Олена Теліга — ім’я, що нерозривно пов’язане з українським націоналізмом, але водночас є набагато ширшим за просто політичне визначення. Вона була поетесою, публіцисткою, громадською діячкою і, що найголовніше, символом незламності духу та палкої любові до України. Її життя та трагічна загибель стали яскравим виразом боротьби за самостійну Україну в один з найскладніших періодів її історії.
Народилася Олена Іванівна Шовгенева у 1906 році в Іллінському під Москвою, в інтелігентній родині. Її батько був інженером-гідротехніком, а мати — донькою православного священника. Хоча її перші роки пройшли в російськомовному середовищі, Україна швидко стала її свідомим вибором і долею. Переїхавши до Києва у 1918 році, Олена з головою поринула в атмосферу українського відродження. Саме тоді вона почала активно вивчати українську мову та культуру, що стало для неї не просто навчанням, а справжнім духовним прозрінням.
Поетеса національного духу
Літературна діяльність Олени Теліги розпочалася в еміграції, куди вона виїхала у 1922 році. Спочатку до Чехословаччини, потім до Польщі. Саме там, у колі українських емігрантів, вона сформувалася як поетеса. Її поезія сповнена патріотизму, глибокої віри в Україну та закликів до боротьби. Вона не уникала гострих кутів, оспівувала силу, волю та жертовність, що були так необхідні для здобуття незалежності.
Не той герой, хто кров пролив свою, А той, хто кров’ю землю напоїв Для квітучих, для майбутніх днів.
Ці рядки з її віршів яскраво ілюструють її кредо. Поезія Теліги була не просто лірикою, а зброєю, що мала пробуджувати національну свідомість та мобілізувати до дії. Вона була переконана, що нація повинна бути сильною, а її представники — мужніми та рішучими.

Активістка ОУН та символ нескореності
У 1930-х роках Олена Теліга активно долучилася до діяльності Організації Українських Націоналістів (ОУН). Вона поділяла ідеї інтегрального націоналізму Дмитра Донцова, який наголошував на необхідності духовної та вольової консолідації нації. Теліга вірила, що лише сильна, вольова Україна зможе відстояти своє право на існування.

У 1941 році, ризикуючи життям, вона разом з чоловіком Михайлом Телігою повернулася до окупованого Києва. Метою її приїзду було відродження українського культурного життя та боротьба з окупаційними режимами — спочатку радянським, а потім і нацистським. У Києві вона очолила Спілку українських письменників, організовувала літературні вечори, видавала газету “Літаври”, яка стала рупором української ідеї. Вона свідомо протистояла нацистській окупації, відмовляючись підкорятися їхнім вимогам і продовжуючи свою націоналістичну діяльність.



