Від телевізійної кар’єри до життя в еміграції: історія Анни Віслогузової

22.06.2024

Телевізійниця Анна Віслогузова у своєму професійному житті в Україні не лише висвітлювала інформаційні події, а ще й розшукувала убивць, катівників жінок, педофілів, яких не могла багато років притягнути до відповідальності прокуратура. Після 24 лютого 2022 року, коли мільйони наших жінок вирушили за кордон з малечею, у полі зору цієї журналістки була безпека українок від рабовласників та вербувальників із секс-індустрії. Але під час порятунку інших життя самої Анни весь цей час було сповнене таких карколомних подій, якими зацікавились би голлівудські сценаристи…

 

Я не хотіла їхати за кордон, бо багато подорожувала Європою, та знала, яким є життя біженців

Коли та як ти вирішила виїжджати за кордон?

Я ніколи не хотіла залишати Україну, але коли 24 лютого 2022 року постало питання, що робити, то я виїхала разом із дядьком на захід України до його друзів. Коли ми трохи отямились від дороги, постало наступне питання: як бути далі. Від побачених вибухів, російської техніки на вулицях Києва я перебувала в стані такого шоку, що моя психіка відмовлялась сприймати той факт, що це все реальні події. Адже не покидало враження, що цей фільм про Другу світову війну зараз закінчиться – і все, я прокинусь.

Від шоку мені навіть в якусь мить здалось, що я не розпізнаю кольорів у житті, бо переважна більшість фільмів про війну були чорно-білими. І я скільки разів їх дивилась, думала: «Як же класно, що наше покоління та я ніколи війни не застанемо!». І тут  війна вривається у твоє життя та руйнує його вщент.

До виїзду за кордон нас спонукали власники будинку, який ми орендували на заході Україні. Вони вирішили виїжджати до іншої країни та хотіли зачинити свою хату. Я не хотіла їхати за кордон, бо багато подорожувала Європою та знала, яким є життя біженців у країнах ЄС. Саме тому я ніколи не плутала туризм з еміграцією. Але виходу не було. Мій дядько вирішив повертатися до Києва, аби його захищати, а мене він вмовив їхати за кордон, бо ракети долітали і до Ужгорода. І я виїхала з колегою дядька Вікторією та її дітьми на їхній автівці.

Я була з тих, хто вірив, що війна завершиться якщо не за два-три дні, так за два-три місяці вже точно. Навіть зараз віра та надія у серці говорять, що вже цього року ця війна точно закінчиться, хоча розум та логіка розвитку подій свідчать про інше. А тоді на початку березня 2022 року я вирішила побути два-три місяці за кордоном, заспокоїтись та повернутись.

Позаду залишилось мирне життя та робота на СТБ у проєкті «Один за всіх»

Мирне життя довелось відкласти вже на два роки

Як ти обирала країну?

Першою думкою було з’ясувати, хто та де перебуває з колег та знайомих. Психолог телеканалу СТБ Вітана Овчаренко вже виїхала до Болгарії. І я вирішила разом із Вікторією виїжджати автівкою до Вітани. Болгарська сторона нас розселяла по літніх базах відпочинку, які не опалювались. Початок березня – сніг, дощ, волога. Боже, грілися, як могли, спали під трьома-чотирма ковдрами. Нас годували пайками, як туристів, але моя підшлункова на нервовому ґрунті дала такий збій, що я ледь не померла від болю. Мені була потрібна спеціальна дієта, якої я не могла дотримуватись  в умовах готелю, де не було навіть маленької електричної плитки, щоб самій якусь кашу приготувати. Оскільки болгарська сторона ніяких коштів не надавала, ми не могли винайняти квартиру, де можна було б жити у теплі та з можливостю готувати. Зрозуміло, що ми всі були вдячні болгарам за притулок після обстрілів, але в березні у таких спартанських умовах багато хто застудився та почав відчувати загострення хвороб.

Вікторія з дітьми разом з Анною подолали шлях Україна –Болгарія – Туреччина – Німеччина

 

Два тижні ми витримали у Болгарії та виїхали до Туреччини, куди нас запросила подруга Віки, яка багато років жила у цій країні та мала родину. Оскільки її чоловік працював у сфері нерухомості, то нам запропонували безкоштовно жити в квартирі, яку мала ця родина. Ми повинні були сплатити тільки за комунальні. «Сонце, фрукти, море, наберетесь за літо сил, а восени вже війна закінчиться та повернетесь в Україну» — і ми погодились з цим аргументом. Крім того, це був шанс вилікуватись. До того ж я турецьку мову добре знаю, бо вивчала її в університеті.

Дорога була дуже важкою, бо ми були на задньому сидінні затиснуті речами. У мене є права, але водійський досвід дуже невеликий, і на гірських серпантинах я б не погодилась сісти за кермо автівки з двома дітьми. І Віка весь цей шлях кермувала сама, фактично без відпочинку. Я пригадую, як зраділа, побачивши прапор Туреччини. Аж від серця відлягло!

 

У Туреччині ще жевріла надія, що війна завершиться восени 2022 року

У Туреччині я сама по крамницях не ходила

Чим вразила Туреччина у ставленні до українців, які втікали від війни?

Ми жили у глибинній Туреччині, а не туристичній. Це містечко Манавгат, що в Анталії. Чоловіки-турки дуже люблять жінок слов’янської зовнішності. Білявка Віка не могла просто вийти з будинку, бо її переслідували: «Ой, красавица! Ой, сногсшибательная женщина! А ты замужем?» І я ходила до крамниць з її 14-річним сином, щоб придбати товари, бо я чорнява, говорю турецькою – і вони мене вважали своєю.

У провінції вплив ісламу значно більший на щоденний побут турків. Наприклад, вони негативно сприймають, коли бачать, що жінка сама сидить у кав’ярні та ресторані. Що з нею сталось? Де її чоловік чи батько? Чого це вона сама? Навіть той варіант, що ця жінка з іншого міста, чекаючи того ж чоловіка чи батька, замовила собі смаколик та п’є каву, їм на думку не спадає. Я вже не кажу про обід чи вечерю у ресторані, бо жінка перебуває у відрядженні та хоче просто поїсти. Яка робота? Жінка виходить заміж, народжує та виховує дитину – все! Заробляє чоловік!

Чи надавали турецькі органи влади якусь підтримку українцям?

На той момент турецька влада лише впускала на свою територію – і все. Далі втікачі від війни повинні жити власним коштом – сплачувати оренду, купувати харчі, одяг, шукати роботу… До 31 травня 2022 року я ще працювала на СТБ та отримувала зарплату, працюючи дистанційно, бо телепроєкт «Один за всіх» після переформатування продовжував виходити в ефір щотижня. Але у липні стало зрозуміло, що я втратила роботу, бо проєкт закрили на невизначений термін. І відсутність роботи та фінансової підтримки з боку турецької влади підштовхнули шукати варіант виїзду до тієї країни, де соціальну підтримку сплачували. Вікторія вирішила з дітьми виїжджати до Німеччини, де дуже добре підтримували жінок із дітьми. Я поїхала з ними. Вибір Німеччини був зрозумілий: втікачам від війни надавали соціальне житло та кошти. Оскільки Віка мала двох дітей, то доплату отримували і вони.  Через таку високу відповідальність та небайдужість до малечі до цієї країни виїжджають багато сирійців, афганців та навіть турків, щоб жити на соціальну допомогу на дітей. Вони приїжджають та постійно народжують – і так живуть кількома поколіннями.

Яку підтримку ти отримала у Німеччині?

У питаннях соціального забезпечення Німеччина є стабільною країною, і цим вона приваблює багатьох людей. Одна доросла людина отримує 500 євро на місяць. Є доплати за кожну дитину такого ж розміру. Жінки з дітьми мають і до 1800-2000 євро на місяць – залежно від кількості дітей. Щодо житла, то Бог милував мене від життя у спортзалах та розподільчих таборах, де навіть не було стелі, а люди сплять просто неба у масках на очах та навушниках, щоб бодай трохи створити собі тишу.

Коли ми приїхали, то дуже швидко зареєструвалися, бо Німеччина – це чіткість, конкретика і примус. І цього ж дня нас відвезли до соціального будинку – двоповерхової споруди з великою прилеглою територією та всіма зручностями. Нам на чотири особи дали невеличку кімнату, де ми розташувались: я, Віка та її двоє дітей-підлітків. Кухня та санвузол були загального користування. До речі, ще тоді Німеччина допомагала продуктами харчування. Спочатку ми отримували виплати у розмірі 450 євро, а пізніше їх підвищили на 50 євро і ми стали отримувати 500 євро на одну людину. Але кошти на харчування майже не витрачали. 500 євро – невеличка сума, особливо для Німеччини, бо тут зросли дуже ціни після початку війни в Україні. Але враховуючи, що оренду житла та комунальні послуги сплачує держава, а благодійні фонди допомагають з побутовою хімією, їжею, одягом, взуттям, продуктами харчування, то економно прожити можна.

Не тільки у Верховній Раді права рука не знає, що робить ліва, у ФРН така сама ситуація

Де ти мешкаєш зараз?

Зараз я живу одна у соціальній однокімнатній квартирі. Держава повністю оплачує орендну плату та комунальні послуги. А я лише сплачую за електрику. Родини з дітьми отримують більше житло, з урахуванням потреби кожної дитини у власній кімнаті. Це зараз звучить привабливо, але я пройшла власне пекло, поки вирішилось моє житлове питання. Двоповерховий будинок, куди нас спочатку поселили, є перевалочним. Німці нам казали, що виявились неготовими до війни. Вони потім зрозуміли масштаб трагедії, коли з інтернету почали дізнаватись, що в нашій країні живе не 4 мільйони, а 45 мільйонів, що обстріли йдуть по містах-мільйонниках, тому такий великий наплив жінок та дітей. Вони зрозуміли, що у цьому будинку треба розміщати людей тимчасово, щоб далі розселяти вглиб країни. Віка з двома дітьми опинилась у контейнерах – так називають нашвидкуруч зібрані модульні містечка, які німці надають і Україні. Перший час я залишилась сама у кімнаті і навіть запрошувала дівчат помитися у нормальних умовах. Питання з квартирою для мене одної затягувалося, бо Німеччина дуже бюрократична країна. І це стосується усіх сфер життя. Якщо я одна, то житло повинно відповідати вимогам проживання одної людини. Паралельно ми побачили і інші бюрократичні проблеми, які в Україні просто відсутні. Наприклад, ще дай Бог, щоб за два місяці було вирішене банківське питання з відкриттям картки для соціальної виплати чи з полісом медичного страхування, який є обов’язковим. Спочатку треба документ, а потім на цей документ ще три документи. Збирати доводилось цілі стоси аркушів, які губились, потрапляли не у ті течки чи файли. Виявилось, що не тільки у нас у Верховній Раді права рука не знає, що робить ліва, у інстанціях в ФРН така ж ситуація. І ми  шокували німців своїми документами у «Дії» – у них такої національної електронної системи немає. Вони щось просять – ми за секунду надавали ті ж банківські витяги на принтер. А потім я зрозуміла, що затягування вирішення питання з біженцями є спрямованою класичною поведінкою німців. Вони розраховують на те, що у тебе урветься терпець і ти самостійно вирішиш питання власним коштом або поїдеш до іншої країни. Коли я відновлювала вже тричі загублений папірець та висловилась щодо бардака, зі мною ніхто з німецьких чиновників не сварився. Мені навіть посміхались, коли я висловлювалась щодо недбалого ставлення до документів. Посміхались і не перепросили за незручність, бо це все гальмувало пошук житла для мене. Але вони всім посміхаються, навіть тим, до кого відчувають відразу. Але що вони зробили… Вони побачили, що я довгий час перебуваю у цьому будинку. Вигнати мене вони не можуть, тому, поки я очікувала квартиру, у мою кімнату вони заселили багатодітну сирійку. А мені запропонували оселитись у «чудовому підвалі, де навіть є меблі». У цьому підвалі давно мешкали лише величезні павуки, яких я прибирала, вимиваючи ту кімнату. Павуки лізли звідусіль, через що я не могла спати. І у мене розвинулась арахнофобія. У приміщенні ледь потрапляло денне світло, бо віконечко під стелею було такого маленького розміру, як у камерах СІЗО. Плісняву я вимивала, а вона постійно знову з’являлась. До того ж пліснява ще мала нестерпний сморід. І там я прожила майже два місяці.

Спочатку мене оселили у квартиру з літньою жінко-одеситкою, яка через певний час вирішила повертатись додому, бо в неї там вся родина. Кожна з нас мала власну кімнату. Але після її від’їзду я  повинна була постійно бути готовою жити з чужою людиною в одному просторі або самій сплачувати оренду порожньої кімнати – це понад 400 євро щомісяця. Стало зрозуміло, що шукати житло треба самій, а потім пропонувати цей варіант інстанціям. До речі, квартири у Німеччині дуже важко винайняти, бо німці не дуже раді здавати квартиру біженцям чи емігрантам, хоча оренду та комунальні витрати сплачує держава, яка є гарантом того, що квартирант не втече, не сплативши рахунки.

Подружжя росіян, яке живе у Німеччині понад 30 років та підтримує українців

Я познайомилась з подружжям росіян, яке живе у Німеччині понад 30 років, але вони переді мною вибачились, хоча виїхали навіть ще з радянського союзу ще у 90-му році. Цим людям соромно за приналежність до народу, який обирає путіна президентом вже чверть сторіччя та перетворився на покидьків та вбивць. І це подружжя допомагало усім, чим могло, – від коштів та житла до спідньої білизни. Вони дуже мені допомогли з пошуком квартири, з оформленням документів та перевезенням речей, коли німецька влада задовольнилась цим варіантом. І я переїхала жити вже в інше місто і переїхала в іншу землю. Але десь за 3-4 місяці загострилось питання з відвідуванням курсів німецької мови. На тих, що були поруч,  місць вже не було. І мені порадили курси у місті Нойс, що недалеко від Дюссельдорфа. Але ж їздити далеко, тому треба було знову шукати житло вже ближче до курсів.

Російсько-німецьке подружжя є друзями України

Українські знайомі, які також довгий час тут живуть та тримають тут навчальний центр, познайомили мене з німецьким подружжям, яке здавало затишну маленьку квартиру на одну особу, то я зрозуміла, що треба хапатись за цей варіант, бо оселя облаштована та має меблі. Нічого не треба купувати, нічого не треба завозити, привітні сусіди, затишний район. І мені знову дають стоси різних документів, які я заповнюю, відшліфовую, додаю або прибираю застарілу інформацію, пояснюю причину переселення. І врешті-решт я отримала підтвердження, що я можу в’їхати у оселю в Нойсі та звільнити ту, в якій мешкала, бо там є курси. І з серпня 2023 року я живу та вивчаю мову тут.

«Ви нам набридли, бо ваше немовля кричить ночами»

Наскільки щирою є підтримка німців?

Не всі німці щиро допомагають українцям. Деякі на цьому заробляють, бо отримують компенсацію за оренду житла чи податкові пільги за благодійницьку діяльність. Але є німці, які дуже щиро допомагають у великих обсягах,  як та родина, яка здає мені квартиру.

Подружжя Вібке та Ентоні допомагало Анні у перші місяці приїзду до Німеччини та запрошували до себе на свята

У мене немає часових обмежень з цією оселею. Ми вже навіть домовились, що, якщо треба буде продовжити контракт, вони його подовжать. Єдина умова, яку я повинна виконати: якщо захочу виїхати з цієї квартири, то повідомити за три місяці або знайти іншу людину, яка мешкатиме у цій оселі.

Але є й інші випадки, коли власники будинків виставляли українців та казали: «Ми не хочемо вже з вами жити. Хочемо когось нового», «Ви нам набридли, бо ваше немовля кричить ночами». Наших дівчат на вулицю виставляли, бо вони готують домашні страви, економлячи гроші. А німкені фактично не готують, тому казали, щоб шукали нове житло, бо аромат їжі йде усім будинком. А на 500 євро у закладах харчування не розженешся – готувати самим є єдиним способом виживати на 500 євро. Були скарги, що німці беруть наших жінок, думаючи, що ті будуть виконувати безкоштовно функції покоївки та кухарки по дому, хоча уряд сплачує за оренду та комуналку кошти і у контракті серед умов проживання немає пункту про безкоштовні послуги по дому.

Чи є мовні курси обов’язковою вимогою?

Курсів уникнути не вдасться нікому, бо у Німеччині соціальні виплати отримують лише ті, хто вивчає німецьку мову. Якщо ти відмовляєшся від курсів, то ти повинен сам себе утримувати. Навіть ті, хто знають німецьку зі школи або є з родин етнічних німців, мають відвідувати курси, аби в подальшому скласти іспити різного рівня та отримати сертифікати рівня володіння, бо без цього документа важко працевлаштуватись. А нелегальне працевлаштування фактично не є можливим.

У складанні іспиту є свої нюанси. Кожен етап вивчення мови має певну кількість місяців. Вивчаєш мову – складаєш рівень А. Далі наступний рівень – В. І тут починаються нюанси. На рівні В1 ще надається шанс перескласти іспит, але на В2 – другого шансу немає. Не склав? Твої проблеми! На цьому навчання завершується, тобі надають сертифікат, що твій рівень володіння мовою лише В1, тобто початковий рівень. Сертифікат з В1 є фактично пожиттєвим тавром! З ним не можна отримати ліцензії, якщо твоя професія передбачає ліцензування. І до компаній тебе приймуть хіба що посудомийкою чи прибиральницею. Хоча з часом ти вже можеш говорити німецькою на рівні носія, все одно ти не отримаєш кращої роботи, бо ти не склав іспит на рівні В2. Про навчання на курсах для подальшого складання рівня С навіть і говорити не доводиться – тебе до нього вже просто ніколи не підпустять. І куди б ти не працевлаштовувався протягом усього подальшого життя, ти надаватимеш у комплекті документів мовний сертифікат. Саме тому навіть в об’явах про вакансію одразу зазначають рівень володіння німецькою.

Здавалось, чому б хоча через певний час не давати людям ще один шанс скласти іспит на рівні В2, аби вони мали перспективи у Німеччині? Цей шанс не дають свідомо: тут українців та інших іноземців раді бачити на тих професіях, на яких самі німці не хочуть працювати, або якщо німці працюють на цих вакансіях, але отримують в два-три рази вищу оплату праці. Наприклад, вчителька-українка, яка склала іспит рівня С (академічний рівень), все одно отримує 20 євро на годину, а вчителька-німкеня – щонайменше 35. Тому твої шанси на успіх в Німеччині впираються не у те, який ти масажист, науковець чи стоматолог, а в німецьку мову. А без сертифікату рівня С тобі ліцензію на власну практику не дадуть – наприклад, репетиторством займатись або надавати психологічні послуги.

Більшість наших людей має вищу освіту у різних галузях та прагнуть зберегти професію, тому їм потрібен сертифікат про володіння німецькою саме рівня С.  І ситуація складається така: навіть якщо ти сам знайшов роботу та сподобався, як майстер-перукар, але без мовного сертифікату певного рівня власник салону тебе не може взяти на роботу.

Щоб вивчит мову на рівні С, доведеться витратити до 4 років життя – ніде не працюючи. А хто стільки часу зможе тебе утримувати? Ніхто. Так у Німеччині урядовці захищають ринок праці від конкурентів-іноземців. Але інший бік цієї медалі виглядає так: піти до психолога-німця  українці не можуть, бо  свій стан треба пояснювати влучно, а рівень володіння німецької мовою ще низький. А допомога вже потрібна зараз, бо люди пережили бомбардування, дехто — окупацію. А німецькі психологи не володіють українською чи хоча б російською, щоб зрозуміти, що у тебе викликає панічну атаку.

Як у тебе з німецькою?

Зізнаюсь чесно, німецьку мову у дитинстві я прогулювала. Я тоді не розуміла, навіщо мені вчити мову, яка мені не подобається та яку ніде не можу використати, адже весь світ англомовний. І я майже з першого класу вивчала англійську і у школі і з репетитором, яка багато років жила у США та володіла англійською на рівні носія. В університеті я залюбки вчила турецьку мову, тому що вже були поїздки до цієї країни. І як у дитинстві у мене не було бажання вчити німецьку, так я це і роблю зараз з-під палки – заради соціальних виплат.

У кожній мові є свої ключові дієслова, які характеризують ментальність нації. Наприклад, в англійській мові це дієслово «to be» — бути. І англійці та американці так і налаштовані – бути успішним, бути фахівцем, бути щасливим. У німців – це дієслова «müssen» та «sol»: мусиш, повинен, треба.

Українці дуже товариські, тому Анна Віслогузова була запрошена на турецьке весілля у Німеччині

Ми спілкуємось з багатьма діаспорами, товаришуємо та допомагаємо одна одній. Деякі українці прагнуть бунтувати через жорсткий примус. Деякі українці вже змирилися і перебувають в такій хронічній депресії, що відчувають себе ув’язненими у камері, де тебе постійно примушують вчити німецьку.

І мені здається, що нам треба цю вимогливість у мові запозичити у німців: аби і наші співгромадяни ретельніше вивчали українську, якщо мріють про велику кар’єру, але й коли ті ж німці будуть приїздити, аби заробляти капітали на відновленні  нашої країни, нехай також вивчають солов`їну та, поки не складуть на рівні носія, не отримують дозвіл на високі посади! Хто не склав – нехай укладає асфальт!

Парадокс є у тому, що багато хто з німців володіє англійською, як другою мовою, але для біженців діє жорсткий примус до вивчення німецької. І до речі німцям особливо старшого покоління дуже не подобається конкуренція з американцями щодо англійської мови. Я з цим особисто стикнулась.

Я була блідою, дзвін стояв у вухах, перед очима все пливло, мене нудило. І тут я не витримала та почала говорити вже, як журналіст…

Що сталось?

У нас відбулась лише лічена кількість уроків, а у мене дуже прихопило нирки. Я зателефонувала до лікарні, аби записатись до фахівця, та почала спілкуватися англійською, у відповідь я почула: «Kein Englisch! Ніякої англійської» — і на тому кінці кинули слухавку.  Коли я вже зігнута дошкандибала до лікарні – ситуація повторилась: мене не стали слухати. А я ще не знаю, ні як німецькою «нирки», ні як «болить». Шукаю у телефонному перекладачі, прагну пояснити свій стан, бо біль був настільки сильним, що не можна було розігнутись. Я була блідою, дзвін стояв у вухах, перед очима все пливло, мене нудило. І тут я не витримала та почала говорити вже, як журналіст, що це — лікарня, що я легально перебуваю в Німеччині, що я в робочий час зателефонувала, аби записатися на прийом до лікаря, що я лише почала вивчати мову та вибачилась за те, що не можу ще німецькою пояснити симптоми, що нирковий біль є дуже сильним, що ви не маєте права мені відмовити тільки через те, що я не володію німецькою, але говорю англійською. І коли почули, що я журналіст, тоді вже мене направили до лікаря.

І чим завершився візит до лікарні?

Після того я кинули телефон я сподівалась придбати собі ліки в аптеці, бо у нас фармацевти завжди дадуть слушну пораду з ліків, з чайних зборів. Дуже часто не треба і до лікарів ходити. В Німеччині ти сам нічого не придбаєш, тому наші жінки просять надсилати ліки з України. До того ж мене так прихопило вперше, і я взагалі не розуміла, що зі мною.

Після скандалу з мовою у медзакладі мене спрямували до російськомовного лікаря.  Дивна фахівець. Вона відправила мене на аналізи, але не запропонувала одразу зробити УЗД, щоб все побачити. Це УЗД запропонувала зробити я — вже під час другого візиту, коли з’ясувалось, що аналізи у клініці – будете сміятись — загубили. Мені довелось їх заново здавати, чекати та записуватись на прийом. А це все час: нирки ниють – ліків вона не виписує, в аптеці нічого без рецепту не продають. Я не сплю багато днів поспіль через біль – чекаю на результати. Врешті- решт лікарка мені каже: «Я не знаю, що з вами. За аналізами та УЗД начебто все у вас нормально. Пропийте ібупрофен!»

Зовнішній вигляд Анни після занесення інфекції у стоматолога

Така ж ситуація повторилась, коли мені занесли інфекції у стоматології. Навіть німці жартують, що, в Німеччині від інфаркту до перелому кісток- все лікують цим препаратом. Зрозуміло, що користі від нього не було ніякого. Вилікувалась я сама, бо мені з України дівчата передали лікарські рослини, якими я два місяці лікувала нирки. Добре, що за страховим полісом все сплатили.

До німців таке ж ставлення?

З німцями лікарі ще якось обережніше поводяться, бо ті мають права , а ми, втікачі від війни, геть безправні. Але до вузьких спеціалістів черга на два місяці вперед. Уявляєте, як це: з гострим болем у животі чекати два місяці візиту до гінеколога? І німкені вже так з цим змирились, що вважають нормальним. Хіба що хтось вже йде до приватних клінік та сплачує візит з власної кишені. З малечею така ж історія – дитина страждає від болю тижнями, поки потрапиш до вузького фахівця, наприклад, з вушним болем. Коли у нашої співвітчизниці вперше сталась діабетична криза, поки її оглянули лікарі, то через стрибки цукру, вона у коридорі втрачала свідомість. Лікарі ходили туди-сюди – і не звертали уваги. Донька цієї жінки влаштувала скандал. Єдине, що можу сказати, що німці після низки скандалів, які українці влаштовували у лікарнях, зрозуміли, що ми звикли до іншої якості медичних послуг. Вони здивувались багато чому, але це ніяк не вплинуло на якість їх обслуговування. Нам просто позаздрили – і все! Ой, як у вас круто!

Анна Віслогузова під час практики на Deutsche Welle

Все впирається у два фактори: хімія та німецька мова рівня С1, тобто просунутий академічний рівень

Які перспективи у тебе отримати роботу за фахом, адже ти є журналістом?

У Німеччині, коли бачать, що я працювала журналістом і маю великий досвід роботи лише за своєю професією, то мені просто кажуть: «Ми не знаємо навіть чим вам допомогти!». У мене була практика на Deutsche Welle, яка знаходиться у Бонні. Я познайомилась з працівниками українського бюро, поспілкувалась з ними. І ми обговорювали питання мого працевлаштування. Але знову ж таки в Німеччині все впирається в два фактори: хімія та німецька мова рівня С1, тобто просунутий академічний рівень. Решта вимог – бездоганна українська та англійська на рівні носія у мене є. Але для здобуття рівня С1 треба 4-5 років прожити в Німеччині та весь цей час вчити мову, не працюючи ані за своєю спеціальністю, ані за іншою. До того ж мені натякнули, що українців-біженців в українському департаменті телеканалу не дуже раді бачити, бо є вже етнічні українці, які мають громадянство Німеччини, хоча їх українська вже має певні недоліки та далека від рівня носія.

Конференція у штаб-квартирі Deutsche Welle, м. Бонн

Я ще продовжую сподіватись, поки вивчаю німецьку, що буду займатись улюбленою професією. Адже журналіст – це стиль життя. Я всюди заходжу, як журналіст. Я автоматично звертаю увагу на такі деталі, які люди з іншим фахом просто не помічають. Наприклад, я ставлю питання жінці, яка раніше за мене відвідала лікарню про розклад чи телефон якийсь, а вона не може відповісти, бо не звернула уваги. А коли я викладаю купу інформації, то люди дивуються: а я такого не помітила. Як не помітила? Це ж очевидно!

Чому ти не поїхала одразу до Британії, адже ти добре знаєш англійську мову?

Головна проблема у Британії в той час – це пошук спонсора, який би став твоїм поручителем. Я — неодружена та бездітна молода жінка. Англійці спонсорували більше жінок з дітьми, ніж таких дівчат, як я. Навіть якщо зараз я знайду надійного спонсора, то я не готова всі ці кола пекла, які вже пройшла в Німеччині, проходити повторно і у Британії. Коли почалась мої мандри з метою порятунку від ракет у лютому 2022 року, у мене були заощадження та я ще отримувала до1 червня 2022 року зарплату на СТБ, працюючи віддалено. Переїзд вимагає певного запасу грошей, якого зараз у мене вже немає. Життя у таборі, життя з чужими людьми – дуже виснажує. Людина, яка втікає від війни, а не свідомо стає емігрантом, може таке витримати певний час, але жити постійно у такій залежності неможливо.  Я вже побула в таких обставинах півтора року — і мені їх вистачило на все життя. В принципі, я розумію, що, якщо їхати до Британії чи до іншої країни треба тоді, коли ти є заможною людиною, щоб самій себе утримувати та не залежати від щедрот уряду країни щодо біженців.

Анна захищала перед німецькими поліцейськими одеситку Ірину, яку побив німець

Мені навіть довелось журналістські навички виявляти під час зіткнення з поліцією

Яких закордонних міфів ти позбулась за цей час?

Я вважала, що за кордоном  люди почуваються захищеними незалежно від статусу, бо рівність є головною ознакою демократичного світу. Але я зрозуміла, що це є ілюзією. Ти у Німеччині є захищеним тоді, коли в тебе є капітал або важливий статус, як, наприклад, у відомих спортсменів.

Ще я розчарувалась у місцевій поліції. Мені навіть довелось журналістські навички виявляти, коли я стикнулась з нею. Я познайомилась з пані Іриною — українкою поважного віку з Одеси. Вона жила у будинку, і до неї власник підселив ще 30-річного німця – сина знайомих. Ця жінка є фаховим лікарем-косметологом,  та ще й з Одеси — дуже дружелюбна та відкрита людина.  Мало того, що німець ніколи не прибирав територію спільного користування, але він навіть не був вдячним цій жінці, що вона підтримує порядок за них обох. І одного разу цей чоловік прийшов додому п’яним та порозкидав взуття та речі. Вона звернулась до нього з проханням підтримувати порядок. Він на неї не лише накричав, але кинув у її бік чоботи, потім підійшов  до неї, схопив обома руками та почав штовхати. Вона злякалась, почала кричати ламаною німецької, щоб він від неї відчепився, та почала відштовхувати його від себе. Він її не відпускав та тримав так сильно, що у неї залишились синці на руках. Потім він трохи оговтався, вже відчепився від неї та пішов, лаючись. Вона телефонує мені, розповідає цю історію та каже, що боїться залишатись з ним у будинку. Далі вона попросила мене приїхати, аби допомогти англійською та німецькою під час спілкування з поліцією, бо злякалась залишатись з п’яним сильним чоловіком на одинці. Коли я приїхала, поліція вже була в будинку. Я заходжу та бачу поліцейських, цю заплакану жінку на сходах. Серед трьох поліцейських один розмовляв російською мовою досить непогано. Вони всіх вислухали, а потім запропонували Ірині зібрати речі, кота та покинути будинок на два тижні. Людина втікала від війни. Куди їй йти та де жити ці два тижні у чужій країні?

І я не витримую та кажу поліцейським: «Я в своїй країні є журналістом. У мене є посвідчення члена Національної спілки журналістів. Я працювала у телепроєктах у жанрі розслідування на найпопулярніших каналах України. На якій юридичній підставі ви сказали саме жінці з України покинути цей будинок? Вона законно перебуває у Німеччині, має юридичний статус біженки та не має, де ще жити, крім цього будинку. У неї є синці на руках, на відміну від цього чоловіка. І ви просите звільнити будинок саме її, а не корінного німця, який має у цьому місті купу друзів та є, куди піти на два тижні?».

І поліцейський мені пояснює, що у німця є алібі та свідок. Нібито під час сварки він набрав маму і та чула, як Ірина кричала на її сина. А я кажу: «Ірина   теж мені телефонувала. Вона мені розповіла про те, що він кричить, штовхає її. Я теж чула його крики та теж можу виступати свідком». А поліцейський  мені каже, що я не можу виступати свідком, бо вона мене набрала вже після того, як він відчепився від неї. А свою маму набрав під час конфлікту. Я висловила здивування, а як це можна тримати жінку обома руками і при цьому набирати номер на телефоні? Синці ж на обох руках! Його речі і досі розкидані. До того ж мама є зацікавленою особою, яка стала на захист свого сина. Той і досі нетверезий  — його стан ми бачимо усі неозброєним оком. Але їх ці аргументи не цікавили: «Ми вже так вирішили,  тому вона збирає свої речі на два тижні та віддає власникам свої ключі від будинку». Так і вчинили – і поліція поїхала. Жодного людського ставлення: якщо ви вже прийняли рішення таке, так ви хоч попіклуйтесь про ці жінку-біженку. Добре, що відгукнулись знайомі на автівці ( бо у мене немає власного транспорту) та приїхали. Ми всі сіли в цю машину і не знаємо, що робити. Я кажу Ірині, що не можу її прийняти, бо за контрактом мені не дозволено жити з тваринами в квартирі.  Якщо ми кудись влаштуємо кота, то тоді – так. Ця історія закінчилась тим, що я дала Ірині контакти українки, яка працює багато років  помічником адвоката у Німеччині. І вони сказали, що розгляд цього конфлікту у суді є дуже складним процесом в Німеччині, який затягнеться на роки. Їй порадили просто змиритися та перечекати ці два тижні у когось. Іра пожила у знайомих в квартирі з котом, а потім просто повернулася до цього аб`юзера у будинок. Після цього вона терпіла певний час цього сусіда, поки він сам не виїхав. Якби він не залишив будинок, їй довелось би шукати нове житло. Але це в Німеччині не робиться швидко,  інколи пошуки тривають до 6 місяців. Після цієї історії та ще низки інших я зрозуміла, що поліція тут здатна лише вночі музику примусити вимкнути, коли її викликають, і вона є абсолютно безпорадною з точки зору справедливості, коли виникає справжній конфлікт.

Зазвичай співпраця німецької поліції з місцевим населенням досить є тісною.

У багатьох випадках це нагадує стукачество. Якщо навіть у своєму будинку хтось прагне підробити нянею, репетиторством, бьюті-послугами, і прихід людей до певної людини помітять, то викликають поліцію. Доходило до смішного: чому це до вас щопонеділка, щосереди та щоп’ятниці о 14.00 одна і таж сама дитина приходить? А вона приходить, бо у цей час її мама на тих же обов’язкових курсах німецької. Саме тому наші дівчата навіть вдома дуже бояться фарбувати волосся, робити зачіски, манікюр чи масаж, якщо когось «прихопило». І, до речі, наслідком такої співпраці населення з поліцією є те, що багато хто немає тут друзів, крім співвітчизників, тому що ти ні з ким з німців не можеш поділитися  наболілим. І оскільки багато людей варяться, спілкуючись з такими ж біженцям, не відбувається інтеграції у німецьке суспільство, бо немає довіри.

Ще одним зруйнованим міфом стало усвідомлення, що ніякої німецької охайності не існує. Німкені живуть в країні, в якій є світло, вода, не літають ракети над головою. І тут одного разу майстер-перукар з салону, яка дуже добре ставиться до українок,  звичайним таким тоном мені каже, що серед її клієнток-німкень чимала кількість мають… воші! Я була вражена, бо вважала, що педикульозу у Німеччині взагалі не існує.

Німкені теж розповідали мені, чим українки їх вразили. Першим вони підкреслили той факт, щовсі наші дівчата, які втікали від війни, були з манікюром. Німкені його не роблять, бо він коштує 50-80 євро. І взагалі у них дуже дорого коштують усі послуги б’юті-індустрії. І тут приїхали бідні українки з манікюрами, з дорогими телефонами та ще і попривозили дипломи про дві-три вищі освіти з купою сертифікатів від міжнародних фахових спілок. Наші дівчата продовжують німкень вражати і надалі, бо покриватись вошами тут не збираються – одна одну фарбують, стрижуть та роблять манікюр за 25-30 євро. І те, що ми не виглядаємо, як жебрачки, маючи на все про все лише 500 євро, німкень також вражає.

Влітку я пережила ще один шок, побачивши у багатьох німкень волосся під пахвами довжиною по кілька сантиметрів з відповідним «душком». Вони люблять аргументувати це тим, що виступають за натуральну красу. Якби ще та «краса» не смерділа у громадському транспорті, було б чудово. Декоративну косметику вони також не використовують. У Берліні, Кельні та великих містах ще більш-менш гігієна присутня. Відчувається вплив туристів, багато міжнародних компаній мають тут філії та висувають власні вимоги до зовнішнього вигляду співробітниць, тому німкеням, які будують кар’єру, вже доводиться доглядати за собою.

Українська мама вимушена була навіть піти до школи, коли її дитині сказали та потім побили маленькі сирійці: «Навіщо ви сюди приїхали? Через вас ми стали жити гірше!»

Наскільки українські діти інтегрувались у навчальний процес та налагодили стосунки з однокласниками у школах?

Я спілкуюсь з багатьма мамами. І ситуація складається 50 на 50. Дітей до навчальних закладів розподіляють місцеві освітяни. Наших відправляють до інтернаціональних шкіл, де досить складно адаптуватися, бо учні є виходцями з різних країн. І навіть ці школи виявились неоднаковими.

Перша категорія дітей легко адаптувалась, знайшла собі купу друзів і незнання мови не стало великою трагедією, бо їх добре зустріли та допомагають. У таких випадках маленькі українці, крім німецької та англійської, один від одного паралельно «підхоплюють» завдяки дружбі і французьку, і фарсі, і турецьку….

А є друга категорія дітей, які потерпають від таких же дітей-біженців, а педагогічний склад на це не реагує. Дуже почастішали випадки образ наших дітей з боку сирійських однолітків. Українська мама вимушена була навіть піти до школи, коли її дитині сказали та потім побили: «Навіщо ви сюди приїхали? Через вас ми стали жити гірше, бо допомогу тепер ділять і на вас, і на нас!». Ми ж усі усвідомлюємо: якщо діти про це кажуть у школах, то батьки такі думки висловлюють вдома.

Російські діти теж проявляють агресію до українських школярів?

Діти росіян мовчать, як і їх батьки. Вони усвідомлюють, що тут все закінчиться для них дуже погано і дуже швидко, якщо вони розтулять свої пельки. Бо навіть сирійські діти їх ненавидять за війну в Україні! Саме тому росіяни тут не такі сміливі, як у своєму Мордорі.

Батьки з різних країн не розуміють, як в інтернаціональній школі так викладають, що дитина, навчаючись з першого класу, у шостому не вміє нормально писати

Чи толерантні викладачі до українських учнів?

Залежить від рівня особистої культури викладача. Ті, хто не любить дітей-біженців, знають ту межу, яку переходити не можна, аби не втратити роботу. Коли наші діти почали щось перепитувати, як звикли у наших школах, то почули відповідь: «Я все пояснюю всім один раз. Якщо ти щось не розумієш, то це твої проблеми. Повертайся до України і там навчайся!». Коли кілька наших дітей, які навчались в одному класі, це переповіли нашим мамам, то ті пішли до директора. А керівниця освітнього закладу сказала: «У нас така система освіти – ми виховуємо самостійних особистостей. Тому у нас ніхто ні за ким не бігає та двічі не повторює. Ваша дитина  не розуміє все добре, бо ще не володіє німецькою чи англійською на належному рівні? Наймайте репетитора! Додаткових занять та повторних пояснень через запитання не буде!». Пізніше виявилось, що на якість освіти жалілись батьки з різних країн, які не розуміють, як в інтернаціональній школі так викладають, що дитина, яка навчається з першого класу, у шостому не вміє нормально писати? Чим ви тут займаєтесь, якщо репетитори є єдиною вашою порадою? Відповідь на зборах лунає така: «У нас така система освіти. Ми привчаємо дітей до самостійності. А якщо ваша дитина не може бути самостійною і відстає в навчанні, то це не проблеми викладачів, це є вашими проблемами та ваших дітей, тому шукайте репетиторів».  А їх матері вимушені наймати власним коштом одразу з кількох мов та інших предметів.

Така ситуація призвела до того, що хоча з 2022 року вже триває третій навчальний рік, але досить високий відсоток українських дітей тут вимушені поєднувати навчання у німецькій та українській школах, щоб зберегти можливість складати ЗНО. Одна з причин, чому українські діти мають таке недитяче навантаження, полягає у тому, що викладачі під час спілкування свідомо обмежують світ учнів-біженців певними рамками свого розуміння їх перспектив у ФРН. Вони готують наших дівчаток лише до трьох професій, на які вони можуть претендувати: таксистка, прибиральниця чи посудомийка. Про інші перспективи дітям педагогічний склад навіть і не прагне розповідати, бо сам є зашореним. Та мама, яка мені це розповіла, сподівається, що вже до 1 вересня 2024 року вони повернуться до України, щоб її дитина вчилася в українській школі. А зараз дівчинка тягне дві школи.

Війна триває два роки. Чи почали німецькі органи влади розділяти, звідки українці дійсно втікають від війни, а звідки просто прагнуть пожити за чужий рахунок?

У 2022 році у Німеччині не розбиралися, хто з якого регіону України виїхав, тому хвацькі жіночки з Західної України дуже активно користувались нагодою під шумок отримати соціальні виплати та в подальшому безкоштовне соціальне житло, яке перебуває у кращому стані, ніж їх оселі в Україні. Але з часом і німці вже перестали бути такими наївними, і з 2023 року почали враховувати рівень безпеки чи небезпеки у різних регіонах України. І вже від цього фактору залежить рішення, які умови проживання надавати. На соціальну допомогу це не впливає, бо її розмір для всіх однаковий. Деякі інстанції у ФРН навіть просять українців надсилати та долучати до документів виписки зі своїх банків, аби перевірити, чи є рахунки. І, якщо є, то скільки грошей на цих рахунках, тому що німецька сторона розуміє, що українці є різні: одні приїжджають без коштів, а інші мають шалені статки. Німців дуже вразила велика кількість дорогих автівок, на яких виїжджало багато українців. І як у нас такі прагнули все урвати, так і в Німеччині поводяться.

Я дуже вдячна тим людям, які мені допомогли і допомагають, — але себе я тут не бачу

Чи є сенс будувати українкам за кордоном майбутнє?

Я живу півтора року у Німеччині – і досі не бачу себе тут. Я дуже вдячна тим людям, які мені допомогли і допомагають. Серед них є і німці, і адекватні росіяни, і українці, які емігрували задовго до війни. Але навіть за їх підтримки свого майбутнього тут я не бачу. По-перше, я хочу створити сім’ю. Але в Німеччині інституту родини в класичному розумінні серед моїх однолітків майже немає. Він зберігся, в основному, у мусульманських діаспорах: там одружуються та народжують дітей. Коли я була у гостях, то під час спілкування навіть німці між собою жартують, що скоро до влади будуть приходити мусульмани Німеччини. Сама система освіти та її оплати у ФРН так побудована, що як німкені не хочуть народжувати, так і німці тягнути на собі тягар фінансування родини. Витратити 5-7 років на навчання у виші, викласти за нього шалену купу грошей, влізши у кредити, щоб, попрацювавши3-5 років після завершення освіти, повернути борги і сидіти вдома з дитиною? Навіщо тоді вчились? А не сидіти – не вийде! Бо школи — на відстані. Малечу вранці треба привозити, а вдень забирати особисто або довіреній особі. Який працедавець відпускатиме щодня усіх жінок посеред робочого дня за дитиною до школи? Няні на постійній основі не по кишені навіть людям з високими статками. Бабусі — не вихід, бо пенсійний вік у Німеччині вищий за наш та сягає 65 років. З усіх цих причин фактично у примусовому порядку  після пологів кілька поколінь німецьких жінок перетворювались на домогосподарок, звільняючись з роботи. Молоді дипломовані німкені замислились: а навіщо тоді було вчитись та вкладати такі гроші в освіту? І вирішили, що вони не хочуть залежати від щедрот чоловіків і поставили на паузу як створення родини, так і народження дітей. Розумом це все я усвідомлюю, але ця ментальність є для мене чужою.

Також я усвідомлюю, наскільки моя професійна кар’єра у журналістиці є для мене важливою.  Аби побудувати кар’єру журналіста в іншій країні з іншою мовою, мені доведеться витратити на це ще 5-8 років. А я не готова на це, бо після завершення навчання в Україні ще до війни я багато зусиль та часу витратила на кар’єрне зростання у своїй країні.  Саме тому мені набагато легше повернутися в на батьківщину та працювати журналістом. Крім того, я багато зусиль вклала в Україні для того, аби тут зростало громадянське суспільство. І я так для себе вирішила: хочу працювати саме у Києві, аби в Україні зростало почуття громадянського обов’язку, яке я відчула тут – у Німеччині. І нехай моя діяльність буде служити на благо моєї країни. Це така моя внутрішня позиція, яка набула шаленої важливості для мене самої. Більш того, це є моїм внутрішнім орієнтиром.

Аби тут жити у ментальному комфорті, треба щоб тебе привезли у років 12-13, тоді і друзі будуть під час навчання, і ментальне формування, як у німців. А коли тобі 31 рік, ти в стані шоку виїжджаєш з-під авіаударів, морально не готовий полишити свою країну, родину та життя, то треба дуже себе ламати, аби відбудувати заново своє життя так, щоб почуватися щасливою в Німеччині.

Писані та неписані правила місцевої громади формують споживацьке відношення до жінки – чоловіки у так званих партнерських стосунках приходять до неї смачно поїсти та отримати задоволення від сексу

В українських соцмережах активно вирують історії про те, що українки дуже активно створюють родини у Німеччині.

Тут взагалі мало хто одружується. У українських дівчат та німецьких хлопців геть різна ментальність, яка є широченною прірвою. Ані я, ані інші дівчата не хочуть експериментувати з власним життям. Німецьке законодавство, писані та неписані правила місцевої громади формують споживацьке відношення до жінки – чоловіки у так званих партнерських стосунках приходять до неї смачно поїсти та отримати задоволення від сексу. Створювати родину чоловіки не хочуть, тому що її дуже дорого утримувати. А українки не зацікавлені «просто жити», бо можна втратити дах над головою будь-якої миті. Щодо чоловіків-вихідців з України… По-перше, ті, хто вже живе у Німеччині багато років, ментально вже не наші. Від «нашого» там є хіба що ім’я.  Навіть ті земляки, які мешкають у Німеччині лише 6-7 років, завершили навчання, побачили плюси у споживацькому ставленні до жінок та також поділяють цей спосіб мислення та життя. Вони у Німеччині будують кар’єру,  але не зацікавлені у довготривалих та відповідальних стосунках. А наші дівчата травмовані війною – потребують кохання та затишку, особливо ті, хто втратив все – будинок, родину…. Німецька ментальність переформатувала 25-35-річних українських чоловіків. Наприклад, один, називаючи себе українцем, бо це зараз модно у ФРН, мені каже: «А навіщо ви влаштували цей спротив росіянам? Здались би їм —  і усе!». Цій пропозиції здивувались навіть німці! Ще один теж дуже любить козирнути, що є українцем, заявив: «Оце подивився українські новини, стільки негативу! Я перемкнув, бо для мене цінна кожна година мого життя – і я не збираюсь його псувати негативом». А я вже не витримала таких «українців» та кажу: «Боже, моя ж ти квіточка! Який же ти тендітний! Негатива в тебе багато у наших  новинах? А ти не знаєш про те, що в твоїй країні людей вбивають, обстрілюючи всю територію? Який ти українець? Що ти брешеш колегам на роботі, авторитет собі заробляєш на крові наших хлопців з ЗСУ? Десять євро скинув – і став героєм? Наші хлопці в окопах своїм життя ризикують, щоб врятувати Україну,  і вони якось не турбуються про свій зіпсований настрій! Ти думаєш, що втечеш до США, якщо Україна не встоїть, а Путін почне крокувати Європою далі?»…. Таких розмов у мене було багато, тому на мобілізацію українських чоловіків за кордоном, про що заявляв Зеленсьткий, я б не розраховувала. Хто з наших хлопців з такими «новобранцями» захоче стати побратимами, такі ще великої біди в окопах нароблять!

 

 

 

І наостанок – ще один шокуючий приклад. Я ніколи не приховувала, що у Херсоні у мене родина перебувала в окупації, а знайомий українець, знаючи про це, мене питає: «Чого в тебе немає настрою?». Ось як можна назвати такого співвітчизника, як не «відбитим на усю голову»?  Допомоги у заходах від них теж немає. Ми, дівчата, влаштовуємо мистецькі вечори, щоб познайомити не лише німців, а і біженців з інших країн, з нашою культурою, під посольством орків акції протесту та пікети влаштовуємо. Але чоловіків серед нас, учасників, небагато.  Тому я у Німеччині не бачила жодної українки, хоч з наших курсів, хоч зі спільноти у соцмережах, щоб закохалась у когось.

Ти виїздила до князівства Люксембург. Якою була мета цієї поїздки?

Це була просто невеличка подорож вихідного дня, яку я собі дозволила на запрошення знайомої, яка мешкає у цій країні. Хоча можливість переїзду я дослідила. Ця країна вичерпала запас біженців з України, тому там вже оселитися не можна. Хоча умови ідентичні німецьким. Я так розумію, що всі німецькомовні країни уніфікували свої вимоги щодо біженців: немає сертифікату про рівень володіння німецькою – немає дозволу на роботу.

Українці активно та красномовно нагадують у Німеччині про війну в Україні

Протестів Німеччина не любить. Але від нещодавнього друга Меркель Путіна вони перебувають взагалі в шоці

Ти згадала активності українців…

Протестів Німеччина не любить. Але від нещодавнього друга Меркель Путіна вони перебувають взагалі в шоці, бо війна  дуже вплинула на їхнє щоденне життя. У зростанні цін буквально на все вони звинувачують Путіна. Тому, коли ми пікетуємо посольство Мордора, вони не проти. Є в нас і інші формати — теплі домашні зустрічі в  українському кафе, де ми зустрічаємось, спілкуємось та виливаємо душу одне одному. Малеча  відвідує  handmade майстер-класи, ми теж долучаємось. Все це продається або додається до посилок, які йдуть нашим військовим.

Анна Віслогузова поруч з восковою Ангелою Меркель

Багато міст йдуть українцям на зустріч, коли йдеться про нагадування, що війна не завершилась.  Коли у Кельні відкрили напередодні Різдва ковзанку, то її освітлювали кольорами нашого прапора, а українців запросили безкоштовно кататися під українські пісні. Це було реально дуже класно та надало дуже багато позитивних та домашніх емоцій.

Українські волонтери з друзями-іноземцями, які підтримують ЗСУ

Аню, ти з Херсона. Місто у перші дні війни було окуповане. Що ти знала про долю своєї родини?

Це була дуже болюча тема, адже, крім мене, студентки-сестри у Харкові, решта родини опинилась в окупації. Сестра була у Харкові під щільними цілодобовими обстрілами. Вона прагнула виїхати з міста, але росіяни перекрили колії та зупинили потяг. Дивом вона дісталась Дніпра, де її прихистили наші родичі.  Мама з вітчимом виїхали крізь блокпости до Чернівців.

Родина Анни: мама — пані Наталія, сестра Валентина та вітчим — пан Олександр

Бабуся сама лишилась у місті – не погодилась виїжджати: «Це — моя земля, я тут жила, працювала, — і тут помру, але не при росіянах, а через багато років після нашої перемоги!». І вона пережила окупацію – без пенсії, без комунальних послуг. Поки вона там була, ми прагнули її забезпечити коштами – і телефоном, і кешем через волонтерів. Марно! Коли після звільнення Херсона її вивезли, вона поступово почала розповідати про життя під орками. Від її оповідей волосся ставало навдибки:  вона з кішкою ділила корм, бо не було що їсти.

Рідний Херсон потерпає від окупантів навіть після звільнення

Не було навіть можливості щось купити, бо не було грошей: пенсії ж не можна отримати, бо банки відключені. Будинок стояв без опалення – і це у лютому! Росіяни до неї заходили у будинок та грабували його, виносячи все, що побачили. Мордор, який захлинається від своєї величі крав тарілки та білизну. Я вже не кажу про пральні та мікрохвильовки. Зараз я впевнена, що росіяни є психічно хворими людьми, бо коли до моєї майже 80-річної бабусі поліз збоченець, його зупинив чеченець, який пригрозив тому зброєю: залиш літню жінку у спокої!

Коли виснажена безсонням я все ж таки провалювалась у сон на 4-5 добу, то бачила кошмари: то втікаю від війни, то падаю та ламаю руку, то у мене хтось стріляє та вбиває

Чи були песимістичні думки – з яких причин вони  виникали?

Тут у багатьох людей затяжна депресія, яка поглиблена безмежним почуттям самотності. Я теж не стала винятком. Я морально виявилась неготовою до того, що мені так довго доведеться подорожувати Болгарією, Туреччиною та жити у Німеччині.  І я не виявилась морально готовою, що війна так затягнеться. Ще менше я виявилась готовою до втрати роботи – мені чомусь здавалось, що гостросоціальний проєкт «Один за всіх» (СТБ), який так допомагав людям з алгоритмами дій у перші три місяці війни, повинен швидко повернутись в ефір. Але цього не сталось.

Я не знала, що Німеччина така складна країна для проживання. У мене вперше в житті тут  почалася затяжна депресія. Я не могла спати. Коли виснажена безсонням я все ж таки провалювалась у сон на 4-5 добу, то бачила кошмари: то я втікаю від війни, то падаю та ламаю руку, то у мене хтось стріляє та вбиває.

Бюрократія досить тривалий час витискала з мене останні моральні соки. Я знайомій, яка живе у Бельгії, та питала мене, чи є сенс їхати до Німеччини, тоді сказала: «Якщо тебе не добила війна, приїжджай до Німеччини!».

Коли мене питають: «Як справи?», то у мене це викликає подив. Як можуть бути справи, коли в твоїй країні вже 10 років триває війна, з яких два останніх роки є фактичним геноцидом народу, до якого належу і я? Як можуть бути справи, коли ти не можеш повернутися до своєї країни, бо тобі немає куди, бо ти боїшся і не можеш впоратись з цим паралізуючим страхом, бо спрацьовує інстинкт самозбереження?

Багато людей, які перебувають в Україні,  вважають, що за ці два роки ті, хто виїхали за кордон, вже облаштували своє життя. Але це не так. Тут є почуття, що тебе викинули з човна. Тут немає того життя, яке ти сам собі будуєш на власний розсуд. Розумієте, я не живу своє життя, а усвідомлюю, що ми, українські біженки, його тут просиджуємо. Тому що до війни я будувала те життя, яке мені подобалось. А у Німеччині я не можу побудувати те життя, яке мені б подобалось, поки не складу німецьку рівня С – що передбачає 3-4 роки навчання та залежності від бюрократії. І поки це триває, ти не маєш можливості навіть створити Ю-туб канал, бо це теж робота, на яку потрібно мати відповідний дозвіл. Суцільний жорсткий примус перетворився на щоденний розклад: курси, шпрехен-кафе, проукраїнські акції. Коло замкнулось.

Багато хто з українців тут переживає ще більш складні внутрішні процеси, ніж я: бо їх міста і досі окуповані, у когось на місті будинку – котлован, вся родина загинула. Все – минулого немає.

У чому ти знайшла власну опору?

Я знайшла власну опору у думці, що я тут тимчасово. Я займаюсь з психологом, який допоміг у процесі терапії  розставити пріоритети та опанувати емоційні реакції.  Зараз я акцентую увагу на тому, що цей період є чудовим часом для накопичення знань та певного досвіду. Я склала німецьку на рівні А і зараз маю невеличкі канікули, тому вирішила підтягнути ще англійську онлайн. Я хочу будувати життя та кар’єру в Україні, але вже на ринку праці сподіваюсь після повернення позиціонувати себе, як особа, яка володіє певним рівнем німецької мови. Хоча визнаю, я вперше в житті стикнулася з ситуацією, коли не знаю, куди рухатись.

Боже, це Україна — дешева країна? Я зараз собі так багато можу купити на ті ж 30 євро! А німецький уряд ще і сплачує за дах над головою

Чому?

Багато хто, у тому числі і я, приймаючи рішення про повернення потребує роботи, аби сплачувати оренду житла та своє утримання. За фахом на ринку вакансій фактично немає. Ті, що є, не дозволять у чужому місті винаймати житло та утримувати себе. І це проблема для багатьох: як після повернення вижити самій — без підтримки. Адже держава надає допомогу лише кілька місяців у розмірі 2 тисячі гривень та пакунок з крупи та макаронів. Все! Щось обіцяли підвищити… На такі гроші самій життя з нуля в Україні почати неможливо. Фактично у Німеччині мені треба зібрати кошти, аби мати на що жити після повернення в Україну. Минулого року я приїздила на кілька днів до Києва, щоб дізнатись про роботу, про зарплати та прийняти рішення щодо повернення. Я була вражена цінами на оренду квартир. Підтримка 2 тисячі, а оренда через повернення студентів на очне навчання злетіла тоді до 16 тисяч. Це вісім біженок мають жити в однокімнатній квартирі. Коли я зайшла у супермаркет, то ледь не зомліла: у Німеччині більшість товарів дешевша! Я витратила за тиждень свого перебування у Києві всі свої заощадження, хоча по ресторанах ми не ходили, а харчувались вдома.  І коли я повернулась до Німеччини, то у крамниці подумала: «Боже, це Україна — дешева країна? Я зараз собі так багато можу купити на ті ж 30 євро!». А німецький уряд ще і сплачує за дах над головою.

Ти поки вирішила залишатися в Німеччині?

Поки так. Весь цей час я спостерігаю, що всі втікачі від війни опинились у болоті, яке тебе затягує. Місто Нойс знаходиться біля Дюссельдорфу. І за ці роки воно перетворилось на прихисток для біженців, бо тут багато років працював табір для них. Але раніше в ньому перебували громадяни з країн арабського світу,  з країн Африки. Вони тут живуть вже в третьому поколінні, бо до Німеччини приїхали у далекі 80-і минулого століття ще їх бабусі. І вони отримують соціальні виплати, на які живуть навіть ті, хто вже народились та одружились у Німеччині.  В принципі, зустріти в цьому місті німця є дуже рідкісним явищем. Я навіть кажу, що інколи складається враження, що я перебуваю ні у Німеччині, а у глибинному Азербайджані чи у невеличкому віддаленому містечку Туреччини.

Анна Віслогузова з викладацьким складом та одногрупниками з України на курсах SMM. Дюссельдорф

Які у тебе найближчі плани?

Мені пропонували роботу в Стамбулі в міжнародній компанії з SММ — Social Media Marketing, оскільки я у Німеччині проходила навчання та отримала сертифікат за цією спеціалізацією. Але у Туреччині зараз шалена інфляція, вирує економічна криза – і головне, масштабні землетруси. І Стамбул, де мені пропонували роботу, як раз стоїть на стику двох плит, які регулярно рухаються. Через це я дуже вагаюсь щодо переїзду до Туреччини. Аби визначитись, через місяць я планую відвідати Туреччину. Я хочу подивитися, яка там ситуація реальна: вартість оренди житла, наявність роботи, розмір зарплати. Я хочу для себе зрозуміти, чи є сенс будувати своє майбутнє у цій країні, поки триває війна в Україні.

Тетяна Марінова