Ельфріде Єлінек (нар. 1946) — видатна австрійська письменниця, драматургиня, поетеса та літературна критикиня, чия творчість, сповнена провокаційного соціального та феміністичного критицизму, була відзначена Нобелівською премією з літератури у 2004 році. Вона відома своєю незвичайною мовною виразністю та безкомпромісним зображенням абсурдності соціальних кліше, особливо тих, що стосуються гендеру та влади.
Життєвий шлях та творчий дебют
Народилася Ельфріде Єлінек у місті Мюрццушляґ, Штирія, Австрія. Її батько, чесько-єврейського походження, був хіміком і завдяки роботі на стратегічно важливому підприємстві уникнув переслідувань під час Другої світової війни, на відміну від багатьох інших родичів, що стали жертвами Голокосту. Мати походила зі знатної віденської родини.
Єлінек отримала ґрунтовну музичну освіту у Віденській консерваторії, де вивчала гру на органі, фортепіано та композицію, а також здобувала знання з історії мистецтва та драми у Віденському університеті. Її раннє захоплення літературою вилилося у дебютну збірку віршів «Тіні Лізи» (Lisas Schatten) у 1967 році.
У 1970-х роках Єлінек активно долучилася до політичного життя, ставши членкинею Комуністичної партії Австрії, хоча згодом вийшла з неї. Її ранні романи, як-от «Ми — принада, дитинко!» (1970), вже демонстрували її критичний погляд на суспільство споживання та патріархальні структури.



Фемінізм та критика суспільства у творчості
Творчість Ельфріде Єлінек є глибоко феміністичною та соціально-критичною. Вона послідовно викриває механізми пригнічення, насилля та експлуатації, які приховані за фасадом буржуазної доброчесності, особливо в австрійському суспільстві.
Критика гендерних ролей: Єлінек аналізує, як жінки стають жертвами соціальних та економічних систем, що нав’язують їм стереотипні ролі. У романах, як-от «Коханки» (1975), вона досліджує жорстоку реальність жіночого існування, де любов, секс і шлюб перетворюються на акти примусу, підпорядкування та економічного розрахунку.
«Піаністка» (1983): Цей, мабуть, найвідоміший її роман (екранізований у 2001 році Міхаелем Ганеке), є безжальним дослідженням фрустрації, сексуальної девіації та емоційного насильства у стосунках між матір’ю та донькою-піаністкою, показуючи, як мистецтво та сімейні очікування можуть стати інструментами придушення особистості.
Мова як зброя: Єлінек використовує мову як інструмент деконструкції. Її тексти часто характеризуються поліфонією, потоком свідомості, саркастичними кліше та “мовою-килимком”, що відображає хаотичність і фальш сучасної комунікації та ідеології. Вона розмиває межі між жанрами та стилями, запозичуючи елементи з масової культури та філософського дискурсу.
Єлінек часто заявляла, що йде у «внутрішню еміграцію», вважаючи життя в Австрії нестерпним для суспільного діяча через неприйняття її критики. Її позиція та тематика викликали численні скандали та гостру критику на батьківщині.


Нобелівська премія (2004)
У 2004 році Ельфріде Єлінек була удостоєна Нобелівської премії з літератури. Шведська академія обґрунтувала своє рішення наступними словами: за «музичний потік голосів і протиголосів у романах і п’єсах, які з надзвичайною мовною ревністю розкривають абсурдність кліше суспільства та їх підкорюючу силу»
Це визнання стало вінцем її багатогранної творчості, яка охоплює романи, драми (наприклад, «Смерть і діва»), есе та вірші. Премія підтвердила її статус як однієї з найважливіших і найпровокаційніших голосів сучасної німецькомовної літератури, яка сміливо продовжує традиції європейської літератури, поєднуючи критичну гостроту та високе мистецтво слова.



Таким чином, Ельфріде Єлінек залишається не лише нобелівською лауреаткою, але й безкомпромісною феміністкою, яка через своє письмо привертає увагу до прихованих і явних форм насильства та нерівності у сучасному світі.