Оксана ХромоваДо повномасштабної війни її робота потребувала математичної точності та абсолютного спокою. Наталя працювала на заводі — налаштовувала роботів-маніпуляторів. Кулінарією займалася лише вдома, для своїх. Сьогодні ж, за десятки кілометрів від лінії фронту на Харківщині, під постійною загрозою обстрілів та нальотів дронів, її головний інструмент — це не холодні комп’ютерні алгоритми, а тепло власних рук.
Щодня Наталя «Лірія» готує їжу. Вона робить це не для кількох людей, а для більш як 800 бійців 429-ї окремої бригади безпілотних систем «Ахіллес».
Її історія стала однією з ключових у новому документальному проєкті «Defenders Kitchen», який створило видання Kyiv Post спільно з відомим шеф-кухарем Ектором Хіменесом-Браво. І хоча головна дія відбувається на кухні, це історія зовсім не про кулінарію. Це розповідь про любов, яка змушує жінку залишити безпечне місто і піти на війну, щоб бути поруч із найріднішими.
Переграти обставини
Чоловік Наталі воює з 2022 року. Він бойовий медик, який рятує життя на нулі. Згодом до лав ЗСУ приєднався і їхній старший син.
«Чоловік з початку війни як пішов, то вже, як то кажуть, видихся. А потім до нього приєднався і син, — згадує Наталя. — Я вирішила, що просто не можу сидіти вдома. Піду їм допомагати».
Війна — це завжди про розлуку, кілометри невідомості та розірвані сім’ї. Але Наталя з чоловіком вирішили інакше. Замість того щоб чекати на короткі відпустки чи дзвінки з фронту, вона у червні 2025 року мобілізувалася до тієї ж бригади, де служить він. Тепер вони поруч.
«Чоловік, навпаки, умовляв мене, щоб ми служили разом, — посміхається “Лірія”. — Знаєте, у нас унікальна ситуація: серед цих надскладних обставин наші стосунки лише зміцнюються. Ми маємо можливість щодня підтримувати одне одного. Виходить, що ми з ним переграли обставини!».
Листівки у порожніх боксах
Кухня на передовій — це не про романтику. Це важка, монотонна, виснажлива фізична праця у величезних обсягах. Проте Наталі вдається перетворювати ці промислові масштаби на справжню домашню їжу.
Її коронні страви, які найчастіше просять хлопці, — класичний український борщ і домашні котлети з картопляним пюре. Коли є час і натхнення, вона робить для штурмовиків і пілотів дронів смаколики — наприклад, пече еклери.
Коли війна стає рутиною, такі дрібниці рятують психіку.
«Я тут думаю не тільки про себе. Коли небезпека, ти хочеш своє життя зберегти, але водночас думаєш: «А як там хлопці?» Треба ж нагодувати їх, приготувати щось смачненьке, — каже Наталя. — А потім вони пишуть повідомлення: «Дякую! Було смачно. Ви найкраща!».
З першого дня у бригаді вона відчула особливе, бережне ставлення до себе. У її присутності бійці навіть не вживають лайливих слів. А найкращою нагородою за свою важку працю жінка вважає моменти, коли повертаються порожні бокси з-під їжі. Часто на дні цих пластикових контейнерів лежать маленькі намальовані листівки. На них виведено олівцем: «Дякую за смачну їжу!».
Рік без сина
Попри те що чоловік тепер поруч, серце Наталі розривається за старшим сином. Він теж військовий, заступник командира роти зв’язку, але служить в іншому підрозділі. Вдома, у цивільному житті, на них усіх чекає молодший син.
«Я завжди підтримую вибір своїх дітей. Не кажу, що треба десь ховатися. Він вирішив — отже, він так вирішив. Але з сином я бачилася рік тому, на покровському напрямку, — голос Наталі тремтить, коли вона згадує про це. — Я дуже переживаю. І зараз можу плакати, якщо згадую. Бо це ж моя дитина».
Наталя не шкодує про своє рішення піти у військо. Але коли її питають про мрії після перемоги, у цих мріях немає нічого героїчного чи пафосного. Там є лише тиша і родина. Вона береже в своєму серці мрію чоловіка — поїхати разом у село, завести корову, садити город і просто жити поруч.
А поки війна триває, вона продовжує готувати. Ми питаємо її: якби завтра двері цієї польової кухні раптом відчинилися, і на порозі з’явився б її старший син, що б вона приготувала йому в першу чергу? Можливо, його улюблені котлетки з пюре? Або вишневий пиріг?
Наталя на мить замислюється, а потім відповідає з тією беззаперечною ясністю, яка буває лише у матерів на війні:
«Знаєте, якби мій син несподівано зайшов… я б кинула все. Я б не стала гаяти час на приготування їжі взагалі. Для мене зараз важлива кожна хвилина, кожна секунда спілкування з моїми дітьми. А щоб просто поїсти — ми б з ним сходили у кав’ярню».