“В одну річку двічі”: читаємо нову книгу Софі Оксанен

Софі Оксанен — фінсько-естонська романістка і драматургиня, яка активно виступає проти тоталітарних режимів. Особливу увагу вона приділяє російським злочинам, скоєним у країнах Балтії під час окупації радянським союзом. Тепер авторка дала голос на Заході й українським жінкам. 

У новому есеї «В одну річку двічі» Оксанен досліджує мізогінію як державну політику росії. У своїх загарбницьких війнах ця країна завжди використовувала одні й ті самі методи: депортацію, русифікацію, пропаганду, терор цивільного населення, знищення культури. Вона ніколи не просила вибачення і не була покарана за злочини. Цей есей — про байдужість і мовчання, які продовжують традицію безкарності. А ще про те, чому лише відкрите засудження спроможне зупинити зло.

Понівечена рослина

Сексуальне насильство травматизує і розділяє цілі громади й сім’ї на покоління, змінюючи етнічний склад населення регіону. Тому воно є настільки популярним знаряддям загарбників, і тому Росія досі застосовує цю давню зброю. У випадку України варто поставити питання, чи використовує Росія зґвалтування також як інструмент геноциду.

Рафал Лемкін, польський адвокат єврейського походження, що закінчив Львівський університет, розробив теорію геноциду після того, як у 1930-х роках йому довелося рятуватися втечею від антисемітських погромів. Уперше він ужив слово «геноцид» у 1943 році. Поняття стало важливою частиною Нюрнберзьких судових процесів щодо воєнних злочинів і формулювання Конвенції ООН про запобігання злочину геноциду, яку було прийнято в 1948 році. Лемкін уважав, що геноцид — це не окремі дії, а процес, систематично націлений на знищення способу життя і його підвалин, істотних для певних національних груп, кінцевою метою якого є ліквідація цих груп.

Про геноцид

Він не обов’язково означає вбивство — знищення може мати різні форми. Якщо інші заходи задля знищення виявляються неефективними, «можна вдатися до кулемета як до крайнього заходу». Цьому передує знищення культури, мови, національного духу, релігії та інституцій, відчуття безпеки, свободи й самоцінності, а також здоров’я національної групи, щоб вона «зсохлася й загинула, як понівечена рослина».

Зґвалтування визначають як дію, скоєну з метою геноциду, через умисел злочинця, а визначення злочину як геноциду формується з ідентифікації різних моделей. Сексуальне насильство, вчинене російськими військовими в Україні, є частиною цілого, і його не можна розглядати без контексту, у якому скоєно злочини. Українсько-російська історія, розвиток рівності кожної з країн, російський імперіалізм і його впровадження є частинами цього цілого.

У випадку Росії намір скоєння геноциду став очевидним із виступів керівництва держави й заяв у ЗМІ: у них постійно повторювали твердження про те, що Україна — не держава й українців не існує. У заявах військових, звинувачених у сексуальному насильстві, також звучали риторичні твердження, що вказували на геноцид.

Доведення злочинів

За минулий рік я переслухала виступи численних експертів про те, як важко довести,  що зґвалтування відбувалися з метою геноциду, як складно отримати для них правосуддя, як непросто визначити злочини як частину геноциду. Я це розумію, як і те, наскільки дорого обходяться судові процеси, й скільки годин роботи вони займають, але з чого я не перестаю дивуватися, то це з того, чому складність доведення злочинів є чи не єдиним релевантним наративом у публічному дискурсі західних країн. 

Правосуддя може мати різні форми. Бути заслуханим у публічному просторі — це також форма правосуддя. Вияв підтримки — це правосуддя. Засудження залякування й звинувачення постраждалих — також правосуддя. Якщо публічний наратив концентрується на юридичних складнощах визначення зґвалтування з метою геноциду або на тому, як важко притягнути злочинців до відповідальності, яке послання це несе уцілілим? Яке послання це несе Росії? Яке послання це несе очевидцям і постраждалим? Що вони… складні? Складний випадок? Настільки складний, що про злочин нема чого й говорити? Якщо переважає такий підхід, він опосередковано звинувачує постраждалих, перекладаючи відповідальність за доведення злочину на їхні плечі. Вони не складні. Ніякий вони не складний випадок.

Росія — складний випадок

Багато українських жінок зауважило, що сексуальне насильство з боку російської армії вплинуло на те, як вони відчувають свою жіночність; це стосується також тих, хто зараз проживає поза межами України. Одна з них поділилася зі мною своєю історією:

«Усі доторки, навіть обійми, викликають біль. Моє сексуальне життя на паузі. Моє лібідо зникло. Я кілька разів пробувала, та все закінчилося сльозами. Я не можу забути, що секс став знаряддям насильства. Це жахливо. Жахливо лежати в ліжку, намагаючись обійняти коханого, якого, можливо, більше ніколи не побачу, і думати, що я пам’ятатиму, якщо він більше не повернеться.

Росія озброїла сексуальне насильство, зробивши його засобом трансгенераційного й транснаціонального залякування. Під час холодної війни звичним став термін «баланс терору». Утім, у залякуванні, що стосується сексуального насильства, не можна досягти аналогічного балансу, і тому Росія запровадила цей засіб у вжиток.

Чи думаю я, що в моє ліжко прокрався ворог? Я не хочу про це думати. Не хочу почуватися безпорадною. Натомість наш ворог — це поганець, який хоче знищити найінтимніше, що є в нашому житті. Він думає: “Ми не можемо вас завоювати? Тоді ми позбавимо вас можливості мати дітей, здатності продовжувати рід і давати життя наступним поколінням”».

Це засіб, на який Захід не може відповісти рівноцінно. Та це не означає, що нам слід ставитися до нього мовчки й байдуже, адже таке позиціювання грає на руку Росії і заодно — диктаторам та воєначальникам інших країн, які пильно стежать за реакціями на її дії. В одній із перших трагедій Шекспіра «Тіт Андронік» дочку короля Лавінію ґвалтують. Аби Лавінія не могла виказати винних, ґвалтівники відрізають їй язика і певності також відрубують руки, щоб вона не могла вказати ними на злочинців. Так само Російська Федерація намагається змусити мовчати жертв свого терору, вдаючись до широкого арсеналу засобів, одним із яких є звинувачення постраждалих. Засіб є ефективним, оскільки резонує зі загальносвітовою стигматизацією, соромом і звинуваченням, пов’язаним із сексуальним насильством.

Мовчати не можна

Зрозуміло, що постраждалі самі мовчать про свій досвід. Звільнені українські військовополонені можуть боятися, що за те, що вони скажуть, помстяться їхнім товаришам, які досі перебувають в ув’язненні, а також родичам звільнених. Офіцер Юлія Горошанська в інтерв’ю газеті «Toronto Star» розповіла, що представники Росії сказали їй після того, як випустили з в’язниці: «Якщо я розповім правду про те, що сталося, вони розшукають усіх, кого я люблю». Попри це, Горошанська допомагає наважитися розповісти про свій досвід іншим.

Підтримання вільної від звинувачення й залякування атмосфери для обговорення є нашою зоною відповідальності, як і те, щоб жіночий досвід було враховано в дискусії й ухваленні рішень щодо Росії. Лише публічно обговорюючи ситуацію, використовуючи ресурси для розслідування злочинів і не даючи темі зникнути з радарів, ми покажемо постраждалим, що їхній досвід має значення. Їхні історії важливі. Росія не досягне того, чого намагається, озброюючи сексуальне насильство. А злочинці не матимуть жаданої тиші.