Як перестати хвилюватися, довіритися власному тілу та досягнути комфорту під час пологів

Вперше найвідоміша книга французького доктора Мішеля Одена – історія пологового відділення в лікарні місті Пітів’є – була видана у 1984 році у США, згодом перекладена 13-ма мовами світу. При Одені природність та свобода стали лікарняною практикою; поклавшись на фізіологію, лікар і пів дюжини акушерок змінили ставлення до пологів і їх практику в усьому світі. І продовжують змінювати досі. Палати з домашньою атмосферою, мінімум втручань у несвідомий процес пологів – тиха революція: головні дійові особи в пологах – жінка та її дитина. У центрі – особистісні, а не технічні аспекти пологів.

Книга призначена для широкого кола читачів: батьків, які знаходяться в очікування дитини, акушерів та лікарів, які готові переглянути загальноприйняті підходи, студентів медичних навчальних закладів, доул та психологів.

Уривок з книги «Відроджені пологи» Мішеля Одена

Пітів’є

Вперше я приїхав до Пітів’є у 1962 році, щоб очолити відділення загальної хірургії у державній лікарні. У це містечко з 10-тисячним населенням, яке невдовзі просто причарувало мене, я потрапив випадково за результатами відбору на вільну вакансію. Знаходячись зовсім недалеко від Парижа, район довкола Пітів’є досі зберігає усі принади заміського життя. На родючій землі ростуть цукрові буряки та овес. Місцеві фермери досі займаються бджільництвом, полюють на жайворонків та щосуботи збираються на сільському ринку. Район в основному сільськогосподарський, хоча всюди розкидані дрібні торговельні підприємства та фабрики, як-от компанія з виробництва печива та цукровий завод. Загалом, Пітів’є належить до тих місць, які рідко показують туристам. Це просто одне з багатьох містечок. Більшість французів асоціюють Пітів’є з популярним тістечком місцевого виробництва, яке носить назву міста, і не мають уявлення, де це місто знаходиться.

Коли я почав там працювати, виявилося, що в мої обов’язки входить також нагляд за невеличким пологовим відділенням лікарні. У це відділення надходили в основному жінки з Пітів’є і довколишніх сіл; жінки були дуже різного походження. Одні були працівницями фабрик, дружинами фермерів, торгівців або державних службовців. Інші були іммігрантками з Португалії, Північної Африки і навіть із Далекого Сходу. Лікарня приймала всіх, не було «відбору» ані з соціальної приналежності, ані з медичних показань.

На той час у пологовому відділенні була всього одна акушерка, яка відповідала за все його щоденне функціонування. Вона кликала мене лише у випадку необхідності кесаревого розтину або накладення акушерських щипців. Оскільки як хірурга мене навчили робити щось на кшталт видалення жовчних міхурів чи лікування зламаних кінцівок, ці процедури здавалися просто природним розширенням моїх технічних навичок. Втім, про практику акушерства у мене було лише поверхове уявлення. 

Мій попередній досвід в акушерстві був мінімальним і нерегулярним. На початку п’ятдесятих років я провів шість місяців інтерном у великому пологовому відділенні в Парижі. На той час було звично, щоби п’ять або шість жінок займали одну велику палату. Пологи проходили в атмосфері, подібній до фабричної, а страх ставав заразним. Лікарі часто застосовували щипці і в рідкісних випадках вдавалися до кесаревого розтину. Я пам’ятаю головного акушера-гінеколога лише тому, що відомий вид щипців (щипці Сюзора) назвали на його честь. Мене мало цікавила інтернатура, і я навіть не уявляв, що буду колись працювати акушером.

Пізніше, під час служби в армії, яку я проходив як військовий хірург у Берберському регіоні Алжиру, мене деколи викликали для надання акушерської допомоги. Час від часу вагітні жінки спускалися з гір в останній момент перед пологами, і мене могли покликати для проведення кесаревого розтину, або накладання щипців, або щоб надати допомогу при розриві матки. Трохи згодом, перебуваючи у Гвінеї, я був свідком протистояння між африканськими жінками, які хотіли під час пологів стояти або сидіти навпочіпки, та європейськими лікарями і акушерками, які наполягали на тому, щоб жінки народжували лежачи. У той час я був на боці лікарів і не приділяв особливої уваги цим окремим епізодам. 

Зрозуміло, що, прибувши до Пітів’є, я дуже покладався на акушерку. Жизель, яка вже давно працювала у лікарні, була дуже досвідченою. Габріель, яка почала працювати з нами невдовзі після мого приїзду, щойно закінчила навчання і була молодою та енергійною. Вона була палкою прихильницею психопрофілактики за «методом Ламаза». Вперше мою увагу до акушерства привернули тоді не їхні слова та дії. Справа була ймовірніше у тому, що п’ятнадцять-двадцять років різниці у часі, коли кожна з них навчалась акушерства, призвели до великої різниці у практиці їхньої роботи. Наприклад, старша Жизель могла терпляче чекати, доки дитина народиться. Наприкінці пологів вона просто казала: «Не стримуйся, розслабся, відпусти себе…». Натомість Габріель прагнула від початку вагітності готувати жінку до пологів, вчити її правильного дихання і самоконтролю в процесі народження. На заключному етапі пологів Габріель чітко командувала: «Вдих, видих, стеж за диханням. Тужся». Для мене різниця у їхній роботі пролила нове світло на практику акушерства. Я зрозумів, що в акушерстві є щось більше, ніж механіка і техніка. І я все більше бачив, як досвід пологів конкретної жінки залежить від особистості цієї жінки і від ставлення помічника. Жінок приваблював ентузіазм молодої Габріель і вони цікавилися нею, проте надавали перевагу легким пологам з допомогою Жизель.

Офіційно залишаючись хірургом, з плином часу я брав все більше участі в роботі пологового відділення. Виявилося, що принцип, яким я керувався у хірургічній практиці – спрощення і ліквідація непотрібних процедур – можна було так само застосувати і в акушерстві. Мій попередній практичний досвід у цій галузі вже тоді наштовхнув мене на думку, що час і терпіння – найкращі союзники, і що до активного втручання слід вдаватися якомога рідше і лише в особливих випадках.

Я переконався, що в акушерстві, як і в загальній хірургії, зведення нав’язливих втручань до мінімуму створює менше безпосередніх ризиків, водночас даючи кращі довгострокові результати. І, що парадоксально, відсутність кваліфікації акушерської роботи зробила мене відкритішим до навчання з досвіду. У мене виникали запитання щодо загальноприйнятих процедур. Я питав акушерок: «Навіщо ви випускаєте води?», «Чому ви перерізаєте пуповину так швидко після народження?». І часто мені відповідали: «Ми так робимо тому, що нас так навчили».

Проте як тільки ми запитали себе, чому ми робимо ті чи інші маніпуляції, непомітно відбулися зміни. Ми стали менше триматися за догми і почали експериментувати. Якось акушерка скупала 2-денне немовля, щоб його заспокоїти. З того часу ми вже не керувались правилом, що діяло у Франції та Америці, і забороняло купати новонароджених, поки не відпаде пуповина. Також одного разу дитина знайшла груди матері відразу після народження і, на подив усіх присутніх, почала смоктати у пологовій кімнаті. Я замислився, чому така безсумнівно приємна подія відбувається так рідко. Звісно, відповідь була проста: загальноприйнята практика пологових будинків каже забирати дитину від матері одразу після народження, щоб провести виміри зросту, ваги і оцінити загальний стан здоров’я. Такі випадки знову і знову змушували нас ставити під сумнів звичну практику акушерства. Ми не знали, куди ми йдемо, але вже розпочали наш шлях.

Поступово зі змінами у практиці змінювалось і наше ставлення. До приїзду у Пітів’є я мало знав про світ за межами лікарів і пацієнтів. Я дивився на людей із вузької медичної точки зору, поділяючи загальноприйняту думку про те, що народження дітей – «проблема медицини», яка потребує технічних «рішень». Я звик, що лікарі називають вагітних жінок «пацієнтками». Нещодавно я читав лекцію в одному з університетів Німеччини, і акушер-гінеколог синхронно перекладав мої слова. Коли б я не вжив словосполучення «вагітна жінка», «породілля», – він перекладав це як «пацієнтка» і не розумів, чому аудиторія так палко протестує. Вочевидь, таке ставлення не обмежується акушерством. У медичних статтях автори часто звертаються до термінів «метод» і «матеріал», де під «матеріалом» розуміють людей. У всіх галузях медицини даниною такому менталітетові є посилена опора на ліки, електронний моніторинг та хірургічні втручання. У Пітів’є мені довелося змінити свою точку зору, і я почав бачити у своїх «пацієнтах» особистості, а не лише історії хвороби.

Придбати книгу можна тут