«Відправляли по 10 тисяч мішків з піском щодня»: Марина Василюк про допомогу військовим та фонд «Пісочниця Одеси»

Марина Василюк — 22-річна одеситка, яка евакуювала свою родину під Одесу, а сама залишилася допомагати військовим та переселенцям. Спочатку відправляла мішки із піском військовим та шукала для них ліки, а потім — заснувала фонд «Пісочниця Одеси», яка надає гуманітарну допомогу жінкам та дітям, які змушені були покинути свої домівки.

У спецпроєкті «Незламні» Марина розповіла історію створення «Пісочниці», допомогу постраждалим від насильства та плани створити академію для жінок. 

Перші дні війни: евакуація рідних та пошук ліків для військових

До війни я була івент-менеджером — організовувала заходи для ІТ-спільнот. Перед Новим роком якраз мені вдалося організувати разом з Євгенієм Ронем в Одесі захід, а напередодні війни я мала виїхати до Польщі — у мене вже був підписаний контракт. Я мала попрацювати три місяці на заводі, а потім їхати працювати барменом в Італію.

Виїзд мав бути 24 лютого уранці. Я мала дістатися поїздом до Києва, де хотіла побачитися з молодшим братом, який служить в армії, і звідти вже 27 лютого їхати до Польщі. 

24 лютого мені зателефонувала старша сестра і у паніці сказала, що почалася війна. Взагалі нас 8 дітей у родині — 6 дівчат та двоє хлопців. Я розумію, що треба родину вивезти у будинок у маленькому селі на Одещині, де я і народилася — це за 100 км від Одеси. Телефоную молодшій сестрі, телефоную брату, вітчиму. Вітчим — далекобійник і якраз був у відрядженні, сказав, що чекатиме нас на виїзді з міста. Десь 15-тій я дістаюся до нього, віддаю молодшу сестру. Потім знайшла машину, аби вивезти старшу сестру з Одеси, а сама залишилася у місті. 

Мені зателефонував брат з Києва, який служить, каже, що їх тільки вивели з казарми, як туди прилетів снаряд. Заспокоїв, що з ним все добре та пообіцяв телефонувати, аби повідомляти, що з ним все добре. 

Я заспокоїлася — родина у відносній безпеці і можу діяти. Спочатку заспокоїла власницю арендованої квартири, з якою я тоді жила, і почала шукати ліки та перев’язні матеріали для військових — обдзвонювала аптеки, шукала, де можна закупити необхідне. 

Коли почалася війна, то у мене взагалі зникла думка про виїзд. Я не думала, що буде далі — просто відчувала, що маю залишитися і робити щось для нашої перемоги.

Історія «Пісочниці»

На другий день війни я побачила у групі у Фейсбук, що потрібна допомога у яхт-клубі, де копали пісок для мішків, якими укріплюють блокпости, будівлі тощо. Попросила дати контакти людини, яка це координує, та зранку вже була на території Чорноморського яхт-клубу. До мене підійшов головний — попросив мій номер телефону, запитав ім’я, дав координати людей, які копають та водіїв, які можуть відвезти ці мішки, і сказав, мовляв, розбирайся. Він був начебто керівником, який усе делегував мені. 

З цього почала історія «Пісочниці» — я тоді навіть не усвідомлювала, що роблю. Просто почала на автоматі спілкуватися з волонтерами, водіями, шукати мішки. Оскільки «Пісочниця» на той момент вже існувала другий день, то водії знали, куди возити мішки. 

Екскаватор з моря підіймав пісок та складав його у дві точки — на яхт-клубі та «Чорноморці». Остання точка з’явилася трохи пізніше, але там також активно працювали. Люди лопатами розгрібали цей мокрий пісок — навіть під дощем та холодну погоду. Машин ставало більше, почав з’являтися затор — відправила двох людей регулювати рух машин. Приходила раніше всіх, постійно була на двох телефонах, трохи пізніше мені знайшли ще й рацію.

Дізнавалися про нас через повідомлення у Фейсбук — запустилося «сарафанне радіо» і до нас долучалося дуже багато людей, які рили та відвозили той пісок. 

За два тижні до нас долучилася Людмила Шевчук, яка почала трохи мене оберігати, допомагати мені — змушувала їсти, надягати рукавички, коли було холодно. 

У першу чергу мішки з піском потрібні для блокпостів, аби захистити військових від бомбардування та під час ближнього бою — через мішки не проходять пулі та вони можуть врятувати життя під час обвалів будівлі. Поставляли мішки з піском військовим, лікарням, школам, для укріплення пам’яток архітектури тощо. Тобто для укріплення усіх будівель, які потрібно захистити. Щодня ми відправляли близько 10 тисяч мішків з піском.

Після першого місяця почали збирати кошти на паливо для водіїв, потім — на мішки, бо запроси збільшувалися, а мішків вже не вистачало. Під кінець ми вже возили мішки КамАЗами, хоча спочатку возили маленькими машинами, які могли перевозити десь по 1,5 тонни. 

Останні два місяці «Пісочниця» вже не працює, бо потреба у мішках з піском зникла. Десь у кінці травні потреби зменшилися, до того ж на яхт-клубі розташували військову частину і перебувати там було небезпечно. 

«Працювала 24/7»: вигоряння через волонтерство

За 2,5 місяці існування «Пісочниці» проєктом почала займатися лише Міла Шевчук, бо я вигоріла, адже займалася також пошуком амуніції, ліків для військових. На мене постійно сипалися запити, бо я була тією людиною, яка може багато що знайти, адже раніше багато волонтерила. Шукала необхідне через волонтерів, друзів, гуманітарні штаби тощо. Насправді сама не знаю, де я то все шукала.

Перші два місяці мене рятував бокал вина, який я випивала перед сном та відразу засинала. Три години спала і все починалося заново. Також рятували від вигоряння такі звичні у мирний час речі, як-от сходити на манікюр та пофарбувати волосся. 

Фонди «Одеська Пісочниця» та «Пісочниця Одеси»

У квітні з’явилася ідея створити фонд. Поки Ольга Глизіна займалася оформленням документів для створення фонду, то я займалася запитами. Наприклад, якось мені зателефонували та сказали, що у полях тисяча військових сидить без їжі. Телефоную знайомому, який зв’язав мене з полковником тилу — він забезпечував усі військові частини півдня. Полковник сказав, що він заїде о 5-тій ранку за мною та ми поїдемо у Маяки на ревізію до тих військових. 

По факту — вирішувала ті ж питання, що і раніше, але вже перебуваючи у фонді «Одеська Пісочниця». Але до мене почали виникати питання, бо я обробляла усі запити самостійно, а під час створення фонду ми обговорили, що запити мають скидатися у загальний чат, де ми вирішуємо, як надавати допомогу. Проте це займало час — я не розуміла, навіщо так все ускладнювати, якщо мені надійшов запит і я відразу можу його вирішити — людям потрібна допомога вже зараз. А головна задача фонду, як на мене, шукати гроші та гуманітарну допомогу, щоб фонд працював. 

Тож я пішла з фонду та вирішила зареєструвати свій — «Пісочниця Одеси». Запити збільшувалися — почала шукати команду. Виявилося, що у мене дійсно є проблема, про яку казала Ольга — я вирішую усі питання сама і не делегую якісь запити. 

Почали шукати приміщення — моя команда знайшла одне, проте наш спонсор не міг дати кошти на нього, а у мене підписання контракту оренди на днях мало бути. Я зателефонувала знайомому і попросила кошти — він їх дав, але перепитав, чи дійсно я хочу зняти приміщення за 30 тисяч доларів. Тоді я спішила вирішити це питання, бо до мене якраз звернулися з проєкту «Жінки UA» і попросили збирати аптечки для жінок, які пережили насильство на окупованій території, тож була заклопотана і погодилася. А вже на наступний день після підписання договору мені зателефонував знайомий і запропонував безкоштовне приміщення у дитячому центрі «Мауглі».

Те приміщення, яке ми орендували, було ніби класне — 200 квадратних метрів, заїзд для фур, але воно було «нульове», бо там були лише стіни, три маленьких кімнати, один туалет та жахлива проводка. До того ж почалися сварки із власницею приміщення через те, що вона підписала контракт із фондом, а кошти за оренду зайшли з рахунку фізичної особи, а не фонду. Я розірвала договір та віддала кошти знайомому, і ми переїхали у «Мауглі». Але це для мене досвід, тож я не жалкую, що так вийшло. 

Зараз займаюся запуском фонду, пошуком гуманітарної допомоги, але штаб у «Мауглі» вже працює. На третьому поверсі — штаб та мій офіс, на першому — приміщення для прийому та видачі гуманітарної допомоги. Ми тільки почали видавати її, бо запаси невеликі — перш за все видаємо жінкам, дітям та переселенцям. Проте останнім обмежуватимемо допомогу, бо їм багато хто допомагає. Зараз у команді працює 20 волонтерів — частина з них прийшла самі, інших шукала. Окрім штабу займаюся організацією благодійних вечорів для дітей та шукаю роботу, бо треба за щось жити. 

Також продовжую збирати аптечки для постраждалих жінок для проєкту «Жінки UA» — склад аптечок затверджувався разом з психологом, тож в аптечки входять як вагінальні та гігієнічні засоби, так і седативні та психотропні препарати. Усі препарати закуповувалися за кордоном, в Одесі я їх забирала та формувала аптечки, які потім забирали волонтери та відвозили жінкам, частину аптечок ми відправляли поштою. Мішки для цих аптечок шиються окремо — вони з темної тканини для того, аби коли мішки передавали, то не було видно, що всередині. За годину я разом з колегою формую десь 20-30 аптечок. Я у цьому проєкті досі — мені б хотілося організувати щось подібне, але більш масштабне, тут, в Одесі. 

У мене є також ідея створити простір, куди батьки можуть привести своїх дітей та залишити там. Це мають бути дві групи для дітей дошкільного віку. Але поки цей проєкт тільки на папері, зараз створюю презентацію та шукаю приміщення.

«Війна вплинула на моє ставлення до життя»

На 4-й місяць війни я вже відчула, як втомилася, та записалася до психолога, який мене перенаправив до психотерапевта. Десь місяць я у нього займалася, а потім стало бракувати часу на це. Зараз час з’явився, але я хочу записатися на танці — раніше я займалася контемпорарі і це було круто. 

Війна вплинула на моє ставлення до речей — те, що я хотіла б зараз повернути з мирного часу, це насолода від кожної прожитої тоді хвилини. Менше роботи, бо зараз вона займає 99% часу. Дуже не вистачає прогулянок біля моря та катання на SUP-дошці — мене це дуже рятувало у мирний час. Не вистачає деяких людей, з якими через війну ми пішли різними шляхами — вони поїхали та починають життя у новій країні.

Зараз хочеться навчитися делегувати свою роботу та не запізнюватися.

Плани після війни

Хочеться організувати школу для жінок з різних категорій населення, де вони будуть навчатися етикету, психології, маркетингу, стилю, фотопозуванню. А після випуску — організувати великий бал на 200 людей, де чоловіки у фраках будуть танцювати із жінками у довгих сукнях. Це одна з мрій.

Ще хочеться побувати за кордоном після перемоги, бо я була тільки у Польщі та Германії. Дуже хочу у Париж — побачити Ейфелеву вежу, побачити дикий океан. 

Дуже хочу купити машину — особливо зараз вона дуже потрібна, бо вона у рази збільшує мою мобільність. 

Публікацію підготувала команда WoMo.ua за підтримки представництва Фонду Фрідріха Науманна за Свободу в Україні. У публікації подано  погляди авторів, які можуть не збігатися з  позицією Фонду.