Оксана ХромоваКоли реальність стає надто гучною, іноді єдиний спосіб витримати — створити власну магію. Для Вікторії Дорофеєвої таким простором стала історія про Київ, який починає забувати себе, і про тих, хто не дозволяє цій пам’яті зникнути. Її дебютне урбаністичне фентезі «Мавка і Ко» поєднує українську міфологію, сучасні міські ландшафти й дуже людські емоції — лють, любов, втому, надію. Ми поговорили з Вікторією про письмо як спосіб виживання, про жіночу силу без глянцю і про те, чому магічна оборона столиці — це робота, яку насправді виконує набагато більше людей, ніж здається.
Ви не раз казали, що писали цю книжку, щоб не з’їхати з глузду. Чи пам’ятаєте, коли і як стало зрозуміло: ця історія вже більша, ніж просто внутрішня терапія?
Здається, я й досі не до кінця усвідомлюю масштабів цієї історії. Спершу це був внутрішній щоденник, просто замаскований під сюжет. А момент, коли я зрозуміла, що воно більше за терапію, був дуже буденний, я зловила себе на думці, що це треба пояснити читачеві. А тепер мені страшенно хочеться відгуків. Не в сенсі “похваліть мене”, а в сенсі скажіть, що вам теж стало трохи легше дихати. Я дуже сподіваюся, що ця історія буде терапевтичною і для читачок та читачів — такою, якою вона була для мене.
«Мавка і Ко» народилася під час повномасштабної війни. Як цей контекст вплинув на тональність історії і що в ній з’явилося саме через війну?
Усі події відбуваються у Києві під час повномасштабки, і це визначає все — від тональності до ворога, який тут максимально неметафоричний.
Я дуже хотіла, щоб магія в романі працювала як щось логічне й міське, як система, яку можна зібрати з різних шарів Києва. Тому у всесвіті є просте правило: сила народжується з пам’яті, а пам’ять живе в речах, місцях і повторюваних маршрутах. Саме тому артефактами можуть бути не корони й мечі, а те, що пройшло крізь людей і місто.
Головна героїня Наталка та її команда фактично займаються магічною обороною міста. Власне, через війну в цій історії з’явилася і сама Наталка. Мавка. Вона та сила й відвага, якої мені самій іноді бракує, коли страшно, коли втома стає фоном, вона натомість пре вперед. На старті Наталка залітає в текст як абсолютно шалена нечисть. Різка та пряма. Але протягом роману вона трансформується, стає не такою дикою, більш живою й відповідальною. Наталка теж шукає своїх — тих, із ким можна об’єднатися і тримати оборону. Вона широко мислить, бачить далі за власний біль, хоча в неї є свої травми і свій темний багаж.
Наталка — героїня з люттю, втомою і любов’ю водночас. Чому вам було важливо показати саме таку, незручну, жіночу персонажку?
Я не планувала робити Наталку незручною. Просто коли пишеш живу жінку з характером, вона, певне, автоматично стає незручною для тих, хто звик до зручних. Я працюю в правозахисті, тож у мене, мабуть, трохи змінилася оптика за цей час. Я бачу не зручність, а людину (окей, у цьому випадку не дуже людину) — з люттю, втомою, любов’ю, межами. Наталка для мене важлива саме цим. Вона не прикрашає реальність, просто існує і робить свою роботу (і робить її добре, як запевняє сама Наталка).
Відчували, що вкладаєте у Наталку власні емоції й досвід, чи вона від початку існувала окремо від вас?
Це питання, чи асоціює авторка себе з головною героїнею? Тут легко або збрехати, або спростити. Наталка не є моїм автопортретом і не починалася як я з іншою зачіскою. Вона для мене більше, ніж одна людина. Я асоціюю з нею багатьох жінок, яких знаю — сильних і впертих попри війну, втому й біль. Вона ніби збірний образ того, як ми тримаємося.
У книжці багато сильних жіночих образів і тема знайденої родини. Наскільки ці мотиви для вас особисті?
Так, це особисте. Мене розчулює, коли дорослі люди знаходять одне одного і дружать по-справжньому щиро й вірно. Мабуть, тому в романі так багато знайденої родини.
Мені важливо показати, як люди стають своїми й підтримують одне одного, коли світ тріщить. І, так, я дуже хочу більше єдності, тому принаймні в тексті я її створюю.
Сильні жінки… Теж абсолютно особисте. У моїй бульбашці сильні жінки всюди. Я інколи думаю, що це якась підписка, з якої не можна відписатися. )) Вони тягнуть роботу, сім’ї, волонтерство, боротьбу за права, війну… Тому в книжці це не тренд, а реальність.
Ви прийшли у фентезі, майже не маючи досвіду в цьому жанрі. Відчували це радше як обмеження чи як свободу?
Свобода, сто відсотків. Я не знала, які там правила фентезі, тож і не могла їх порушити, і це була найкраща стартова позиція. Українська нечисть у сучасному Києві, ще й під час повномасштабного вторгнення, відчувалася настільки на місці, що я в якийсь момент подумала, може, я взагалі не вигадую, а просто підглядаю. Чому б мені не зробити вигляд, що я просто занотувала деякі будні столичної нечисті й трохи підредагувала, щоб це читалося як вигадка.
У вашому світі магія з дива перетворюється на роботу. Чому вам близький саме такий погляд на магічне?
Бо я, на жаль, вірю у магію, але живу в режимі дедлайнів. Мені близький погляд на магічне як на роботу, бо саме так тримається реальність під час війни. Не на одному великому диві, а на тисячі маленьких дій, які хтось робить щодня на своєму місці.
Як юристка ви працюєте з проблемами насильства та системної несправедливості. Чи відчуваєте, що ці досвіди просочуються у художні тексти?
Так, на жаль, це як професійна деформація, коли ти один раз починаєш бачити, як працює несправедливість,і потім уже не розбачиш. У художньому тексті це вилазить деталями — хто кому вірить, кому не дають голос, де стираються межі, як людина шукає вихід. Іноді це і доволі прямі тези. Але я не дуже хочу заходити в лекції, мені важливо, щоб це було частиною живої історії.
Що для вас сьогодні означає назвати себе письменницею після виходу першої книжки?
Назвати себе письменницею — це отримати легальну відмазку на всі моменти, коли ти виглядаєш як людина на межі екзистенційної кризи. Тепер я можу задумливо дивитися вдалечінь і на питання “Чого ти така сумна?” відповідати: “Я просто авторка у пошуках натхнення”. ) І це звучить так, ніби я працюю просто зараз!
Чи бачите ви «Мавку і Ко» як початок більшого світу і про що вам найважливіше говорити з читачами далі?
Це завершена книжка. Я не ставила собі за мету будувати всесвіт, де кожна героїня отримає спіноф і мерч. Але якщо героїні почнуть робити щось новеньке, я це охоче занотую. Поки що у них класика столичного життя — бюрократія і блекаути. ))
Всі фото: Вікторія Дорофеєва