Вчителька Анна Чернявська про «воєнне цькування» українських дітей-переселенців

Анна Чернявська — вчителька української мови та співзасновниця ГО «Не цькуй», яка у 2020 році потрапила до рейтингу Top 50 Global Teacher Prize Ukraine – національної премії для вчителів – агентів освітянських змін, а також долучилася до проєкту «Казки дитинства» – застосунку, створеного Андрієм Антоновим.

Під час війни Анна Чернявська виїхала разом із сином з України до Польщі. 

Про проблему цькування українських дітей, збереження ментального здоров’я учнів та навчання за кордоном  вона розповіла в інтерв’ю WoMo. 

«Я прийняла для себе складне рішення про виїзд з України»

До початку війни я мала грандіозні плани, пов’язані із ліцеєм. Ходила щодня на роботу, мріяла про конкурси, будувала плани на майбутнє. . 

24 лютого прокинулася від дзвінка телефону і мені сказали, що почалася війна. Спочатку у це не повірила. Не знала, що мені робити, бо я мала б йти до школи, вести дитину на навчання. По телевізору почула, що треба зібрати тривожну валізку. Я зібрала речі, закордонні паспорти і пішла на роботу, не знаючи, що мене чекає. У класі панувала тиша, на першому уроці було всього кілька дітей, які були дуже стурбовані. Звичайно, ми не могли навчатися, тому обговорювали події та наші плани. В очах 11-класників було багато питань, відповіді на які я не знала — як проходитиме ЗНО, як вступати до вишу, що буде з їхнім майбутнім. Тоді урок української мови просто пропав, бо ми не знали чого очікувати, ми навіть відсіли від вікон, бо нам було страшно. 

У перші тижні війни мої знайомі та друзі почали виїжджати з країни, мені морально було дуже важко. Перший тиждень війни у школі були канікули, потім розпочалося навчання. Я не могла себе зібрати до купи, у мене була апатія, бо не знала, як проводити уроки, адже це про майбутнє, а яке майбутнє, коли такі події розгортаються. Діти майже не відвідували онлайн-уроки, не виконували домашнє завдання, не вмикали камери. Я — вчителька з 7-річним досвідом — не знала, як заохотити їх до навчання. У програмі української літератури на той момент ми вивчали досить складні твори про воєнне лихоліття, дитинство, опалене війною. До того часу дітям не подобалися ці твори, але вони почали більш уважно їх читати у момент війни, бо ті події перегукувалися із сьогоденням і водночас подібні твори стало читати ще важче. У когось з дітей війна забрала батька, у когось — обох батьків, тож потрібно було обережно питати учнів про ті твори, вміло розтлумачити та не залишити негативного посмаку, тому було дуже складно. 

Щоденні повітряні тривоги вибивали з рівноваги, але попри це я провела низку онлайн-уроків, брала участь у конкурсах і навіть успішно. Наприклад, у міжнародному конкурсі на екологічну тематику моя учениця отримала золоту медаль. Вона навіть сказала, що цей конкурс допоміг відволіктися від новин і побачити щось нове. Намагалася таким чином бути корисною для суспільства. Також донатила на допомогу ЗСУ.

За місяць я прийняла складне для себе рішення виїхати до Польщі, бо зовсім поруч зі мною вже були вибухи і я дуже важко сприймала взагалі ці сирени. Я не знала, як реагувати. Ми спали у коридорі, вночі вдягалася себе та дитину, не знаючи, що робити, бо жили на останньому поверсі будинку. Моральна невпевненість, напруженість змусили поїхати. У Польщі я почала відновлювати своє ментальне здоров’я, проводила уроки, у міській бібліотеці читала свої казки для українських дітей, спілкувалася з ними, але дистанційне навчання добігало кінця і я розуміла, що мені потрібна робота. Робота в школі завершувалася, ми мали відпустку у 24 дні і я звернулася до директорки місцевої школи, куди ходив мій син, щоб вона допомогла мені із працевлаштуванням. Вона мені сказала, що для того, аби працювати помічником вчителя або вчителем, то треба пройти нострифікацію диплома і перекласти свої документи на польську мову. Це коштувало приблизно 5 тисяч злотих, тобто приблизно 48 тисяч гривень. 

Нове життя у Польщі

Кінець літа став переламним моментом, бо я змушена була змінити місцепроживання, переїхавши до іншого міста у Польщі, а також директор моєї школи зателефонував та сказав, що навчання відбуватиметься у змішаному форматі — тиждень дистанційного та тиждень очного навчання. Отже, я мала повернутися в Україну. Після розмірковувань я прийняла ще одне складне рішення — розірвати трудовий договір на час воєнного стану. В Україні я мала успіхи, нагороди, зокрема потрапила до рейтингу Top 50 Global Teacher Prize Ukraine, була вчителем-року. Минулого року мені нарешті повісили у класі довгоочікувану інтерактивну дошку, яку я чекала довгий час. Мала класне керівництво над 9-м класом і це я мала покинути. Діти та батьки важко сприйняли цю інформацію, ми влаштували прощальну онлайн-зустріч і я пообіцяла приїхати до них на випускний. Плакала я два дні, не могла усвідомити це все, отримувала смс-повідомлення від батьків та дітей, де вони писали, що сумують і хочуть, аби я повернулася. 

Я зрозуміла, що мені потрібно рухатися вперед. Взяла годину в онлайн-школі для того, щоб не втратити кваліфікацію, бо я постійно подавала на позачергову атестацію і мала вже першу категорію, яку мають більш досвідченні вчителі, а я її отримала з 7 років і це досить швидко. Влаштувалася спочатку на підприємство, яке виготовлювало деталі для машин, аби заробити на нострифікацію і переклад диплома. Наразі я вже це зробила, тепер я подала на нострифікацію та написала, аби мене звільнили від оплати у зв’язку з ситуацією. Маю тепер заплатити лише 2 тисячі злотих, замість 5-ти. 

Мене запрошують працювати у школу помічником вчителя з початку жовтня. Якби важко не було, я впевнено крокую до мрії стати вчителем за кордоном і відчути всі переваги та недоліки вчительства у Польщі. Тим паче мені здається, що українська та польська мови через наше партнерство будуть на одному рівні. Українці будуть потребувати польської, а поляки потребуватимуть знання української мови. Цікавим досвідом стало викладання української мови для маленької польки. Також мене запросили викладати курси української мови для державної установи, яка допомагає українським біженцям. Попит на українську мову є дуже великим і на такому ж рівні, мені здається, буде і польська мова в Україні. 

Коли я приїхала до Польщі, то нічого не розуміла польською мовою. Ходила на курси двічі на тиждень, також придбала онлайн-курси польської мови і вже маю рівень А2, тобто я можу читати, спілкуватися, але ще допускаю певні граматичні помилки. Зараз я ходжу на платні курси на В1, а у січні у мене буде державний тест на визначення рівня польської мови. Мій син ходить до школи у Польщі. Спочатку йому було складно, бо незнайома школа, але він міг частково не виконувати домашнє завдання та ходив на безкоштовні курси польської мови для дітей. Наразі ці курси продовжуються. Зараз мій син вже володіє польською і, мабуть, навіть краще за мене, бо діти швидше вчаться. 

Діти-поляки добре до нього ставляться, хоча з ГО «Не цькуй» ми збирали історії дітей, яких булили за їхній матеріальний стан через війну, але моя дитина не зіткнулася із цим. Польські вчителі також добре ставляться до нього і навіть проводять окремі збори батьків для дітей-українців, де є людина, яка перекладає з польської. Тобто у Польщі максимально допомагають адаптуватися, але зараз кажуть, що якщо українці планують залишитися тут, то треба приділяти більше уваги вивченню польської мови. 

«Збираємо історії дітей, які зіткнулися з цькуванням під час війни»

Взагалі організація «Не цькуй» це ініціатива мого друга — Олександра Черкаса — та моя. Ми зазнали на собі цькування з боку більш досвідчених, старших за нас колег. У мене був випадок, коли моя колежанка намагалася втрутитися у мою роботу, бо її онук був моїм учнем. Вона могла увірватися до мене у кабінет і при дітях почати кричати на мене. Були й інші ситуації, але врешті ми потоваришували і вона почала довіряти мені. Нам відомо безліч подібних випадків і саме вони спонукали нас створити громадську організацію «Не цькуй». Згодом організація стала більшою — до нас долучилися інші ініціативні люди. Ми створювали тижні проти булінгу — наразі він проводився втретє. Розробляли уроки та вправи для тих, хто хоче провести ці уроки. Також розробили антибулінговий ворк-бук, який містив вправ, які допомагали уникнути булінгу. Крім того, до нас прийшла ідея створення антибулінгового глосарію — словничка, який допомагав розтлумачити певні види цькування. 

 

Під час війни цькування змінилося — діти-переселенці соромляться вмикати камери під час онлайн-уроків, бо часто їхні умови проживання досить скромні і можуть викликати посмішки з боку однолітків. Такий випадок вже був, коли дитина увімкнула камеру у житлі, яке надало держава, і діти почали сміятися, бо житло було досить скромним. Вчителі і батьки не знали, що з цим робити. Також був випадок у польському Гданську, коли однокласники вмикали дитині під вухо сирену і сміялися з цього. Малювали фашистські символи і теж сміялися. Також сміялися з зовнішнього вигляду українських дітей, які здебільшого приїхали з порожніми руками, адже тікали з-під обстрілів з тим, що було. 

Наша команда розробила всеукраїнський урок «Не цькуй», також надали поради щодо того, як допомогти собі психологічно, захиститися від булінгу. Ми влаштовували пошук волонтерів, які могли б нам допомогти у проведенні таких вебінарів, і до нас долучилася психологиня, яка перебувала за кордоном і мала змогу провести вебінар. 

Зараз ми вивчаємо цю тему воєнного цькування, збираємо історії про цькування — вже маємо кілька історій про цькування дітей, які виїхали з Херсонщини. Потім створимо книгу «Моя воєнна історія цькування». Також плануємо завершити третій національний антибулінговий урок і створили центр «Переможенька», де проводитимо зустрічі, заняття та тренінги як для дорослих, так і для дітей. 

Крім того, ми збираємо історії-розповіді вчителів про те, що робити, якщо тебе цькують чи ти цькуєш когось. Ми співпрацюємо з «Ла-Страдою», які допомагають у боротьбі з цькуванням та насильством, куди ми передаємо цю інформацію про випадки булінгу. Розробляємо серії інформаційних дописів на сторінках у соцмережах. 

7-го вересня підписали меморандум про співпрацю з Київським ліцеєм бізнесу. Мета — консолідація зусиль сторін для профілактики цькування у школі. Хочемо спільнимии зусиллями провести конференції, тренінги, проєкти, зустрічі тощо. 

У 2021 році відома письменниця Закарпаття Жанна Хома оголосила про марафон казок, де вчила писати казки усіх охочих. Мені сподобалася ця ідея і я вирішила спробувати долучитися туди. Після серії навчальних вебінарів ми писали свої пробні казки — найкращі з них потрапляли на шпальту журналу Хоми «Чарівний ліхтарик». На жаль, з жодна моїх казок туди не потрапили, але я надіслала свої казки до редакції інших журналів і згодом мої казки почали публікувати. Тоді я мешкала у Вільногірську на Дніпропетровщині і там проводили конкурс «Срібний птах», де публікували найкращі казки. Одна з моїх казок потрапила у цей журнал. Одного разу я побачила допис у Фейсбук від Андрія Антонова, який шукав молодих авторів для поповнення бібліотеки казками для його застосунку. Це безкоштовний застосунок для казок різного формату — текстового, аудіо-формату тощо. Я вирішила йому написати і він погодився почитати мої твори. Йому сподобалося і він завантажив мої казки у свій застосунок, а я їх сама озвучила для аудіо-формату. 

«Освіта під час війни це більше про підтримку дітей, ніж про навчання»

Освіта і якість навчання в умовах сьогодення в Україні є справжнім викликом для вчителів. Якщо казати про навчання, то мені взагалі важко зрозуміти, як більшість батьків обрали форму екстернату в Україні та одночасно навчання за кордоном. Я не розумію, як у такому випадку навчання може бути якісним. Коли ми приїхали до Польщі, то вирішили завершити два місяці навчання в українській школі, бо син був у 4-му класі, але паралельно навчався у польській школі. Я бачила, як йому важко. Ми дуже довго вчили уроки, у нього у голові все змішувалося, тож я не знаю, як батьків обирають форму екстернату або сімейну форму і одночасно поєднують закордонну освіту. Я б хотіла, аби батьки визначилися, бо вони намагаються всидіти на двох стільцях, а страждають діти. Виїзд за кордон — це стрес для дитини, складна адаптація, нова мова, яку діти, як правило, не знають, пошук друзів, вивчення нової культури. Закордонні школи, звісно, допомагають — організовують зустрічі, надають психологічну допомогу, секретаріат та директори завжди на зв’язку, а класні керівники надають свої телефони українським батькам, хоча так не заведено. Батьки можуть звернутися навіть із запитами надати одяг чи їжу і школа це швидко знаходить та надає. 

Тож перша рекомендація батькам українських дітей — визначитися зі школою, в якій їхня дитина навчатиметься, аби не було подвійного навантаження. По-друге, не потрібно боятися змін та допомагати дитині, зокрема, вчити мову країни, куди вимушені були переїхати. Допомагати пристосовуватися до нових умов, прислуховуватися до дитини. 

Як на мене, то якщо батьки переїхали за кордон, то для дитини є сенс обрати навчання у школі тієї країни. Якщо є бажання, то зараз «Освіторія» створила застосунок, який допоможе повторити українську програму,  і Всеукраїнська школа онлайн створила таку допомогу. На мою думку, варто пристосовуватися до тієї країни, в якій мешкаєш, бо дитині буде важко всидіти на двох стільцях. Але якщо батьки мають бажання допомагати дитині, то можна поєднувати навчання з українським, адже воно досить високе. У Польщі, наприклад, навчання відстає десь на рік від українського, проте нам є до чого прагнути. За кордоном освіта більше лежить на плечах батьків та самих дітей, підручники якісніші, немає комітетів та зборів грошей — до цього Україні ще треба рости. Також високий рівень забезпеченості шкіл — у кожному класі інтерактивні дошки. Тобто рівень забезпечення набагато вищий. 

Ментальне здоров’я дітей завжди було важливим, але на сьогодні набуло ще більш важливого значення. Діти морально виснажені через новини, хвилювання батьків, сирени, переїзди — це я мовчу про дітей, які пережили чи переживають окупацію. Ментальне здоров’я дуже пов’язане з освітою. Вчителю зараз важливо зберігати спокій — перед монітором я була усміхненою та переконувала дітей, що все буде добре, а поза тим мала депресію. Багато рекомендацій під час роботи з дітьми використовувала від психологині Світлани Ройз, читала, переглядала вебінари. Я собі пояснювала, що не можу бути слабкою перед дітьми, бо вони, дивлячись на мене, оцінюють власний рівень безпеки та захищеності. Проте перш за все збереження ментального здоров’я дітей залежить від батьків, а вчителі це підтримують. Як на мене, не потрібно уникати теми війни у розмові з дитиною — не потрібно цуратися реалій у яких ми живемо. Навпаки, треба пояснювати події. Звичайно, не треба коментувати новини, але потрібно говорити. Освіта зараз це не про навчання, а більше про підтримку, пораду, дружбу, партнерство. Важливо говорити, підтримувати та не боятися реалій. 

На сьогодні батьки можуть обрати форму навчання для дитини — онлайн, офлайн, змішаний формат, екстернат, сімейну форму. Все це обирається індивідуально на розсуд батьків. Кожна форма від вчителя вимагає більш ретельної підготовки, бо треба багато часу для створення матеріалів для різних форм навчання. Більшість з вчителів навіть не мала справи з такою кількістю дітей, які вчаться екстернатом чи обрали сімейну форму навчання. Для цього треба ретельно продумувати план навчання. 

Я, наприклад, не маю проблем із залученням до свого предмета, бо зараз багато нових інструментів, які стають помічниками для вчителя. Вони допомагають зацікавити учнів, залучити їх. Все, що я мала з матеріалів, я з часом адаптувала під дистанційне навчання, бо такі в нас реалії. Ми з учнями, наприклад, створюємо сторінки письменників у Фейсбуці, лепбуки після прочитаної книги, хмари слів, розмальовки, стрічки часу тощо. Також на уроках я влаштовувала онлайн-зустрічі з відомими письменниками та письменницями, наприклад, Наталею Девятко, Сашко Лірником. Спілкування з учасниками привертає увагу дітей, бо вони можуть розпитати їх про щось, знайти відповіді на питання, а також у дітей виникає бажання прочитати не програмові твори. Тобто зайняти себе чимось та відволіктися від подій сьогодення. 

Сама я також пишу казки і, коли я одного разу прочитала її шестикласникам, то наступного дня мені на пошту учні надіслали гору власних казок. Це також розкриває творчий потенціал дітей та відволіктися від війни. Дітей треба просто заохотити, допомогти їм розкритися та не боятися вчителя. Треба просто говорити з учнями та батьками, бо війна повністю змінила роль вчителя та освіту загалом. Вчителювання набуло нового формату — ми маємо бути рятівниками під час тривоги та відвести учнів у бомбосховище, бути психологами, щоб заспокоїти дітей, менторами, вчителями тощо. Попри це все ми рухаємося вперед, створюємо нові форми навчання, зацікавлюємо дітей — спочатку ми зацікавлювали учнів під час пандемії, тепер — під час війни. Тож тримаємо освітній фронт.