учнів було багато росіян. Напевно, тим, кого вона вчила, зараз по 50 років. Вона викладала в Угорщині, у Німеччині  — тато там тоді служив. Мама викладала у дітей льотчиків, вертолітників. І вони, мабуть, пішли стопами своїх батьків і зараз, мабуть, командири. І тоді я звернулася до росіян, адже хотіла, щоб вони почули і зрозуміли, що в Україні вони бомблять свою першу вчительку, яка вчила їх доброму, розумному та вічному. І я щиро хотіла, щоб цих льотчиків зупинило моє звернення. Або зупинили їхні дружини, або діти. Бо я чітко сказала, що вони летять коїти страшний злочин, за який обов’язково буде розплата. Україна помститься за своїх дітей. Так буде! 

Щоб ви порадили колегам, волонтерам, людям, які також переживають зараз загрози від ФСБ та хейти у соціальних мережах, переслідування?

Зневажаю людей, які роблять собі репутацію на хейті когось. Завжди образливо, коли у хейт та цькування вкладають ресурсу більше, ніж у допомогу фронту, наприклад. Чи дітям. Називаю таких паразитами. Краще спробували б попрацювати і зробити більше за того, кого хейтиш, зневажаєш та ображаєш.

Важливо, пам’ятати, що поруч з великою рибою завжди пливуть маленькі і на них не завжди варто звертати багато уваги. Зараз у нас одне на всіх велике завдання і мета — це перемога.

А щодо спецслужб країни агресора — і те, що вони порушують справи — це їхня логіка дій, в якій вони працюють далі. Українці вже давно не звертають увагу на те, що коїться за гнилими дошками в сусіда. Ми дбаємо про своє. Така ментальність. 

Який ваш рецепт незламності після цих більше вже понад 100 днів війни? Та в чому взагалі незламність українців, на вашу думку? 

У вірі. Ми всі віримо у те, що переможемо ми. І в розумінні, що немає запасного аеродрому. Багато українців втратили житло роботу і попри це вони прагнуть хочуть жити і заробляти у своїй країні. Це робить велику справу. Всі українці борються за свою країну без варіантів.

Які б ви слова настанови сказали жінкам-волонтеркам, які зараз усіма останніми можливо силами намагаються наблизити перемогу?

Вони — це мужність, яка береться з внутрішньої сили. На яку ніхто не знав, що здатен. Це сміливість, яка ще не пізнала своїх кордонів. Це потужність, яка ще не показала своїх меж, тому що ці жінки стоять і вони вистоять, а значить вистоїть фронт і вистоїть ЗСУ.  

Яка найголовніша мотивація зараз у вас та чи вона залежить від підтримки оточення?

Мотивація — така як у всіх людей. Жити. В красивій країні. Такій, якій довелося багато побачити, в європейській країні. Мрію, щоб дні в Україні були розподілені між сивими та молодими. Коли вдень і до вечора у кав’ярнях Ужгорода, Києва, Сум, Чернігова Кролевця, Житомира будуть сидіти люди з сивими головами. А вже під вечір — після роботи збиралася б молодь у тих самих кав’ярнях. Щоб була така зміна поколінь, щоб було багато усмішок, щоб люди були задоволені собою і своїм оточенням, своєю країною. Щоб вони пишалися. Нам для цього один крок — треба лише перемогти і лишитися єдиними. Так мало і так багато.

Вікторія Покатіс