В’ячеслав Бабенков: Якщо тебе не знімають в кіно, напиши для себе роль та зіграй її

У розмові з талановитим актором Вячеславом Бабенковим, що зіграв головну роліь Жені Горобчика у фільмі «Дон Жуан із Жашкова» редакція Womo дізналася про його творчий шлях, цікаві моменти на майданчику, а також чому важливо бути в гармонії з собою та робити те, що приносить радість.

Ви зіграли роль Жені Горобчика у фільмі ‘Дон Жуан із Жашкова’. Як ви підходили до створення цього персонажа і чим він був для вас особливим?

Для мене кожен персонаж, над яким доводиться працювати — особливий. До Жені Горобчика було трішечки більше уваги, тому що це моя перша головна роль у кіно і страшно було облажатись та десь недопрацювати. Хоча це відчуття «недоопрацьованості» завжди буде у мене. Кожен раз після знімального дня, чи вже премʼєри, думаю: «блін, треба було зіграти той чи інший епізод по-іншому». Оскільки мій герой фотограф, то я вирішив попрацювати з фотоапаратом та фотографією. Наш оператор постановник, Ілля Михайлусь, дав мені два своїх старенькі фотоапарати та обʼєктив, які за його словами підходили для навчання. До речі, треба їх повернути Іллі.

З якими викликами ви зіткнулися під час роботи над цією роллю і що стало для вас головним джерелом натхнення?

Найбільший виклик який був при підготовці, це, скоріш за все, брак часу. Ми до останнього працювали над сценарієм разом із драматургинею Оксаною Гриценко, яка є авторкою оригінальної пʼєси «Дон Жуан із Жашкова» та режисером Віктором Бутком. Бо для мене, як для актора, усі відповіді вже криються в сценарії, і щоб почати працювати та готуватися як актор — треба мати вже остаточний сценарій.

Джерелом натхнення для мене завжди лишаються люди, я намагаюсь знайти інтервʼю й розповіді друзів та знайомих, що схожі на нашу історію, намагаюсь зрозуміти чому люди вчиняють так чи інакше.

Хоча зазвичай коли слухаєш історії життя, думаєш: «блін, якщо показати це в кіно, ніхто не повірить». Бо часто наші вчинки не мають ні логіки, ні розуму.

Мені було дуже комфортно з усіма працювати на майданчику. Більшість із колег є моїми друзями чи давніми знайомими, а з кимось познайомився тільки на цьому проєкті, але ми одразу знайшли спільну мову. Я не помітив, щоб хтось був якимось зарозумілим чи хамовитим. Всі одне одному допомагали.

Я вважаю, якщо ти до людини та справи ставишся з повагою та професіоналізмом, то і до тебе буде таке саме ставлення і результат буде відповідним.

Але це не завжди працює. Бувають винятки. Але я стараюсь дотримуватися власного правила поваги. Із Владом Балюком (який грав мого сина) у нас є сцена боротьби де ми штовхаємось і він мене бʼє. Щоб її зробити з нами попрацював каскадер, що показав хореографію бійки. Цей трюк ми вивчили та репетирували багато разів. Проте на знімальному майданчику все було трохи по-іншому, бо боролись в снігу по коліно, у мене товстенний кожух і вся хореографія розмазалась. І ось після чергового дублю, я дивлюсь на свій кожух, а він весь в крові. Я одразу перевіряю на собі чи може десь дряпнувся, чи ще щось. В мене буває, що коли я в кадрі — концентруюсь повністю на роботі, тож  можу порізатись чи навіть щось зламати собі, але не відчути і спокійно дограти. Я так колись впав зі сцени й у мене тріснули ребра, але я дограв і дикий біль від тріщин відчув вже потім. Так ось, швидко оглянув себе, ніби норм, а потім дивлюсь на Влада, а у нього з носа тече кров просто фонтаном.

Я думаю, ну все, приїхали, я розбив дитині носа, тому що погано підготувався, десь неправильно підставив чи руку, чи ще щось, порушив хореографію, я жахливий неповоротний ведмідь, а не актор.

Побіг вибачатись, але Влад заспокоїв, що це у нього по ходу скакнув тиск, і у нього таке буває. Протер обличчя і далі пішов працювати. Дуже хороший хлопець і актор!

 

Які емоції ви переживали під час зйомок у фільмі, особливо в сценах, де ваш персонаж зіштовхується з важкими виборами? 

За весь проєкт я мав найрізноманітніші емоції, від повного розпачу, коли майже на початку знімань сказали, що все заморожується на невизначений термін, до радості, коли за кілька місяців ми знов почали працювати. На майданчику, коли граєш, особливо щось важке, то треба одразу відпускати ці емоції в кінці дублю чи знімального дня, бо інакше можна здуріти.

Кожна роль додає тобі впевненості, як актору. Це досвід, що дуже важливий. При чому не тільки досвід актора, але і людини. Бо, наприклад, якби я грав Горобчика зараз, то зіграв би його по-іншому. Не факт, що краще, але по-іншому.

Чи змінила ця роль ваше особисте сприйняття стосунків та сімейних цінностей?

Головне послання фільму, для мене, полягає у тому, що кожна людина може бути щасливою, треба лише знайти те, чи когось, хто робить тебе щасливим. Робити те що тобі подобається. Але при цьому всьому залишатись хорошою людиною. Це здається легко, але ми дуже часто не слухаємо себе, свої бажання, а слухаємо соціум, близьких, друзів, залежимо від чужої думки, при цьому заглушаючи себе та свої мрії. Я от актором вирішив стати майже в 30 років, хоча мріяв зі школи. Не факт звичайно, що я б був на цьому етапі саме тим ким я є зараз, якби вступив у театральний інститут після школи, але я все ж таки прийняв це рішення і поки що не шкодую.

Можете поділитися якимось цікавим або смішним моментом, який стався на майданчику?

В одній сцені, яка не увійшла у фінальний монтаж, герой Жені мав вломитись у нічний привокзальний магазинчик і вкрасти там пляшку горілки, зробити смачний ковток, залишити гроші (бо він все-таки людина порядна) і піти. Так от, ми знімали в реальному магазинчику з купою товару на полицях і художники-реквізитори показали мені яку саме пляшку брати. Добре. Я все роблю, відкриваю ту пляшку, що мені показали, ще так відкрилась цікаво, натурально хруснула кришечка, я роблю смачний ковток і розумію що це реальна горілка, а не вода. Але ж треба догравати, псувати дубль не хотілося, тож довелось проковтнути грамів під 70 і працювати далі. Проте трохи тепліше стало.

Бо мороз був такий, що вода в пляшці замерзала між дублями, коли знімали на вулиці.

Наприклад я робив ковток, а там просто лід сиплеться тобі в рот, а треба грати, що ти ніби горілку пʼєш. Або була сцена де мене пʼяного на коліях знаходить працівник залізниці з собакою і пес облизував мені обличчя. Але щоб пес почав мене лизати, мені все обличчя обмазали якимсь собачим смаколиком, його мені запхали і в ніс і в вуха і шию натерли. Але найгірше було те, що це був жахливий запах від якого мене ледь не знудило. То лежав там і не дихав, хоча я прям шкірою відчував яке воно гидотне.

Які ваші плани на майбутнє у кінематографі? Чи є якісь конкретні ролі або жанри, у яких ви хотіли б спробувати себе?

Зараз неможливо нічого планувати. В мене немає абсолютно ніякої уяви що буде завтра. Хочеться працювати, але поки немає можливості та незрозуміло коли вона зʼявиться. Звичайно, кіно потрібне навіть у війну, але зараз є  нагальніші потреби. Заздрю людям, які зуміли адаптуватись і навіть будують плани. У мене щось не виходить. Конкретних ролей чи жанрів немає, хочеться міцних сценаріїв, добре прописаних персонажів, їх арок, зрозумілої логіки вчинків і взагалі вчинків.  Бо якщо цього не буде, тоді немає сенсу у  тому який  в тебе персонаж: лицар, чи Михайло Грушевський, орк, чи Валєра з СТО.

Якщо персонаж незрозуміло чого хоче, нічого не робить і просто ходить і спостерігає, то це буде усім нудно.

Чи бувають у вас хвилини зневіри у собі? Як ви із цим справляєтесь?

Не те що хвилини. Місяці. А то й роки можуть бути. Це постійні гойдалки. Від «Оце я красавчик!» до «Я ніщо, з чого ти взагалі взяв, що ти актор? Іди на завод!». Бо ти навіть після більш-менш успішного проєкту можеш залишитись без роботи на пів року, рік. І не через те, що ти поганий актор, а от просто так складається. Але ти починаєш шукати причини в собі і це часто призводить до депресивних настроїв. Справляюсь завдяки підтримці сімʼї та друзів, завдяки кіно, коли дивишся круте кіно, то буває тебе підносить, мовляв, друже, ти також маєш в такому знятись, зневіра почекає. Але останнім часом навпаки накриває, коли дивишся чудове кіно чи серіал і ти розумієш, що можливо в такому ти ніколи в житті не знімешся. Іноді рятує створення чогось свого. У мене є досвід сценарний, тому і придумав для себе девіз, що якщо тебе не знімають в кіно, напиши для себе роль та зіграй її. Це складніший шлях, але цікавий та більш особистий.

Дякую! За те що підтримуєте наше кіно в цей час. І не дивіться російський контент. І ще хочеться побажати, що ніколи не пізно щось починати. Не пізно змінювати життя. Не пізно його жити! Прислухайтесь до себе. Вірте в себе та в тих, кому ця віра та підтримка потрібні.