Коли реальність стає надто гучною, іноді єдиний спосіб витримати — створити власну магію. Для Вікторії Дорофеєвої таким простором стала історія про Київ, який починає забувати себе, і про тих, хто не дозволяє цій пам’яті зникнути. Її дебютне урбаністичне фентезі «Мавка і Ко» поєднує українську міфологію, сучасні міські ландшафти й дуже людські емоції — лють, любов, втому, надію. Ми поговорили з Вікторією про письмо як спосіб виживання, про жіночу силу без глянцю і про те, чому магічна оборона столиці — це робота, яку насправді виконує набагато більше людей, ніж здається.

Ви не раз казали, що писали цю книжку, щоб не з’їхати з глузду. Чи пам’ятаєте, коли і як стало зрозуміло: ця історія вже більша, ніж просто внутрішня терапія?

Здається, я й досі не до кінця усвідомлюю масштабів цієї історії. Спершу це був внутрішній щоденник, просто замаскований під сюжет. А момент, коли я зрозуміла, що воно більше за терапію, був дуже буденний, я зловила себе на думці, що це треба пояснити читачеві. А тепер мені страшенно хочеться відгуків. Не в сенсі “похваліть мене”, а в сенсі скажіть, що вам теж стало трохи легше дихати. Я дуже сподіваюся, що ця історія буде терапевтичною і для читачок та читачів — такою, якою вона була для мене.

«Мавка і Ко» народилася під час повномасштабної війни. Як цей контекст вплинув на тональність історії і що в ній з’явилося саме через війну?

Усі події відбуваються у Києві під час повномасштабки, і це визначає все — від тональності до ворога, який тут максимально неметафоричний. 

Я дуже хотіла, щоб магія в романі працювала як щось логічне й міське, як система, яку можна зібрати з різних шарів Києва. Тому у всесвіті є просте правило: сила народжується з пам’яті, а пам’ять живе в речах, місцях і повторюваних маршрутах. Саме тому артефактами можуть бути не корони й мечі, а те, що пройшло крізь людей і місто.

Головна героїня Наталка та її команда фактично займаються магічною обороною міста. Власне, через війну в цій історії з’явилася і сама Наталка. Мавка. Вона та сила й відвага, якої мені самій іноді бракує, коли страшно, коли втома стає фоном, вона натомість пре вперед. На старті Наталка залітає в текст як абсолютно шалена нечисть. Різка та пряма. Але протягом роману вона трансформується, стає не такою дикою, більш живою й відповідальною. Наталка теж шукає своїх — тих, із ким можна об’єднатися і тримати оборону. Вона широко мислить, бачить далі за власний біль, хоча в неї є свої травми і свій темний багаж. 

Наталка — героїня з люттю, втомою і любов’ю водночас. Чому вам було важливо показати саме таку, незручну, жіночу персонажку?

Я не планувала робити Наталку незручною. Просто коли пишеш живу жінку з характером, вона, певне, автоматично стає незручною для тих, хто звик до зручних. Я працюю в правозахисті, тож у мене, мабуть, трохи змінилася оптика за цей час. Я бачу не зручність, а людину (окей, у цьому випадку не дуже людину) — з люттю, втомою, любов’ю, межами. Наталка для мене важлива саме цим. Вона не прикрашає реальність, просто існує і робить свою роботу (і робить її добре, як запевняє сама Наталка).

Відчували, що вкладаєте у Наталку власні емоції й досвід, чи вона від початку існувала окремо від вас?

Це питання, чи асоціює авторка себе з головною героїнею? Тут легко або збрехати, або спростити. Наталка не є моїм автопортретом і не починалася як я з іншою зачіскою. Вона для мене більше, ніж одна людина. Я асоціюю з нею багатьох жінок, яких знаю — сильних і впертих попри війну, втому й біль. Вона ніби збірний образ того, як ми тримаємося.