Леся СайкоНаталка Нікішина — переможниця 14-го сезону кулінарного шоу “МастерШеф”, чия історія надихає тисячі українців. Її шлях до перемоги був непростий і сповнений випробувань. Від дитинства у Луганську до життя у Києві, від пошуків себе до перемоги на “МастерШеф” — Наталка пройшла довгий шлях, щоб здійснити свою мрію.
В інтерв’ю для Womo вона розповіла про своє дитинство, про те, як війна змусила її покинути рідний дім, про пошуки себе та випробування на “МастерШеф”. Наталка також ділиться своїми думками про тиск відповідальності після перемоги та про новий етап у своєму житті. Її історія — це історія про силу духу, наполегливість та про те, що мрії збуваються, якщо у них вірити.
Мої перші кулінарні спроби базувалися виключно на експериментах.
Я народилася і провела своє дитинство у Луганську. Здається, я ще належу до того покоління, якому пощастило проводити час, граючись із друзями у дворі. Це був яскравий і сповнений пригод період. Значною мірою завдяки моїм батькам, які вкладали багато любові та турботи у наше із братом виховання.
Мій тато за освітою кухар, а мама — кондитер, і всі мої бабусі чудово готували. Виходить, що я зростала в оточенні людей, які не просто уміли, а по-справжньому любили кулінарію. Напевно, саме тому інтерес до приготування їжі у мене виник ще з дитинства.
Я дуже рано почала експериментувати з випічкою. Пам’ятаю, як мама жартома просила мене більше не готувати шарлотку, бо всі вже просто не могли її їсти. Вона, чесно кажучи, і справді не була ідеальною. Тоді я ще не знала, що для хорошої шарлотки потрібно знати деякі правила. Усі мої перші кулінарні спроби базувалися виключно на експериментах.
Але найтепліше я згадую тата. Щоб я не приготувала і яким би дивним не був результат, він завжди смакував і хвалив мене. Його підтримка давала мені натхнення пробувати знову і знову. Найяскравіший спогад досі — сімейні зустрічі за великим столом, коли разом збиралася родина з Луганської та Донецької областей. На жаль, з часом, ця традиція зникла. Тато був головним об’єднувачем нашої сім’ї, і після його смерті ми більше не збиралися так, як раніше. Але в моїй пам’яті назавжди залишиться атмосфера тих зустрічей — щирість, підтримка і відчуття справжнього родинного тепла.
Луганськ був, є і буде моєю батьківщиною, але саме Київ став для мене справжнім домом.
У 2014 році ми з мамою та братом змушені були тікати від війни до Києва. Переїзд був емоційно важким періодом для всієї нашої родини. Ми залишили свою квартиру у Луганську, комфортні умови та їхали буквально в нікуди. Попри те що переселенців зі сходу в той час сприймали як частину ворога, мене одразу вразила привітність і відкритість людей, яких я зустрічала у Києві. Це було несподіванкою, адже у той період я рідко бачила подібне.
Уже в Києві я пішла в 9-й клас, перші місяці були непростими, звісно. Особливо через різкий перехід на українську. Але адаптація минула швидко — мені вдалося знайти спільну мову з однолітками. Я знайшла друзів, і з часом Київ став для мене рідним. У цьому місті відбулося все, що має статися з людиною в підлітковому віці — перше кохання, перші розчарування, досвід, що формує характер. Так, Луганськ був, є і буде моєю батьківщиною, але саме Київ став для мене справжнім домом.
Також тут я почала цікавитися здоровим харчуванням, активно вивчала корисні продукти і поринула у цю сферу. До всього, коли тата не стало, мама дуже багато працювала. Тому відповідальність з приготування їжі поступово перейшла на мене. Я старалася готувати для всієї родини, і це був момент, коли після кожної страви мені казали: “Як же смачно!”. Саме тоді я зрозуміла, що у мене дійсно є хист до кулінарії. Втім, на той час я точно не розглядала цю сферу для професійного розвитку.
“МастерШеф” став для мене порятунком!
Під час навчання в університеті та після нього я працювала у сфері флористики та декору. Це була творча, але водночас дуже виснажлива робота, де мистецтво часто відходило на другий план, поступаючись місцем рутині та фізичній праці. Спочатку мені все подобалося. Я професійно розвивалася і досягла певного рівня. Але з часом зрозуміла, що більше не відчуваю натхнення, ця робота мене не наповнює.
Завжди прагнула чогось більшого. Мама часто повторювала: “Мрій обережніше, бо мрії мають здатність збуватися”. І, мабуть, вона мала рацію. Коли я відчула професійне вигорання, “МастерШеф” став для мене порятунком. Я серйозно почала думати про кулінарію. Хотіла знайти справу, яка б по-справжньому приносила мені радість і мала більшу соціальну віддачу.
Тож коли війна вдруге прийшла у мій дім, я усвідомила, що більше нікуди не хочу втікати, ні від себе, ні від своїх мрій. Настав час діяти, жити і розвиватися тут і зараз. Адже ніхто достеменно не знає, що станеться завтра, і дуже прикро втрачати шанси, які підкидає доля. Так я подала заявку на “МастерШеф” — і майже одразу отримала запрошення на кастинг. Це був знак, що я на правильному шляху.
Я звикла вигризати своє місце під сонцем і долати труднощі, які загартовували мене ментально.
Знімання тривали два з половиною місяці, і звикнути до всього було непросто. Камери, яскраве світло, постійна присутність знімальної групи — все це потребувало часу на адаптацію. Графік був шалено напружений: з п’ятої ранку до десятої вечора майже без вихідних. Проте я була повністю занурена у процес і прагнула вчитися якнайбільше. Я переглядала всі попередні сезони “МастерШеф”, читала професійну літературу, вдосконалювала свої навички. Але найскладнішим виявився не фізичний аспект, а психологічний — постійне перебування у змагальному середовищі, без можливості побути наодинці.
Завжди жартую, що “дівчинка з Луганська — це серйозна і колоритна дама”. Ця частина моєї ідентичності стала основою тієї Наталки, якою я по-справжньому відчула себе після перемоги. Проте моя трансформація відбувалася поступово. Збоку могло здатися, що я впевнена в собі, але всередині я все ще залишалася простою дівчиною, яка ніколи не вважала себе особливою. У моєму житті не було легких шляхів — я звикла вигризати своє місце під сонцем і долати труднощі, які загартовували мене ментально.
Коли я прийшла на проєкт, мені здавалося, що я не настільки конкурентоспроможна, як інші. Відповідальність, з якою я ставилася до кожного завдання, часто сприймали як надмірну емоційність. А шалений темп і жорстка конкуренція викликали в мені справжній шквал емоцій. В юності я довгий час займалася танцями, брала участь у конкурсах, але завжди залишалася на другому місці. Це стало певною внутрішньою травмою — відчуттям, що я недостатньо сильна для перемоги.
Проте у процесі я почала помічати, що в одних аспектах я сильніша за інших учасників технічно, в інших — морально. Замість постійних емоційних гойдалок я навчилася контролювати себе, підходити до змагань з холодним розумом, без паніки. Ця внутрішня зміна була поступовою, але в кінці шляху я чітко усвідомила — я не слабка. Я здатна досягати всіх своїх цілей. І головне — в мені є багато класних і цінних якостей, які роблять мене собою. І які зрештою допомогли мені стати першою.
Відчуваю, ніби постійно змушена виправдовуватися та пояснювати, чому досі не змогла зробити більше.
Насправді перемога — це неймовірне відчуття, особливо коли ти ще на проєкті. Але після шоу приходить різке усвідомлення, що потрібно використати її так, аби всі старання не були марними. Переможців не завжди люблять. Втім, від них завжди багато очікують. Особливо того, що неможливо виправдати за короткий час.
Зараз березень, переможницею я публічно стала в січні, а непублічно — ще у серпні. Це не такий великий проміжок часу, щоб встигнути реалізувати всі очікування людей, які підтримували мене на проєкті. Дехто вважає, що 500 тисяч гривень, які я отримала після перемоги, достатньо для відкриття власного закладу. Але насправді для цього потрібні значно серйозніші інвестиції. Відчуваю, ніби постійно змушена виправдовуватися та пояснювати, чому досі не змогла зробити більше.
Втім, щоб реалізувати себе повною мірою, мені потрібен час. Я мушу пройти певний шлях, відкритися перед аудиторією не лише як переможниця “МастерШеф”, а і як особистість. Знайти свою унікальну нішу. Мінімально, бодай трохи видихнути й усвідомити, як правильно розпорядитися цією можливістю.
Я залишаюся в кулінарії. Навчаюся, активно розвиваю особистий бренд у соцмережах і веду кулінарний блог, у якому ділюся рецептами та своїм досвідом.
Роблю все, щоб моя перемога була виправдана, а розвиток — усвідомленим, глибоким і справжнім.
І якби я сьогодні зустріла ту дівчину з Луганська, яка щойно переїхала до Києва, я б сказала дві важливі речі. Перше — не бійся. Страх стримує, не дає тобі рухатися вперед. Але насправді у тебе набагато більше сил, ніж ти думаєш.
А друге — не зупиняйся на першій думці, яка приходить тобі в голову. Якщо щось тебе надихає, захоплює, викликає інтерес — розвивай це, не ховай у собі. Дозволь своїм мріям народитися.
І наостанок я б їй сказала: все буде так, як ти собі запланувала. Навіть якщо шлях буде складнішим, ніж здається зараз, у тебе все вийде.