Валентина Хамайко: люди, яких ми втрачаємо, залишаються в наших серцях і живуть доти, поки ми про них пам’ятаємо

В інтерв’ю для WoMo Валентина Хамайко, ведуча «Сніданок. Вихідний» на телеканалі «1+1 Україна», розповідає про те, що допомагає їй триматися у цей нелегкий час, яку роль в її житті відіграє благодійна діяльність та до яких суспільно важливих ініціатив дотична. 

Ви продовжуєте активно долучатися до соціально-благодійних ініціатив. У серпні 2023 року 1+1 media запустила проєкт «Гай дитячих снів». Це загальнонаціональна ініціатива для вшанування памʼяті дітей, які загинули внаслідок повномасштабної війни рф в Україні. Ви разом зі своїм колегою Святославом Гринчуком стали менторами проєкту. Чому вам було важливо доєднатися до ініціативи і яку свою місію вбачаєте у цьому проєкті?

Розумію, наскільки важко людям залишатися наодинці зі своїм болем. Тому, напевно, моя місія полягає в тому, щоб стати підтримкою для людей у такий важкий і провальний момент життя. Втрата дитини — це велика емоційна руйнація зсередини, яка іноді може переходити у фізичну руйнацію. Це невимовний біль.

Тому ідея створити «Гай дитячих снів» — це ніби світлий промінь, адже дерево — символ життя. Є такий терапевтичний ефект, коли потрібно виписати на папері свій біль. А тут у нас дещо інший терапевтичний ефект: ми переносимо думки про життя дереву, даруючи йому можливість рости. Тому гай є тим місцем, куди ти можеш приходити і заряджатися цією силою, світлом, енергією дерев, об’єднуючись у думках з тими, кого вже немає поряд. І для мене цей проєкт — про щось світле, про підтримку, об’єднання. Я завжди жила з думкою про те, що люди, яких ми втрачаємо, залишаються у наших серцях і живуть доти, поки ми про них пам’ятаємо, поки розповідаємо про них світлі історії.

У межах проєкту висаджуються райські яблуні, аби пам’ять про дітей, життя яких обірвала війна, проростала крізь роки й символізувала вічне життя. Ви особисто були присутні на висаджуванні у селищі Макарів, що на Київщині. Що тоді відчували? 

Наша висадка в Макарові пройшла під сяйвом сонця. Я звернула увагу на шалену згуртованість людей, на те, як всі вправно працювали, як все було сплановано. Мене вразило, що глядачі одразу відгукнулися, щоб цими райськими яблуками, цією ідеєю, об’єднатися одне з одним. 

Діти постраждали по всій Україні, тож не обов’язково шукати якесь спеціальне місце для висадки. Кожен у своєму районі, поряд зі своєю школою, у своєму містечку, селищі може висадити дерева у пам’ять про тих дітей, які загинули. Таке єднання, звичайно, допомагає, адже важливо не залишатися зі своїм болем наодинці. «Гай дитячих снів» якраз про те, щоб об’єднати людей, сказати: «Ви не одні, нас багато, разом ми зможемо пройти цей непростий шлях».

У цей день висадили 100 дерев. До цього висадку проводили у Витачеві на честь 6-річної Софії Голинської, яка загинула 19 серпня внаслідок ракетної атаки на центр Чернігова. Також доєднуються до проєкту по всій Україні. Зокрема, висадили дерева у ліцеї містечка Барвінкове, Коломийському ліцеї №2, на Прикарпатті, Рівненщині, Хмельниччині, Дніпропетровщині. Як охочим долучитися до акції? Які ще активності передбачаються у межах ініціативи?

Думаю, що інші активності обов’язково будуть, це не одноразова історія. Вірю, що ми вшановуємо пам’ять усіх діток, які загинули, але хочеться, щоб все ж таки цих імен і трагічних історій було менше.

До висаджування дерев може доєднатись кожен охочий. Треба лише заповнити спеціальну аплікаційну форму на сайті проєкту, у якій вказати, хто ви, розказати свою історію тощо. Ця заявка йде на розгляд, вже потім узгоджується з місцем, звідки пише людина, щодо того, де можна висадити дерева.

Для висаджування обирають райські яблуні. Чому команда обрала саме ці дерева, що вони символізують? Як гадаєте, чи вдасться зрештою такими проєктами продовжувати тримати фокус уваги світу на війні в Україні?

Я дуже люблю райські яблуні, для мене це  особливі дерева. По-перше, вони не виростають такими великим і високими, як, наприклад, тополі. Вони завжди залишаються достатньо мініатюрними, витонченими. По-друге, коли райські яблуні навесні зацвітають, вони ніби зачаровують своїми квітами та дарують багато позитивних емоцій. Ці дерева унікальні своєю красою й естетикою протягом усього року.

Проєкт «Гай дитячих снів» — це ще один із показників людяності українців. Він про те, як ми ставимося до кожного життя, наскільки ми чутливі у підтримці тих людей, які живуть з болем втрати. На жаль, у нашого покоління цього болю багато, тому всіма можливими методами потрібно якось пом’якшувати ці травми, допомагаючи собі. 

Це стратегія на те, щоб турбуватися про емоційний і психологічний стан українців. Коли ми будемо внутрішньо стабільні, нам не потрібна буде підтримка ззовні, ми зможемо робити все самостійно. Я завжди виступаю за те, що треба лікувати себе зсередини й розраховувати лише на себе. Тому «Гай дитячих снів» спрямований саме на психологічну підтримку та порятунок людства зсередини.

Поміж ефірами ви долучалися і до гастрономічного pop-up «Кий, Шеф, Хорив», де збирали кошти на дрони для благодійного фонду бригади спецпризначення «Азов» та на відновлення даху Житнього ринку. Судячи зі світлин, тоді на ринку панувала тепла та дружня атмосфера. Чи так було за вашими відчуттями?

Було дуже емоційно та об’єднуюче. Це була гарна можливість для нас, сніданківців, побачити своїх глядачів, поспілкуватися з ними наживо. Коли через 1-2 години після ефіру ми вже мали можливість обіймати свого глядача, не лише читати його коментарі, а дивитися йому в очі, чути його, бачити справжні емоції, то це дуже об’єднує та створює тісний зв’язок. Це була ніби зустріч з друзями або однокласниками, яких дуже-дуже давно не бачив.

Я б хотіла, щоб такі заходи ставали більш системними. Коли ти наживо бачиш свою сніданківську родину, тобі на душі стає тепліше.

Що саме ви робили зі своїми колегами Людмилою Барбір, Нелею Шовкопляс та Ігорем Цигаником? Які смаколики пропонували?

У нас були мариновані перці, овочі на грилі. Маючи власну ферму, я робила домашній сир лабне. Ми з командою хотіли, щоб люди могли посмакувати різного. Ще у нас був особливий рецепт перетертого сала, який нам розповів Денис Рильський. До цього нічого подібного ніколи не куштувала, у мене був подив навіть від того, що можна поєднати горіхи, сало та мак. Усі були в захваті, казали, що це неймовірно смачно.

Ми були щасливі, що мали змогу пригощати усіх наших глядачів, ближче з ними познайомитись та провести час у приємній атмосфері. 

На “плюсах” також є чудова внутрішня ініціатива “Як ти тримаєшся?”, де ваші колеги діляться тим, що їх тримає під час повномасштабної війни з росією. Що вас тримає?

Мені здається, що надзвичайно важливо мати чіткий план у голові та знати, чим ти будеш займатися. Ще на початку повномасштабного вторгнення росії всі психологи, які приходили у нашу студію, казали, що коли важко й страшно, коли ти весь всередині завмираєш, треба зайняти себе фізичною роботою, тим, що буде відволікати. Олег Чабан колись казав: «Берися за найскладнішу страву, йди та готуй, щоб свій мозок спрямовувати не у переживання, а в роботу».

Тому психологічно та емоційно мене рятує чітко спланований день і велика зайнятість. Залученість у різні соціальні проєкти теж допомагає. Адже коли ти маєш можливість допомогти комусь іншому, то у тебе менше шансів розтривожитися самому. Тому найкращий рецепт для того, щоб тримати себе у непростий час, — не залишатися наодинці, а пірнати в роботу та бути максимально зайнятим.

Зараз величезна кількість родин чекають з передової своїх рідних — чоловіків, братів, татусів, сестер, мам. Ви серед тих, хто з трепетом чекає на свого чоловіка. Скажіть кілька слів на підтримку тих родин, які чекають.

Мій чоловік прослужив більш ніж півтора року. Зараз він перевівся у Київ, сподіваюся, що найважчий момент у мене вже позаду. 

Складно знайти якийсь один рецепт, який би рятував. Усе це дуже важко переживати, бо кожен вечір ти видихаєш і дякуєш за цей день, кожен день перебуваєш в напрузі, кожен раз із завмиранням серця береш телефон, коли дзвонить незнайомий номер. Напевно, єдине, що мене тримало, — це можливість щодня спілкуватися та підтримувати зв’язок. Тому слід максимально намагатися підтримувати спілкування, жити приємними спогадами.

У певні моменти моєму чоловікові бувало настільки важко, що він мені телефонував, але говорити в нього не було сил. Він лише слухав, я, розуміючи це, не розпитувала його, а протягом дня запам’ятовувала різні позитивні моменти, які потім розповідала йому. І саме такими світлими історіями тримала його там. Виснаження і втома чоловіка у ті моменти були для мене настільки переконливими, що навіть не чекала від нього, що він буде розповідати про свої справи, йому не хотілося цього робити. Порада така: не жалітися, а підтримувати емоційно. Мені було теж важко, могла плакати, але коли телефонував чоловік, я йому обов’язково розповідала щось світле, веселе, приємне.