П’ятнадцятирічний підліток Гомер, герой книжки «Пам’ять — це ти», яка скоро вийде у видавництві «Лабораторія», — єдиний син заможної родини з Барселони. Він залишився сам під час хаосу громадянської війни в Іспанії. Безтурботність його життя різко змінилася боротьбою за виживання і за те, щоб попри всі труднощі, залишитися собою. Докладаючи неймовірних зусиль, щоб розшукати батька, він подорожує країною і постійно думає про Хлою — доньку фермера, яка врятувала його. Хоча їхні життя і цілковито  різні, та доля ще неодноразово даруватиме їм зустрічі.

Гомер зустріне кохання всього життя, пізнає ціну справжньої дружби, зробить чимало геройських і нерозважливих вчинків, а шлях йому вказуватимуть ті, кого він зустрічає, — прості подорожні й навіть загадкові примари американських індіанців, які намагаються повернути викрадені реліквії.
Неочікувані зустрічі з Гемінґвеєм і Гітлером, поцілунки з Дорітою, любов і ненависть, радощі й біль, і головне — прагнення вижити і досягнути омріяних вершин — чи може все це бути життям однієї людини?

Повернувши за казна-скільки років, я впізнав вулицю. Свою вулицю. Я сотні разів грав у м’яча на цих тротуарах. Ховався від дощу в цих під’їздах. Насилу піднявши голову, пересвідчився: я був удома. А якщо я хотів, щоб батько сидів у кріслі й кинувся з обіймами, побачивши мене на порозі, — це забагато? Принаймні мені було б із ким поплакати.

Бомби спустошили місто кілька місяців тому. Якась із них упала зовсім поряд із моїм будинком, бо я побачив на асфальті частину фасаду біля купи пропагандистських брошур. Здається, франкісти об’єдналися з італійцями й німцями у вісь зла, основану на підмурках фашизму. Як співвітчизники дозволили якимось іноземцям бомбити наші міста? Італійська авіація наробила колосальної шкоди. Барселону перетворили на полігон для випробування зброї.

Поміж руїн я впізнав лампу зі своєї вітальні. Мати обожнювала її. Я підняв те, що від неї лишилося, і покульгав сходами вгору, до своєї квартири. Зайшов у двері, яких більше не було. У нашій вітальні що, точилися бої? Було важко повірити, що в цих чотирьох стінах хтось жив. Тепер уже в трьох із половиною. Хай як дивно, стіл у вітальні лишився неушкодженим. Я поглянув туди, де востаннє обійняв батька, і, перш ніж упасти й потонути у своєму горі, пішов на кухню шукати їжу. Вочевидь, її не було. Навіть нещасної бляшанки консервів. Вичистили все.

Я пішов у свою кімнату. Матрац забрали, залишився тільки каркас ліжка й шафа для одягу, яку також спустошили. Я відчинив її і встромив руку туди, де завжди ховав металеву коробочку із цінностями. Потрібно було лише підняти дерев’яну основу шафи. Намацавши коробочку, я витягнув її. Коли відкрив, мене знову спіткало розчарування. Я знайшов одну шоколадку, наполовину розплавлену й дуже незугарну. Голод був такий, що я поклав її до рота, але, щойно відчув смак, мені страшенно захотілося блювати. Я опустився на коліна, і мене знудило, від чого страшенно заболіли ребра. Якщо в моїй оселі бракувало всякого лайна, я додав шоколаду й жовчі. Стоячи навколішки, я намацав предмет, який стирчав із-під ліжка. Одразу згадав, що це, і всміхнувся спогаду про те, що життя забирає, але часом і дає.

Тоді витягнувся й відкопав свою стару гітару, яку так часто ненавидів. А тепер вона повернулася, щоб дати мені стимул і сказати: якщо вже вона вижила, якщо вижив я… чому б не вижити й моєму батькові?

Я повернувся у вітальню, притяг із собою і гітару, залишивши її біля зеленої оксамитової канапи, від доторку до якої в мене завжди зводило щелепи. Як від скреготу виделки об тарілку або нігтів сеньйорити Асунсьйон об шкільну дошку. Я помітив, що комод у передпокої також цілий. Повисував шухлядки, підозрюючи, що нічого там не знайду, і таки не знайшов. Виснажений, сів у крісло, але відразу підстрибнув, мов пружина, гучно скрикнувши від болю. Лайно! Із цими відкритими ранами я не міг навіть спертися на спину. Тоді пішов у кімнату батьків. Їхній матрац також зник. Усі шухляди їхнього комода висунули навстіж. З найнижчої стирчали старі ковдри, які мати за звичкою берегла. Я зібгав їх усі у велетенський клубок, який важив більше, ніж здавалося, відніс у вітальню й зробив собі ліжко. Вочевидь, спертися на спину я не міг, тож довелося спати на підлозі. То й що з того? Я так спав уже не перший місяць. Коли почав майструвати з ковдр матрац, намацав між ними щось тверде. Відгортав шари, поки не витягнув тонкої синьої папки, якої ніколи не бачив. Якби натрапив на неї деінде, мабуть, і не помітив би, але те, що її надійно заховали в шухляді батьківського комода, привернуло увагу. На першому аркуші я побачив кілька рукописних нотаток почерком мого батька, який неможливо ні з чим сплутати: «Пріор. П A19. Барселона. Уругвай. M2. P4. C14».

Я роздивлявся документи, але ті були геть беззмістовними. Цифри й уривки фраз. Чи не єдине, що я зрозумів, — це план, який міг би намалювати архітектор. Ескізи величезного корабля. Може, мій батько сів на корабель і подався в Уругвай?

Голова досі боліла. Я хотів випростатись і заплющити очі. Укрився з головою, лише кілька волосин стирчали з-під ковдри. Вона була запилюжена, але запах відносив мене в інше життя, легке життя із чистим сухим одягом, який моя мати просочувала ніжністю й розвішувала коло вікна моєї кімнати.

Здається, минуло ціле життя, відколи я покинув Хлою, і два змарнованих життя, відколи ми з матір’ю пішли з дому.

Моя бідолашна мати… Хоч скільки життів минуло, я не міг стерти з пам’яті картину її тіла на снігу. Я все віддав би, щоб вона була поруч, гладила мене по голові й ніжно співала на вухо. Але її більше не було, і розраджувало мене тільки те, що вже нічого не могло її скривдити. Що вона не страждатиме, побачивши мене таким. Страждав і далі лише я. Але це вже не мало жодного значення. Нарешті я був удома. Мені вдалося повернутися туди, де все почалося… Де все почало летіти під три чорти.

Заплющивши очі, я вперше за довгий час заснув в оточенні своїх спогадів.